Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
ЧЕТВЕР, 14 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
04.05.2012

ЩОБ ПОЧУВАТИСЯ ПОВНОЦІННИМИ ЛЮДЬМИ

Наталія БезпалькоЯк часто ми нарікаємо на свої проблеми, скаржимося на різні негаразди, не розуміючи, що у нас є величезне багатство: ми можемо ходити, бачити, слухати, хоча цього і не цінуємо. Але є люди, які позбавлені таких можливостей, проте від них рідко почуєш нарікання. Їм не можна - вони повинні триматися. Втративши певні функції, вони відкривають у собі нові можливості, прагнуть довести собі, що є такими ж, як і всі.
Завітавши до голови Кам’янець-Подільської громадської організації інвалідів «Гармонія» Наталії БЕЗПАЛЬКО, я зустрів привітну, енергійну і, попри інвалідний візок, життєрадісну жінку, після спілкування з якою по-іншому дивишся на життя.
- Наша організація зовсім молода, їй шість років, - розпо­відає Наталя Вікторівна, - вона була створена з колективом людей-однодумців. Вік учасників організації - від 16 років і старші. У нас люди з обмеженими фізичними можливостями, але з не­обмеженим творчим потенціалом.
Спочатку зібралася невеличка група людей, які вирішили створити організацію. В усіх різні захворювання, але ми хочемо показати, що люди з обмеженнями не є прохачами макаро-
нів - вони можуть навчатися, творити чудові речі: вишивку стріч­ками, вироби із соленого тіста, бісеру тощо. Я сама навчаюся різних технік, а згодом навчаю інших. У нашому колективі 44 особи, і всі хочуть щось творити. Дехто пише гарні вірші, казки, оповідання, незрячі люди роблять шедеври з бісеру. Звісно, не можна усіх всього навчити, люди приходять, приглядаються і згодом знаходять себе у якомусь творчому напрямку.
Робимо чимало виставок як у нашому місті, так і на фестивалях в інших містах. Завдяки цим старанням міська влада нас побачила і зрозуміла, що ми не прохачі, а талановиті люди, які можуть щось зробити. Ми захищаємо різні проекти, щоб отримати кошти на закупівлю бісеру, фурнітури, матеріалів для виробів. Завдяки цьому, а також підприємцям-благодійникам та міській владі, створили кіоск у сувенірному містечку. Тепер лю­ди з обмеженими можливостями можуть реалізовувати свою продукцію. Виставляємо й ви­роби інших кам’янчан, даючи
їм можливість заробити трохи коштів.
Але що мене дивує: людям нині потрібні навіть не гроші - вони хочуть розваг, цікавих зустрічей і занять, виїздів на природу. Тож ми створили багато різних гуртків. Маємо дуже друж­ний колектив, куди вливаються і батьки, котрі привозять до нас своїх дітей, вони із задоволенням їздять з нами на відпочинок, займаються з дітьми і бачать результат.
Дитині дуже важко бути замкненою в чотирьох стінах, але коли збирається дружна компанія, то з’являється можливість розкрити свій потенціал. Наприклад, зберуться на кухні й вирішать: «А давайте картопляників насмажимо?» - «Давайте!». І швиденько, один картоплю чистить, інший натирає… Батьки потім кажуть: «Ви знаєте, вони вдома кажуть, що не вміють таке робити!». Батьки часто стараються робити все замість дітей, але в нас такий девіз: кожен робить свою роботу самостійно, тому що батьки не вічні, а дітям треба буде йти в життя. Їм подобається, коли їх поважають, бачать у них особистість. Ми стараємося жити повноцінним життям.
- У нашому місті планувався молодіжний центр для людей з особливими потребами. Справа зрушила з місця?
- Ця проблема назріла, тому що молоді люди з обмеженими можливостями закінчують ін­тер­нати і все - далі на роботу їх не беруть, навчання теж іноді нереальне, і вони залишаються за бортом. Тому необхідний спеціальний центр, де батьки могли б залишити дитину на
5-6 годин і піти у своїх справах, ад­же це дуже важко - цілими днями бути поряд із важкохворою людиною. Такий центр дав би молодим людям можливість бути в колективі, спілкуватися, чогось навчитися, а їхнім батькам - зі спокійною душею зайнятися своєю роботою або ж трохи відпочити.
Я часто порушувала питання створення такого центру, і колись він уже навіть мав будуватися, але згодом все потухло. Однак я думаю, що незабаром такий центр все ж таки буде, можливо, в нас, на першому поверсі.
- Ви, крім того, очолюєте волонтерський рух допомоги інвалідам?
- Так, він існує при Громадській раді. Серед членів нашого товариства є лежачі, які не можуть вийти на вулицю. Ми приходимо до них у дні наро­дження або й просто так провідати, поспілкуватися. Також у місті є студенти, які допомагають у волонтерському русі.
- З якими проблемами найчастіше стикаються сьогодні інваліди?
- Чесно кажучи, проблем ви­стачає. Найбільша з них - це відсутність пандусів, спеціальних переходів для незрячих, непри­стосованість громадського транспорту тощо… Я можу судити по собі, оскільки пересуваюся на візку і живу на першому поверсі будинку, де немає пандуса. І це така проблема! Я стараюся чогось добитися, але віз і нині там. Ну, що, здавало-ся б, чотири сходинки? З’їхати ще якось можна, донь­ка, буває, допоможе спуститися. А піднятися?! Якби в мене було 35 тисяч гривень, я б сама зробила пандус і нічого ні в кого не проси­ла б, хоча є закон, який повинен ситуацію врегулювати. І це не лише моя проблема.
Окрім доступності, є ще й чимало правових проблем.
- Є якась допомога з боку держави?
- Тільки й того, що пенсія. Я 24 роки на візку - і абсолютно нічого від держави не отримала, хіба що десь-колись путівку дадуть. Інва­лідні візки роблять нестандартні, ними у магазин чи квартиру складно заїхати, автобуси не мають жодних пристосувань.
- Ваша організація займається відстоюванням прав інвалідів?
- Якщо батьки приходять з якимись конкретними питаннями, то я завжди йду і вирішую ці проблеми, адже наша громадська організація вже має певну вагу. Наприклад, у нас є хлопець, який лежачий і живе на дев’ятому поверсі. П’ять років у будинку не працював ліфт, тому звезти його на вулицю було неможливо. Ми звернулися з цією проблемою до міського голови Михайла СІМАШКЕВИЧА, і за декілька місяців ліфт запрацював. Тепер хлопця постійно кудись вивозять, батьки дуже вдячні.
- Взагалі по Кам’янцю-По­дільському самотужки на віз­ку можна пересуватися?
- Це надзвичайно складно. Я досить мобільна людина і пересуваюся містом сама, але їжджу дорогами поряд із машинами. Нашими розбитими тротуарами їздити взагалі неможливо. Крім того, в багатьох місцях немає пандусів, а ті, що є, здебільшого непридатні.
Тут нашу розмову перервали троє чоловіків, які почали обговорювати з Наталею Вік­торівною розміри певних інвалідних візків та різну допомогу організації.
- З представниками їхньої церк­ви ми познайомилися зов­сім випадково, - пояснила Наталія БЕЗПАЛЬКО, коли ті пі­шли. - Во­ни не змушують іти в свою церкву, нічого не пропагують - прос­то допомагають. Ну, приносять Біблії або пропонують прийти поколядувати у свята до наших людей. Привозять інва­лідні візки - і це все безкоштовно. Вони кажуть: «Вам потріб­но - ми допоможемо», і завжди дотримуються слова. Чимало людей нам допомагають чи шматком тканини, чи принесуть торт, щоб пригостити, чи просто добрим словом.
- Звідки Ви черпаєте енергію для всіх починань?
- Я по житті така активна. В школі постійно була старостою класу. Коли сталося так, що в 19 років сіла в інвалідний візок, рідні та друзі не залишили мене. Я народила двох дітей, будучи вже в інвалідному візку, отримала від­знаку від Президента «Мадонна України». Мені приємно, що можу комусь допомогти, робити добро, чимось займатися. Дочці уже 20 років, синові - 12. Нині навчаюся в К-ПНУ ім.І.Огієнка, оскільки розумію, що це потрібно. Завдяки сім’ї, друзям, колективу, хочеться жити, творити. Я навіть не уявляю, як це можна сидіти і нічого не робити. Най­більше не люблю жалість. Взагалі всі люди з обмеженими можливостями не люблять, аби їх жа­ліли. Хочеться відчути себе пов­ноцінною людиною.
Також Наталія БЕЗПАЛЬКО за­прошує всіх бажаючих до спів­праці у Центрі медико-соціальної реабілітації «Довголіття», що знаходиться на вул.Івана Франка, 30.

Віталій Горбуленко

Повернення до списку