Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
29.06.2012

КОРОЛЕВА ВСІХ МУКШ

ПЛУТАНІ ГІЛКИ РОДОВОГО ДЕРЕВА ЛЕСЬНЕВИЧІВ

«Козяча церква»До 7 березня 1945 р. село називалося Велика Мукша - за назвою річки, що через нього тече. Про зовсім древню історію поселення розповідати не будемо - ні про версії походження назви «Мукша» від давньосло­в’янської богині плодючості та прядіння Мокоші, ні про ілюзорний цвинтар мамонтів в околицях. Навіть про малодосліджене сторожове городище (ХІІ-ХІІІ ст.) на високому березі Мукші, біля впадіння річки в Дністер (вал, 
рів - усе як слід), - теж не будемо. 
Почнемо з пізніших часів - з межі XVІІІ і ХІХ ст. Відтоді й аж до початку ХХ ст. Мукша спершу частково, а згодом і повністю належала роду Лесьневичів. Так уже сталося, що цей рід був надзвичайно плодовитим, тож Мукшу то кроїли на дрібні шматки, то знову об’єднували. 
Першим задокументованим власником Мукші з цього роду був сохачевський мечник Юзеф Лесьневич (пом. 1782 р.). Село він викупив у родичів своєї дружини Єфрозини Домбровської. В подружжя було восьмеро дітей - між кількома синами й розділили Мукшу і 11 тисяч флоринів з приданого Єфрозини (від другої дружини Йоанни Ширин мав ще одного сина - Юзефа). 
Найбільшу частину маєтку, за версією польського дослідника архітектури Романа Афтаназі, отримав третій син від пер­шого шлюбу Гонорат Лесьневич (пом. 1816 р.). Далі маєток успадкував його син Мартин (нар. 1799 р.), власник також Теремківців і Юрківців. Друга частина Мукші належала ін­шому сину Юзефа - Нікодему (пом. 1821 р.), власнику також Боришківців. Потім цю частину се­ла успадкував один з його трьох си­нів - Вінцент (нар. 1793 р.), маршалок шляхти кам’янець­кого повіту. Далі ця частина Мук­ші дісталася його доньці від пер­­шого шлюбу Йоанні, дружині Болеслава Заремби. 
В ІІ пол. ХІХ ст. більшу частину Мукші (430 десятин) скупив син Вінцента від першого шлюбу - Зигмунт Лесьневич. Менша частина (269 десятин) залишилася в його сестри Пелагеї Лесьневич. Десь так село ділилося до Першої світової війни. 

ДУЖЕ СКРОМНИЙ, АЛЕ МАЄТОК

Панський маєтокДе кілька власників - там кіль­ка дворів. Були вони досить скромними: зберігся найбільший з них, і він пишнотою нікого не вразить. Усе, що може тут ви­кликати ахи, - р.Мукша і Дністер десь внизу. Навіть тепер, через три десятиліття існування Дніст­ровського водосховища, річка досить далеко від двору Лесьневичів, а колись вона була ще далі. А от похмурі, роздратовані скелі на протилежному березі видно було й тоді. Їх називали «замчиськом» - дійсно, дуже схожі на середньовічні руїни. Нині ця кам’яна краса відома як «Козяча церква». 
Одноповерхову хатину з колонами звели на межі XVIII-ХІХ ст., а у 1830-х рр. Вінцент Лесьневич розширив будинок, прибудувавши до нього двоповерховий корпус із бальною залою. Колони Роман Афтаназі класифікує як тосканські, але це дуже така сільська Тоскана, сьома вода на дністровському киселі. 
Парк тут був невеликий (на кручах не розженешся), без старих дерев, але наповнений ака­ціє­вим цвітом. Сьогодні тут скром­ний спортивний майданчик школи, бо в родинному гнізді Лесьневичів вчаться діти. 
Польська Вікіпедія двір у Мук­ші-Слобідці поховала під водами Дністра, але село не затопило. Водою - ні. А от загально­українською якоюсь депресухою його накрило з головою: пусті вікна колишнього Будинку культури, закриті парканами крутеликів виходи до Дністра, калюжі на дорогах. Життя тут буяє лише на «Рів’єрі» - від неї відпливають у подорожі Дніст­ром катери «Хотин» і «Буковина». Якщо буде нагода, не вагайтесь - це справді незабутня подорож. 
Краса навколо повинна поро­джувати і красу в душі. У Великій Слобідці досить багато цікавих парканів і брам - з квітами, зо­браженнями трійки коней...

НАЗВИ І ПРІЗВИЩА

Мукш до революції було безліч, а нині немає жодної. Мукша-Китайгородська (вона ж Міська Мукша) стала селищем Жовтневим у межах Кам’янця, Футори Мукша - територія навколо міської ткацької фабрики, Мукша-Пановецька злилася з Панівцями. Були ще Мукша-Боришковецька, Мукша-Кульчієвецька, Мукша-Колубаївська... Всі села вздовж цієї невеликої дністровської притоки були тезками. Королева всіх Мукш - Мукша-Велика - стала Великою Слобідкою. Що такого в цих п’ятьох літерах - М-У-К-Ш-А, що їх так кортіло перейменувати більшовикам?
У документах XVI ст. поселення називають по-різному: Muksa, Moxa, Mokscha. Назва річки фігурує вже 1374 р. в грамоті князів Коріатовичів. Перша ж згадка власне про село - під 1460 р. у переліку сіл, з яких було дозволено брати церковну десятину кам’янецькому єпископу. В XVI ст. Мукша дуже страждала від татарських набігів: у 1530-1542 р. тут було лише два плуги і млин. 
Із власниками все заплутано. З 1565 до 1783 р. поселення начебто належало Хоцимірсь­-ким - принаймні, так стверджує Юхим Сіцинський. У той же час під 1678 р. (якраз турецьке панування) власниками є Домбровські та Казаковські. 1790 р.: власниками Мукші є Іван Маковецький і Войцех Хлібовський. Пріз­вище Лесьневичів Сіцинський згадує лише під 1818 р.: тоді в розділеній на чотири частини Мукші були маєточки Антоніни Лесьневич (125 селянських душ), Фелікса Ковнацького (117 селян), Іоакима Маковського (14) і Варфоломея Нагорецького (14). Далі версії Сіцинського і Афтаназі сходяться в одну лінію: близько 1830 р. Віцент Лесьневич скупив усі частини Мукші. За станом на 1895 р., Мукшою володіли Зигмунд та Пелагея Лесьневичі. В селі проживав 1031 селянин - значно більше, ніж нині.
З першої пол. XVIII ст. документи згадують Успенську церк­ву в Мукші - спочатку дерев’яно-глиняну й убогу (стільки каменю навколо, чому ж дере­в’яну?). Тут і двері були «на бігунах» (на дерев’яному валі), і навіть свічники - з дерева. А звідки золоту-сріблу взятися, коли парафіян - усього 38 чоловік (за станом на 1740 р.)? Візитація 1759 р. називає цю святиню вже «вітхою» - і 1766 р. було зведено нову Успенську церкву. Теж дерев’яну, але вже з дуба. Ще 1839 р. в Мукші жили уніати, тому можна припустити, що новий храм був греко-католицьким. 
Існуюча скромна одноверха му­рована святиня, ймовірно, по­ходить з 1802 р., хоча можливі варіанти. Її дзвіниця виглядає дуже архаїчно. Ініціатором зведення кам’яного храму був священик Симеон Дубеняк - він також відповідальний за церкви в Гуменцях та Колубаївцях. 
1847 р. Мукша пережила величезну пожежу: згорів церковний архів і близько 100 се­лян­ських хат. 
Ще наприкінці ХІХ ст. ходили легенди про хід, який пов’язував між собою печери на правому березі Мукші з Устям (а це кілометрів шість). 
Приїдете сюди покупатися - згадайте і про старий панський двір. На пишні палаци він не схожий, але історія Поділля збідніла б, якби він зник. 
Ірина ПУСТИННІКОВА, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».

Повернення до списку