Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ЧЕТВЕР, 19 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
09.05.2013

НАПЕРЕКІР СТАТИСТИКАМ І НЕГАТИВУ

НАПЕРЕКІР СТАТИСТИКАМ І НЕГАТИВУЗ цією унікальною сім’єю «ПОДОЛЯНИН» познайомився рівно п’ять років тому. Вже тоді родину М’ЯЛКОВСЬКИХ було важко перерахувати на пальцях однієї руки: батько Олександр, мати Валентина і семеро діток. Найстаршого Руслана подружжя народило, а шістьом молодшим дало шанс на життя поза межами дитячих притулків та інтернатів. Дружне сімейство твердо переконане, що докупи їх звело не що інше, як доля.
- Я ніколи не забуду того дня, коли ми вперше побачили Віталюсю та Сашуню, - пригадує Валентина Василівна. - Якось ми приїхали в обласний дитячий притулок під враженнями від прочитаної статті про такі заклади. Так склалося, що Бог дав нам лише одну дитинку, хоча я мріяла про велику родину, тому ми часто «відводили душу» в будинку-інтернаті в Оринині. А цього разу нас закинуло аж до обласного центру. Дуже хотіли побачити діток, привезли їм гостинці. Та нас зустріла директор притулку й почала пояснювати, що людей з вулиці до своїх вихованців вони не впускають, бо ті аж надто вразливі, тривожаться кожним візитом, а вихователям потім їх заспокоювати. Тому краще б нам залишити подарунки їй, а дітлашня їх потім розбере.
Поки директор мені це пояснювала, я почула якийсь шум позаду себе. Обертаюся, а мій чоловік сидить у коридорі, в нього на колінах двоє маленьких хлопчиків. Припадають, обіймають, туляться і наперебій повторюють шепелявими голосочками: «Таточку, а чого ти за нами так довго не приїжджав? Ти більше нас не залишиш? Ти вже нас забереш?». А Саша весь у сльозах гладить їх по голених голівках й запевняє, що вже не покине. Залишити цих малюків нам уже було несила.
Саме ці два хлопчики, котрі так раптово ввірвалися в життя М’ялковських на святого Миколая, заклали першу цеглинку в такий міцний нині дитячий будинок сімейного типу. Найближчим часом у ньому з’явилися ще двоюрідна сестричка Віталика Ліля, братики маленького Олександра Руслан і Павло, а також дві дівчинки із сусіднього села Сніжана та Юля, в яких нещодавно померла мати. Саме в такому складі відбулася наша перша зустріч. Та, як виявилося, за 5 років тут відбулося чимало змін.

НА СІМЕЙНОМУ ФРОНТІ ПОПОВНЕННЯ

Щойно ступаємо на поріг охайного двоповерхового будинку в мальовничій Гуті-Чугорській, бачимо дитячі черевички, охайно складені в два ряди - більші, менші, дівчачі, хлопчачі, з бантиками і без них. Одразу й важко їх усі порахувати. Допитливі маленькі оченята зустрічають нас у вітальні, таких ми тут ще не бачили.
- А це наш Сірожуня, меншенький братик Віталика. Йому лише 3,5 рочки, він у нас недавно, - привітно усміхається господиня.
- То скільки ж вас тепер?
- А ми й не знаємо кого рахувати. Загалом усіх 12, а ще ми вже стали бабусею й дідусем.
Отакої! Непоганий приріст за декілька років. З розмови дізнаємося, що з часу нашого останнього побачення Руслан-старший одружився, а нещодавно потішив батьків крихітною онукою.
А ще в родині з’явилася старша сестричка Віталика Оленка та його молодший брат Сергійко.
- Про Оленку ми знали давно, Віталик постійно просив її забрати, але ми не могли цього одразу зробити, - розповідає Валентина М’ялковська. - Річ у тім, що дівчинка була хвора, навчалася в спеціальному закладі в с.Голенищеве, і щоб її забрати, потрібен був спеціальний дозвіл. Довелося трохи почекати, та щойно ми його отримали, поїхали по Оленку. Коли її вперше побачили, були просто шоковані. Покручені ручки й ніжки (тоді здавалося, що вони зрослися докупи), розпелехане волосся. Будучи в другому класі, дитина зовсім не могла розмовляти. Але Віталюсик сів біля неї, взяв гребінець і розчісує скуйовджені кіски та все до мене примовляє: «Мамусь, ти ж подивися, яка Лєнка гарна! Ну, правда ж, вона - красуня? Ми ж її заберемо додому?». Думала, що серце тоді розірветься на шматки. Ну, звичайно ж, заберемо, хіба могли бути інші варіанти?
Та зважитися на такий крок - було лише маленькою частинкою того, через що довелося пройти. Маленька Оленка зовсім не могла ходити, розмовляти, та ще медико-педагогічна комісія висунула вердикт, що дівчинка не підлягає навчанню.
- Із цим я змиритися не змогла, - зізнається Валентина Василівна. - Що значить «навчанню не підлягає»? Але ж ми з чоловіком - обоє педагоги! Я просила, вмовляла, аби дали хоч один шанс усе виправити. Ну, нехай би видали ту довідку на рік пізніше, хрест на дитині поставити завжди встигнеться. Наші прохання таки почули і такого страшного для нас документа все ж не видали. Ми привезли Оленку додому, купили коника, бо ж кажуть, що іпотерапія лікує діток, хворих на ДЦП. Крок за кроком йшли до своєї мети - поставити дитя на ноги. Пам’ятаю, як усі гуртом вийшли в поле на косовицю. Малеча одразу розбіглася в різні боки, а Лєнка й собі рветься, впала, вся побилася, довго ті ліктики й коліна не гоїлися. Потім ми почали ходити до річки. Спочатку тато її носив на руках, потім зводили її потихеньку з горба, а назад виносили, а згодом донька вже й самостійно піднімалася нагору. Не скажу, що легко, але в нас таки вийшло омріяне. Сьогодні ми навчаємося в 5-му класі. Вміємо читати, писати, знаємо табличку множення, про яке «не підлягає навчанню» може йти мова? Найбільшим покаранням для неї є фраза «завтра в школу не підеш».
Оленка розгортає подаровану нами книгу й починає читати уривок про сім чудес світу. Спочатку невпевнено, затинаючись, а потім усе чіткіше начитує речення за реченням. Не віриться, що ще декілька років тому дівча не могло вимовити й слова. Та що там, якби не розповідь Валентини Василівни, ніколи б не здогадалися, що ця дитина зовсім недавно не могла самостійно ходити. Нині дівчинка ганяє на самокаті, вправно володіє скакалкою (на змаганнях стрибнула аж 45 разів й виборола почесне ІІІ місце!). А ще має власний велосипед, за яким старанно доглядає, щоправда, їздити поки що не навчилася, та це чергова висота, яку мужня й наполеглива Оленка обов’язково візьме.
А от маленький Сергійко в сім’ю влився останнім. Крихітне білокуре хлопченя тут трохи більше як рік.
- Народився він три роки тому. Спочатку їздили просто до нього в гості, разом святкували його перше день народження, - пригадує пані Валентина. - А потім забрали його до нас, адже найближча рідня Сергійка вся тут (рідна мати нічого проти не мала). Ви би знали, наскільки сильно ця трійця між собою любляться, просто горою стоять один за одного. Не знаю, як так може бути, щоб цим дітям при народженні дати стільки любові й покинути, розлучити кровиночку від кровиночки.

ОДИН ЗА ВСІХ, І ВСІ ЗА ОДНОГО

Та сьогодні вся велика сім’я разом, кожен її член знає одне - дружніших, рідніших і кращих годі й шукати. Якщо копати картоплю - робочий десант у повному складі, рихтувати огорожу - хлопці залюбки й наввипередки, готувати обід - дівчата тут як тут. Споглядати за цією сімейною ідилією можна безкінечно. Хоча журналістське допитливе нутро таки гризе зсередини запитан-
ня - як можна давати раду стільком дітям й отримувати при цьому стільки задоволення? Кожного ж потрібно одягнути, нагодувати, причесати, допомогти із домашнім завданням, на це все ж потрібно стільки сил і терпіння.
- Ви знаєте, то все такі дрібниці в порівнянні з тим, скільки всього потрібно було пережити, переплакати, переговорити, - читає наші думки Валентина Василівна. - Адже чомусь цих дітей вважають не такими, як інші, на них дивляться, ніби крізь лупу. Скільки було конфліктів, образ, непорозумінь, зривів у стосунках із
однолітками в школі. Між дітлахами таке часто буває. Та, дякувати Богу, в нас дуже гарний педколектив, який завжди вмів професійно збалансувати обстановку між дітьми.
- Спершу нашим основним завданням було усіх згуртувати і прищепити їм почуття любові та відповідальності одне за одного. Діти мали усвідомити, що тепер вони - одна сім’я, а брати й сестри повинні між собою завжди розумітися, підтримувати, допомагати, захищати своїх, - додає голова сімейства Олександр Володимирович. - Наразі докладаємо максимум зусиль, аби змінити їхнє бачення життя, адже всі ці діти з неблагополучних сімей.
Ми не примушуємо їх забути про своє коріння. Кожен син чи донька знають, звідки вони родом. Ми їздимо на могилки до мам, які вже померли, підтримуємо стосунки із живими. Але наші діти мають зробити свої висновки і забути про той стиль життя, який вони знали раніше. Не хочу хвалитися, але мені здається, що нам це таки вдається. От нещодавно сусід із синами жартує, дає їм цигарки й припрошує закурити, а вони кажуть, що не будуть, бо їхній тато не курить. Приємно, я ними пишаюся.
Старша донька Ліля в нас закінчує школу і планує пов’язати життя із соціальною сферою, вона така молодчинка, лідер у класі, мамина помічниця, а сестричка яка дбайлива. Знаєте, я можу з упевненістю сказати, що вона своєї дитини ніколи й нікому не віддасть. І нехай там що кажуть про оті негативні статистики, в які чомусь втискають усіх вихідців з інтернатів, ми про них не знаємо, не чуємо і не бачимо. В нас усе прекрасно. Я хочу, аби всі навколо знали, що мої діти нічим не гірші, та ні, вони навіть кращі за інших.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку