Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
23.11.2012

ГОЛОДНА ПРАВДА ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»

ГОЛОДНА ПРАВДА  ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»  «Люди помирали просто на дорозі, під муром, в хаті на ліжку, на полу. В селі голодували всі. Ми їли шкульки, їх доставали руками з річки, їли мерзлу і гнилу картоплю, бураки, гарбузи на дечці підсмажували і їли напівсирі. Збирали в лісі зелені сливки, лободу, пекучу кропиву, з акації цвіт, з вишень листя. Їли воронячі яйця, горобців, ворони, дикі голуби», - такі дитячі спогади залишилися в жителя с.Голосків Омеляна Корби, якому в жахливі 30-ті виповнилось лише п’ят­над­цять. Епітет «жахливі» для цього періоду, без перебільшення, вдалий. Бо як інакше описати оприлюднені дані про те, що за такий короткий відрізок часу (1932-1933 рр.) Україна втратила майже чверть населення. Щохвилини вмирали 17 людей, щогодини - 1000, щодня - майже 25 тисяч. 11 тисяч сіл опустіли. Не була винятком і Хмельниччина. Від голодомору постраждали 835 сіл і міст області. За попередніми даними, загинуло понад сорок тисяч наших земляків. І хоч ці цифри дуже приблизні (грунтовних досліджень у цій царині фактично не проводилось, та й очевидців трагедії ледь не щодня меншає), однак вражаючі факти, про які сьогодні дізнаємось зі слів свідків і текстів розсекречених документів, говорять, та ні, - кричать, лише про одне - те, що відбувалося в 1932-1933 рр., інакше як знущанням над україн­ським народом не назвеш.

ГОЛОДОМОР ОЧИМА ГОЛОДНИХ

ГОЛОДНА ПРАВДА  ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»  Надія Іванівна НАВРОЦЬКА, що проживає в с.Нігин, одна з небагатьох, хто нині може згадати про ті важкі часи.
- Тако скажу, я пам’ятаю голодомор. Тоді я вже була в 5 класі, але мене забрали з школи сапати бураки. Бо там давали 400 грам хліба і обід - борщ чи суп який і ще другу страву: чи мамалигу, чи кашу. То брат мій Мішка пас дома корову, а я пішла в ланку, - пригадує Надія Іванівна.
Пробігшись у пам’яті сільськими вуличками від Кифорка, що жив під лісом, аж до старого Григоруся на краю села, жінка померлих від голоду багато не нарахувала. Однак те, що в той час люди дуже бідували, не заперечувала. Великим порятунком для нігинчан була річка Смотрич, ліс та худоба.
- Зараз тілько людей коло ріки Смотрицкої ніколи нема, а тоді там люду було вічно набито, аж тісно - ввечері, рано і навіть в неділю. Ловили рибу, скойки і варили їх, - ділиться давніми спогадами Надія Іванівна. - Не було такої страшної біди й у тих, хто мав корову. Брали шматочок каші з колгоспу, приносили додому і перемішували з молоком, та й вже була піддержка велика на сутки.
Не зникає із посрібленої роками голови й історія про чоловіка, якого голод таки вбив. Не раптово, силоміць чи без попередження, а повільно, очікувано й від того ще жорстокіше відібрав життя в нікому не потрібної на той час сироти.
- Там аж на осадьбах жив такий сирота Басько. І йшов наш односельчанин з роботи, а їм на вербецкім заводі давали хліб. Та й гроші мав си, бо купив ще й цукерків. А Басько лежить на дорозі, бачить, що той хліб несе, і плаче, щоб він йому дав. І той чоловік каже: «Баську, я тобі дав би хліба, но ти зараз з’їш його такий голодний, та й вмреш. Це на моїй совісті буде. Я тобі дам цукерочків, будеш собі їсти потрошки». А він плаче, що не хочу цукерків, хочу хліба. Не дав він йому хліба, бо побоявся, що помре. І так той сирота пізніше і вмер, - розповідає Надія Іванівна.

ЩО ХОВАЛИ ПІД ГРИФОМ «ЦІЛКОМ ТАЄМНО»?

ГОЛОДНА ПРАВДА  ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»  Таких «баськів» по всій Україні було чимало. І життя з них видушував не голод, а безжальна кривава рука тодішньої влади, котра підписувала жорстокі постанови, накази, закони, спрямовані на винищення українців. Такою була Постанова ЦВК і РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності» від 7 серпня 1932 р., яку в народі знають як закон «Про колоски». Існувала навіть спеціальна Таємна інструкція для її застосування. Згідно з цим законом, за розкрадання колгоспного і кооперативного майна передбачався «розстріл із конфіскацією всього майна і з заміною через пом’якшуючі обставини на позбавлення свободи на термін не менше 10 років з конфіскацією майна». Амністія в таких випадках була заборонена. Менш відомою, проте не менш жорстокою була постанова про занесення району, села, колгоспу чи окремої людини на так звану «чорну дошку». Це означало повну ізоляцію від усіх інших населених пунктів, від будь-якого матеріального, продовольчого, промислового постачання.
Після занесення сіл на «чорну дошку» всі навколишні дороги і стежки перекривалися патрулями ДПУ-НКВС, які нікого не випускали з населеного пункту. За¬кривались магазини, школи, пошти, олій¬ні, млини, розбивались жорна, вивозились насіннєві фонди. Активістів, яких не влаштовував такий порядок, судили й відправляли на заслання. Загалом, на «чорні дошки» занесено колгоспи 87 ра¬йонів України із населенням близько
5 млн. людей. Ці постанови, незважаючи на антилюдський, насильницький зміст, мали абсолютно відкритий характер. Списки «злісних порушників закону» друкувались у газетах. В одному з місцевих видань 7 серпня 1932 р. вийшла стаття під назвою «Ворогам народу - найжорстокіша кара!». Достатньо лише кількох цитат, аби зрозуміти, на захист чиїх інтересів ГОЛОДНА ПРАВДА  ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»  виступала тодішня преса: «Кожний метр мануфактури, кожна зернина колгоспного врожаю є в нас громадською власністю, і коли, приміром, у Колубаївцях злочинна рука обрізує колоски з кіп, коли колишній підзамецький торгівець Душинський, позбавлений виборчих прав, разом з кадиєвецьким куркулем Брилем намагаються темною ніччю вкрасти фуру снопів в Кадиєвецькому колгоспі, коли злочинець краде з ланів Островчанської комуни копи найкращої пшениці, то радянський закон розглядає ці вчинки як державний злочин, як акт класової помсти, клясового ворога, що в такий спосіб намагається підірвати виробниче зміцнення колгоспів, намагається підірвати добробут колгоспників. Трудящі не дозволять, щоб їх обкрадали клясові вороги». В цьому ж матеріалі, на абзац нижче, за такі «тяжкі злочини» пропонується виносити найсуворіше покарання - розстріл злодіїв на місці злочину, або ж позбавлення волі на термін від 5 до 10 років з ув’язненням до концтабору.
Результатом таких репресивних заходів стали масові виходи з колгоспів. Так, у липні 1932 р. в с.Кадиївці Кам’янець-Подільського району вийшли з колгоспу 7 сімей, у с.Лагодинці Антонінського району - 10 сімей, у с.Юринці Сатанівського району - 30 людей, у чотирьох селах Дунаєвецького району - 25, у с.Кугаївці Чемеровецького району - 13 сімей. Крадіжки, підпали, акції протесту стали звичним явищем, проте не надовго. Радянська влада такі «вибрики» вміло рубала попід корінь. Після цього в документах із грифом «цілком таємно» з’являлись повідомлення про голодування і навіть людоїдство, які об’єднувались одним означенням - продовольчі труднощі. В доповідній записці відповідального секретаря Вінницької обласної оздоровчої комісії Гуревича від 17 травня 1933 р. про голодування населення в наших краях написано таке: «За послед¬нее время получены сведения о случаях голодания части пограничных районов области, а именно: Мур-Куриловецкий
р-н. с охватом 7-ми сел с общим количеством голодающих 450 чел., из них 300 детей; Проскуровский район - охвачено продтрудностями 21 сельсовет (из ГОЛОДНА ПРАВДА  ПІД ГРИФОМ «ТАЄМНО»  общего количества 57 сельсоветов) - 90 хозяйств, 750 чел., из них большинство детей; Славутский район - 4 села, 117 семейств; Ново-Ушицкий район 11 сельсоветов (количество хозяйств и лиц районом не указано), Каменецкий район - 11 сел, 50 хозяйств, 170 чел.».
У графі «людоїдство та трупоїдство» наш район не фігурує, а от сусідні - вражають. В інформаційному повідомленні до районного партійного комітету міста Летичів від 6 липня 1933 р. змальовується політико-економічний стан довколишніх сіл. Повідомляється, що економічне забезпечення зовсім погане, люди мруть з голоду, а далі сухі дані про конкретні випадки канібалізму - «с.Поповцы: Бондарчук Ольга, беднячка, член колхоза, но на работу не выходила, муж - конескотокрад - зарезала своего ребенка приблизительно 23/VI-33 г., ребенок был съеден. с.Щедрова: Токарчук Иван Кириллович, 32 лет, бедняк, член колхоза, зарезал сво¬его двухлетнего мальчика. Не успел съесть. с.Бабино: Щербак Гарпина Григорьевна, 42 лет, беднячка, член колхоза, зарезала своего 4-летнего ребенка. Ребенок съеден. с.Заставцы: Стасюк Аккулина ела мясо своей умершей 60-летней матери. Беднячка, единоличница. с.Куденка: Вишбал Евдокия Романовна, 36 лет, середнячка, единоличница, за¬просила к себе соседа - Кулибабу Дмитрия и ночью убила его и уже варила ноги».

МАЙБУТНЄ Є ЛИШЕ У НАЦІЇ, КОТРА ПАМ’ЯТАЄ ПРО СВОЄ МИНУЛЕ 

Багато років подібні жахіття замовчувались, ховались за важкими залізними дверима радянських архівів. Сьогодні незалежним українцям знати про знущання над земляками, дідами й прадідами й вперто мовчати, навмисне ігнорувати чи відмовлятись пам’ятати про це - свідомий гріх. Сумно від того, що таких гріш¬ників сьогодні достатньо. А от тих, хто свято вірить, що майбутнє є лише у нації, котра пам’ятає й шанує своє минуле, - одиниці. До когорти таких правдолюбів належить і гуменчанин Микола Марунчак, колишній журналіст газети «ПОДОЛЯНИН». Десять років тому, завдяки його наполегливості та прагненню зберегти пам’ять про ре¬пресованих у радянські ча¬си односельчан, у с.Гуменці з’явився пам’ятник із надписом «Односельчанам - жертвам репресій 1930-1952 рр.» (на фото). На шести гранях трьох вертикальних плит з гра¬ніту викарбувано 202 прізвища селян, котрі постраждали від радянських катувань.
- Ідея будівництва пам’ятника репресованим виникла після приїзду 2000 року в рідне село Гуменці мого родича Івана Марунчака, - розповідає Микола Петрович. - Його в 14 років відіслали на Урал, згодом він емігрував до Лондона. І це один з небагатьох, хто те все пам’ятав. Приїхавши до рідного села через 56 років, Іван Олександрович щиро здивувався, що за кордоном є безліч пам’ятників жертвам сталінських репресій і Голодомору, а в Україні, де це все відбувалось, - нічого. Тоді він попросив допомогти втілити в реальність цю ідею. Два роки пішло на перемовини з місцевою владою, спонсорами, архітекторами. Я особисто обходив усі Гуменці, від хати до хати, уточнюючи прізвища репресованих, викарбувані на плиті. Та все ж у листопаді 2002 р., незважаючи на побоювання тодішньої влади, таки відбулось урочисте відкриття пам’ятника. Сталося це 23 листопада - 10 років тому то був День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій.
Таких монументів на той час в Україні фактично не було. Пізніше, 2004-го, за президентства Віктора Ющенка, про Голодомор заговорили на повний голос. Оригінальною є й книга спогадів того ж Івана Марунчака «Нелегальне життя куркульського недобитка», за упорядкування якої також взявся Микола Петрович.
А завдяки зусиллям ще одного україн¬ського патріота американського похо¬дження Джеймса Мейса, котрий приїхав в Україну заради того, аби присвятити їй решту свого життя, вперше тисячами
пам’ятних свічок запалала Михайлівсь¬-
ка площа. Так стартувала акція вшанування жертв страшного Голодомору 1932-1933 рр. «Свічка у вікні». Відтоді в останню суботу листопада у вікнах укра¬їн¬ських осель і біля пам’ятників загиблим у голодні 30-ті починають мерехтіти вогники. В нашому місті їх запалять завтра, о 15.00, біля пам’ятника жертвам Голодомору та політичних репресій та в с.Жовтневе, об 11.00. Кожен, хто не відмовляється пам’ятати й шанує своє минуле, може приєднатись до цієї акції, запаливши свічку на власному підвіконні й прочитавши молитву за мільйони невідспіваних душ наших предків.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку