Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ПОНЕДІЛОК, 23 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
17.05.2013

ПРО ЩО ПОВІДАЛА СІМЕЙНА ФОТОГРАФІЯ

ПРО ЩО ПОВІДАЛА СІМЕЙНА ФОТОГРАФІЯЄ на карті Кам’янець-Подільського району невелике село Фурманівка, що входить до складу Кульчієвецької сільської ради. Для мене це село прикметне тим, що звідти родом мій дід Михайло Пилипович Олійник (1890-1960). Нещодавно, гортаючи виданий три роки тому грубезний (на 1126 сторінок!) том із серії «Реабілітовані історією», до якого увійшли короткі біографічні довідки про уродженців і мешканців Городоцького, Деражнянського, Кам’янець-Подільського районів і міста Кам’янця-Подільського, які зазнали безпідставних політичних репресій, я виявив там і по кілька рядків, присвячених моєму дідові Михайлові та його рідному братові Олексієві.
Михайло Пилипович відійшов у вічність у грудні 1960 року, коли я навчався в першому класі початкової школи №11 на Підзамчі, тож почути від нього про перипетії його життя не міг. Дещо про долю Михайла Пилиповича повідала моя бабуся, а його дружина Агафія Євдокимівна Баланюк, яка померла в серпні 1976 року, коли я вже вчителював. Але в молодості історією взагалі та історією свого роду зокрема я мало цікавився, тож бабусині слова не занотовував, тому лише дещо з її розповідей залишилося в пам’яті.
Так, я пам’ятав, що дідусь Михайло був родом із Фурманівки, брав участь у Першій світовій війні, потрапив в австрійський полон, де вивчив німецьку мову, тож потім викладав у школі не тільки математику, але й засвоєну в полоні мову. Недарма в нашій старій хаті на горищі я виявив низку словників і підручників із німецької мови, за якими ще в четвертому класі намагався самотужки опанувати цю чужоземну мову.
Також я знав від бабусі, що дідуся у тридцятих роках вислали на Північ, тож вона, теж учителька, мусила з ним розлучитися. Але, на щастя, Михайло Пилипович повернувся із заслання, сімейне життя відновилося, хоча в бабусі так і зосталося дівоче прізвище - Баланюк.
Дещо повідала про мого дідуся, а свого батька і моя мама Аліса Михайлівна Клюцук, яка народилася 4 жовтня 1929 року в селі Цвіклівці Кам’янець-Подільського району: «Батько був директором школи. Потім його вислали без права повернення в Кам’янець, бо його батьки були багаті. Вислали в Архангельськ на 5 років. Мама Гаша змушена була розлучитися з ним і взяти своє дівоче прізвище. Так і була до кінця життя Баланюк. У п’ять років я вже писала татові листи і вміла читати. Згодом батько переїхав у Краснодарський край. Туди ж переїхали і ми з мамою».
Мешкали Баланюки-Олійники на станиці Бриньківській Приморсько-Ахтарського району Краснодарського краю. За спогадом моєї мами, прожили вони там сім років: «До Азовського моря було 12 кілометрів. Пам’ятаю дуже велику затоку. Всі ловили рибу, дуже багато було судаків. А тато не вмів ловити, то мама купувала рибу. Я маленькою ходила «добувати» сіль: висушувала солену воду, а потім згрібала сіль. Ще пригадую такий випадок під час війни. До нас зайшли німці і хотіли розстріляти, але батько щось до них заговорив по-німецькому, і вони вийшли. А після війни нам дозволили приїхати в Кам’янець. Приїхали в Ісаківці. Мама вчителювала в Ластівцях, а я вчилася в тій же школі».
Дідусеві Михайлові та бабусі Агафії не таланило з дітьми: донька Таня померла у чотири роки, близнята Клава і Клара - в шість місяців від поносу, у 12-річному віці від менінгіту помер син Віталій. Кажуть, що він застудився, коли біг зі школи додому, а потім назад із забутим зошитом. Вижила лише донька Аліса. Бабуся постійно розповідала мені про Віталія - якою талановитою, золотою дитиною він був, у всьому брав приклад із Леніна, хотів бути таким же розумним і добрим, як Ілліч.
Книга «Реабілітовані історією» дозволила уточнити, що Михайла Пилиповича Олійника («українець, освіта середня, вчитель») заарештовано 31 березня 1930 року. Отже, його доньці Алісі тоді було тільки півроку. Звинуватили мого дідуся в антирадянській агітації. Особлива нарада колегії ДПУ УРСР ухвалила вислати його на три роки у Північний край.
13 грудня 1989 року прокуратура Хмельницької області реабілітувала Михайла Пилиповича Олійника. Залишається тільки зна-йти в архіві його справу, щоб уточнити деталі дідусевого «злочину».
Молодший брат Михайла Пилиповича - Олексій, 1893 року народження, теж учитель, також був заарештований того ж 1930 року. Щоправда, формулювання «злочину» було дещо іншим: не «антирадянська агітація», а «антирадянська діяльність». Олексія Михайловича теж вислали на Північ. 18 березня 1993 року прокуратура Хмельницької області реабілітувала його.
У сімейному архіві збереглася групова фотографія, на якій усі живі, здорові, не репресовані. Позаду стоять брати: справа Михайло Пилипович, зліва - Олексій Пилипович. Останній тримає на руках доньку Світлану, яка, вирісши, за сімейною традицією, стала вчителькою.
Зліва сидить сестра Михайла й Олексія - Олександра, теж, звісно, вчителька. На руках вона тримає сина Володимира, який, вирісши, не продовжив сімейної традиції, а став бухгалтером. Крайня справа - це моя бабуся Агафія Євдокимівна Баланюк (дружина Михайла), а поруч із нею Галина (дружина Олексія). Обидві вчительки. А в центрі цього ряду сидять батьки Михайла, Олексія та Олександри - Палагна (на неї казали Палана) та Пилип (мої прабабуся та прадідусь). Про прадідуся зі слів моєї мами знаю тільки, що «був дуже бідний, але зібрав гроші і купив льоху. Та привела поросята. Продав. І так помаленьку, продовжуючи продавати поросята, розбагатів. Згодом купив землю. Був дуже роботящий».
І, нарешті, у нижньому ряді бачимо маленьких Юру (сина Олександри), Семена (сина Олексія; як і батько, став учителем) і Таню (дочку Михайла, яка померла чотирирічною).
У книзі «Реабілітовані історією» я звернув увагу і на інших репресованих із Фурманівки. Усіх їх набралося 26. Із них 24 народилися у Фурманівці, а двоє тут мешкали і працювали в місцевому колгоспі. За національністю репресовано 13 українців і 13 поляків. Щодо поляків, то більшість із них 1936 року як неблагонадійних елементів було вислано за межі України - в Казахстан. Така доля спіткала Кульчицьких, Новацьких. А ось Франца Здановського 1938 року звинуватили в контрреволюційній діяльності і розстріляли. Роком раніше така ж доля спіткала Фелікса Завадського, звинуваченого в участі в шпигунській організації. За тим же звинуваченням було розстріляно й українця Степана Радюка. Ще один розстріляний - Олександр Турняк - був звинувачений у контрреволюційній діяльності.
Репресії були як до війни, так і по війні. 1948 року Кам’янець-Подільський райвідділ міліції за ухилення від суспільно корисної праці в колгоспі вислав Сергія Ремішевського на 8 років у Кемеровську область. Уже після смерті Сталіна, в жовтні 1953 року Сергія Михайловича достроково звільнили із спецпоселення.
Якщо тільки в маленькій Фурманівці офіційно зафіксовано 26 незаконно репресованих (із них 5 розстріляних), то можна собі уявити масштаб злодіянь «народної» влади на теренах неозорого Радянського Союзу. Тож пам’ятаймо про ці злочини та зробімо все, щоб на нашій землі такого більше ніколи не повторилося.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку