Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

НЕДІЛЯ, 22 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
24.08.2012

ДЕМКІВ ШИНОК НА МЕЖІ ЗАКРИТТЯ?

ДЕМКІВ ШИНОК НА МЕЖІ ЗАКРИТТЯ?- Моє село запам’яталось мені з раннього дитинства гуркотом сільськогосподарської техніки, котра вдень і вночі їздила нашою вулицею на обробіток полів. Воно запам’яталось мені широкими вулицями, котрі завжди навесні ремонтували, підвозячи місцевий гравій з Китайгородської долини. Також запам’ятались місцеві колгоспники, котрі своєю працею на полях і фермах досягали вагомих результатів і зробили наш колгосп мільйонером. Тоді всім було добре. Люди працювали, за що кожного місяця, одного і того ж числа, одержували заробітну плату, були впевнені в завтрашньому дні, зводили нові будинки, виховували дітей. Вони були щасливими, - пригадує картинки з дитинства та юності уродженець с.Демшин Петро ГЕРЖУК.
Недавно це село відвідали й журналісти «ПОДОЛЯНИНА». Щоправда, наші спогади від змальованих вище відрізняються кардинально. Власне, цим контрастом сьогодні й ділитимемося з читачами.
Отож, Демшин розмістився за 33 км від райцентру. Дістатись до населеного пункту з приміської автостанції прямим рейсом неможливо, бо такого просто не існує. Альтернативою є маршрути «Кам’янець-Подільський - Калачківці» та «Кам’янець-Подільський - Рогізна», котрі курсують повз с.Демшин.
Не простіше потрапити до цього села і на власному авто. Особливо якщо не орієнтуєшся на місцевості. Адже жодного вказівника із натяком на місце розташування Демшина дорогою немає. Саме тому ми спочатку поблукали Вихватнівцями, згодом - Патринцями, і тільки після чітких вказівок першого зустрічного селянина потрапили до такого бажаного Демшина. Та й навіть при в’їзді в саме село гостей зустрічає не табличка із назвою населеного пункту, а чагарники та старі руїни колись успішного колгоспу, тракторного стану й току. Перше враження від побаченого - село померло разом з потужним господарством. Однак, поспілкувавшись із головою Калачковецької сільської ради (до якої і входить село Демшин) Юрієм БЕЗРОДНИМ, розуміємо, що як мінімум для 654 селян воно ще живе.

СЕЛО - ЦЕ ЛЮДИ

ДЕМКІВ ШИНОК НА МЕЖІ ЗАКРИТТЯ?Розділений Демшин на дві частини - старе та нове село. Старе розкинулося понад Дніст­ром. Відрізнити його можна неозброєним оком. Глинобитні мазанки під солом’яними дахами без зайвих пояснень демонструють свій вік старими огорожами, обваленими стінами та порожнечею. Бо мешканців у таких хатах - негусто.
Трохи вище охайно розміщено нові квартали, збудовані вже за Радянського Союзу. Архітектура цієї частини села суттєво відрізняється: цегляні будинки з різними прибудовами та верандами у візерунок, облицьовані плиткою та кольоровим склом, покриті черепицею або шифером. А от сучасну новобудову в Демшині знайти складно. Та й не дивно, адже більшість молоді з села виїхала. Причин чимало: обмаль робочих місць, село негазифіковане, центрального водопостачання немає, дитсадка теж (6 дошкільнят безкоштовно підвозять до дитячого садка в с.Калачківці). Гріє душу те, що тут ще функціонують школа
І-ІІ ступенів, яка міститься в старому пристосованому при­мі­щен­ні, клуб, медпункт, відділення зв’яз­ку, 3 магазини і окраса села - церква. На оглядини останньої ми поїхали в першу чергу. Збудовано святиню Демшина 1886 р. До цього на її місці стояла дерев’яна божниця. На території церковного двору є поховання священиків та їхніх ро­дин. Зокрема, зберігся пам’ятник Михаїлу Подгорецькому, який помер ще 1822 р.
У 1989-1990 рр. церкву було відреставровано. Роботи велись не за кошти меценатів чи спонсорів, а за рахунок місцевих жителів. І тільки тут, на подвір’ї Демшинського храму, нам стало зрозуміло, що село - це не новобудови, заасфальтовані дороги, гаряча вода чи заводи-гіганти. Село - це крутий берег Дністра, фруктові сади, ліси, грунтові дороги з вибоїнами, якими важко пересуватися на авто, проте дуже зручно ходити босоніж. Село - це люди, їхня самовіддана праця, традиції, віра, відмінне від міського бачення цього світу.

БЕЗЦІННІ КАДРИ СТРІЧКИ ПРО ДЕМШИН

ДЕМКІВ ШИНОК НА МЕЖІ ЗАКРИТТЯ?У цьому ми остаточно переконались, завітавши до сільського клубу. Не помітити його неможливо. Адже це величезна будівля, котра відрізняється від інших не лише розмірами, а й величністю. Але в громіздкому 2-поверховому приміщенні розміщуються лише краєзнавчий музей, бібліотека і магазин, які власне й тримають цей заклад на плаву.
Особливо нас вразив музей, що функціонує вже 35 років. Його засновник - житель і пат­ріот села, ветеран війни Григорій ПАВЛЕНКО. За власні кошти він зумів не лише зібрати безцінні експонати, які розповідають відвідувачам про історію села та його визначних уродженців, а й власноруч зняв короткометражні документальні стрічки. Чим могли, допомагали односельчани.  

У музеї є декілька окремих залів: краєзнавчий, бойової слави та пам’яті, кіно-фотостудія, де й до сьогодні працює 87-річ­ний Григорій Іванович.
Аби зберегти цінні відеоматеріали про село та людей, зняті десятки років тому, він переписує їх із плівок на CD-диски. А це - 180 короткометражних документальних стрічок, 16 з яких стали дипломантами конкурсів аматорських фільмів, IV Всеукраїнського та ІІ Міжнародного фестивалів документальних і науково-популярних фільмів «Кіно­літопис-2005». А цього року до такої роботи долучилися і дві столичні студентки. Дівчата настільки захопились особистістю Григорія Павленка, що вирішили зняти про нього фільм. Змонтовану стрічку обіцяли презентувати трохи пізніше.
Мріє непосидючий господар про те, щоб у музеї ткацького мистецтва, який також розміщений у Будинку культури, запрацювали ткацькі верстати.
Краєзнавчий музей с.Демшин став своєрідним храмом, куди залюбки приходять чимало людей, аби доторкнутися до минулого і надихнутися прагненнями творити майбутнє заради при­йдешніх поколінь.
Чистою та затишною, з україн­ськими рушниками, портретом Президента України та сотнями книг запам’яталася бібліотека. В цій «народній читальні» є окремі зали для дітей і дорослих. Із новинками літературного життя, які вдалося придбати, можна ознайомитися на полиці з промовистою назвою - «Зупинись на хвилинку, подивись на новинку».
- По книги приходять як діти, так і дорослі, - розповідає завідувач бібліотеки Ганна АФРАНЧУК. - Найчастіше учні приходять по твори із шкільної програми, полюбляють також пригодницькі оповідання та фентезі. Дорослі ж читають любовні романи і детективи.
Оригінальним є казковий куточок із намальованими дитячими улюбленцями, який власноруч для юних відвідувачів змайстрували бібліотекарі. Проблемним питанням, як і в інших селах, є недостатнє фінансування на утримання бібліотеки та при­дбання нової літератури.
Про магазин розповідати не бу­демо, бо він нічим не різниться від інших сільських крамничок.

ПРО ТЕПЕРІШНЄ, МИНУЛЕ ТА ВІЧНЕ...

ДЕМКІВ ШИНОК НА МЕЖІ ЗАКРИТТЯ?На вул.Центральній, 53 розта­шована непримітна одноповерхова будівля помаранчевого кольору. Це «храм науки», де навчаються 25 учнів 1-9 класів та працюють 11 педагогів. Школа збудована ще до війни, довгий час її очолювала енергійна та працелюбна Ольга ОНУФРАН. Сьогодні посаду директора обі­ймає Лілія БЛОЩУК.
Перше, що впадає в очі, коли переступаєш поріг школи, - все довкола блищить, пофарбовано і вибілено. Так само чепурненько, чисто й охайно виглядають класні кімнати. Подив викликали лише парти, виготовлені ще за радянських часів. Але вчителі переконують - парти дуже зручні для школярів. Та й замінити їх на сучасні поки немає за що.
Проходячи повз харчоблок, заглянули й туди. Слід віддати належне кухарям, які утримують його відповідно до санітарно-гігієнічних приписів.
- У нас фаховий педколектив. Маємо молодих учителів. Дехто з них змушений добиратися на роботу з інших сіл. Нарікань на нашу працю немає ні від школярів, ні від батьків. І головне - всі дружні, згуртовані й завжди готові прийти на допомогу один одному. Єдина наша біда - відсутність учнів у деяких класах, - розповідає Лілія Борисівна.
Також у школі облаштовано комп’ютерний клас, підключено Інтернет. В іншому приміщенні так-сяк облаштовано спортивну залу. На шкільному подвір’ї можна пограти у футбол, волейбол тощо.
Зі стін Демшинської школи вийшло багато чудових людей, які є гордістю села: Віталій Чор­номиз, Олексій Слободян (відомі лікарі в Україні), Зоя Кацап (начальник міськрайонного управ­ління Пенсійного фонду) та інші.
Сільський голова запропонував нам заглянути й на кладовище, яке, за його словами, є одним із кращих у районі. І хоч така пропозиція видалась нам дещо дивакуватою, та, прибувши на місце, ми зрозуміли причину запрошення.
Сільський цвинтар огороджений і доглянутий. Одразу видно руку господаря.
Юрій Васильович запевнив, що за кладовищем закріплена окрема людина, яка за власним бажанням дбає про порядок на території.
Кидається в очі й дерев’яна капличка, розміщена при вході на цвинтар. Привезли її аж із Закарпаття. Кошти на облаштування надала родина знаного в Україні лікаря Миколи Білеги, який тут похований.
Ознайомившись із життям села, мимоволі ловимо себе на думці: Демшин зі своєю славною історією та щирими й працьовитими людьми повинен не лише жити, а й розвиватися. Юрій Васильович впевнений, що оживити село зможе «зелений туризм», адже розташоване воно в досить вигідному для цього місці - на березі Дністра. Декілька місцевих родин уже починають робити перші кроки в цьому напрямку. Будуть вони успішними й відкриють для села друге дихання, чи так і залишаться ілюзорними мріями декількох активістів - покаже час.

ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ

Ставити високу оцінку Демшину й вносити його до списку відмінників нам не дозволяє той стан села, який ми побачили, - відсутність газу, центрального водопостачання, дитячого садка, покинуті будинки, розбиті дороги. Але й двієчником його назвати не можна. Адже за безкорисливу працю, гостинність, прагнення бути кращим і колишню славу не можна не додати заохочувальних балів. А тому Демшин для нас - старанний хорошист з імовірними перспективами.

Історична довідка

Перші поселення на території с.Демшин були ще в період палеоліту. Про це свідчать пам’ятки матеріальної культури: рубила, сокири, скребачки, знайдені за часів середнього і нового кам’яного віку. Стоянки поселенців знайдено на Базевім горбі, за Яром і біля урочища Моржів (місцеві назви). Коли зникло поселення - невідомо, хоча є припущення, що в час монголо-татарської навали, коли було знищено безліч населених пунктів. У спогадах старожилів є таке: 18 чоловік-утікачів або висланих з інших місць поселень (кажуть, комусь неугодних) поселились біля яру, що веде до Дністра. Це було десь на початку XVII ст.
Перша письмова згадка про село датується 1638 р., коли Іван Потоцький продав своє помістя, куди входив і Демшин, брату Станіславу. Потоцьким село належало до останньої чверті позаминулого століття, потім перейшло до Злотницьких. Анатолій Злотницький був маршалом торговельної конфедерації, а 1793 р. став комендантом Кам’янецької фортеці. 1796 р. Злотницький продав Демшин Йосипу Вітту, від якого воно перейшло синові Івану. Останній продав поселення Наркису Маковецькому, який мав намір побудувати на Демшинській долині пристань. Нарешті маєток з усією землею від Маковецьких через їхню онучку переходить до Кетлінських, які отримали 156 дворів з 762 жителями.
Назва с.Демшин походить від імені одного із селян. Річ у тім, що в XVII-XIX ст. зв’язок між Кам’янцем і селами Субіч, Калачківці, Рогізна, Студениця, Стара Ушиця та ін. пролягав поблизу села Демшин. На околиці села жив чоловік на ім’я Демко. Будучи підприємливим господарем, він побудував біля дороги шинок. Коли голодні й зморені роботою або довгими і виснажливими подорожами купці, чумаки чи просто подорожні селяни поверталися додому, то заходили до шинку, щоб поїсти та відновити сили. Люди часто домовлялись, що наступного разу завітають у Демків шинок і зустрінуться знову. Демків шинок згодом злився в одне слово - Демшин. Так і з’явилася назва села.


Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА / Галина ВЕЛИЧКО

Повернення до списку