Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ЧЕТВЕР, 19 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
09.08.2013

ІЗ ЖИТТЯ БЕЗПРИТУЛЬНИХ

Незрячий 48-річний Дмитро живе у «бункері»- Я думав, що той день буде останнім у моєму нікчемному житті. Просто в один момент прийшло усвідомлення ситуації, в якій перебуваю вже понад рік. Я втратив найдорожчих людей, залишився без роботи, житла, документів і будь-якої надії. Попереду була глибока прірва, з якої мало хто вибирається, - безпритульність і жебракування. Я відірвався від соціуму і, випиваючи, втрачав відчуття реальності. Тому вирішив стрибнути з Новопланівського мосту. Правду кажуть: краще жахливий кінець, ніж жах без кінця…
У спину таким людям, як
45-річний кам’янчанин Андрій,
часто презирливо закидають: «Бомж!». Їх нерідко виганяють на мороз із теплих під’їздів чи підвалів, їм не раді в різних громадських закладах і установах, не завжди поспішають допомогти й рідко співчувають, навіть не підозрюючи, що багатьох з них, освічених і розумних людей, просто в один момент зламали певні життєві обставини. І від цього, мабуть, не застрахований ніхто.
Зважитися на відверту розмову безпритульному чоловікові було нелегко. Однак він все-таки переступив поріг редакції разом із юнаком, котрий зовсім випадково врятував його від самогубства, а потім став рятівною соломиною і другом, не цураючись «статусу» Андрія.
- Про деякі обставини свого життя я б не хотів розповідати. Не хочу, щоб мене хтось упізнав, - трохи розгубився співрозмовник. - Скажу лише, що сталося все зненацька: я розлучився з дружиною, від лейкемії померла моя мати, а потім трагічно загинув і єдиний син. Я не міг у це повірити, поки не побачив власної дитини в домовині. Думав, що у мене поїде дах. Зібрав манатки і вирушив на заробітки. Гадав, зміню обстановку - й на душі стане трохи легше, але потім зрозумів, що втекти від себе неможливо. На заробітках у мене вкрали документи. А коли приїхав, то побачив інший замок на дверях квартири, де я жив, і грати на вікнах. Мені у вічі сказали: «Краще, щоб тебе взагалі не стало!». Я опинився на вулиці, почав «бомжувати».
Того дня, коли планував з усім покінчити, прокинувся, відчув глибоке похмілля, випив, закурив і ліг у парку на лавці, - продовжує розповідь Андрій. - Чую, хтось запитує: «Вибачте, вам погано? Можливо, потрібна допомога?». З цих слів почалася наша дружба з Андрієм, талановитим хлопцем з гітарою за плечима, який працює у міській Станції юних туристів. Уявляєте, ще й тезком виявився. Він тоді зрозумів мій пригнічений стан, взяв за руку і відвів до храму Святої Трійці, що в Старому місті. А отець Онуфрій добряче мене покропив свяченою водою. Це, як ми тоді жартували, була швидка духовна допомога. З’ясувалося, що в нас із Андрієм є багато спільних інтересів щодо музики й поезії. Ми домовилися наступного ранку знову піти до церкви...

ТІЛО - В ЛАХМІТТЯХ, У ШАТАХ ДУША

Рік безпритульного життя, нестерпного холоду й голоду, ночівлі по підвалах і під’їздах, кпини й осуд від людей - все це не могло не позначитися на здоров’ї Андрія і його зовнішньому вигляді. Але, поклавши руку на серце, скажу відверто: ніколи раніше не задумувалася, що у злиденному безхатькові, який збирає пляшки, стоїть із протягнутою рукою чи шукає поживи на смітнику, може бути ціла особистість зі своїми поглядами, уподобаннями, талантами і трагічною історією. Розмовляючи з Андрієм, розумієш, що навпроти сидить людина, котра навіть у такій ситуації зуміла не втратити здорового глузду. Андрій, як і раніше, багато читає, цікавиться музикою, у нього є улюблені автори і цитати, він розмовляє гарною українською мовою і пише поезії.
- Я давно пишу. Колись навіть у «ПОДОЛЯНИНІ» й «ПОДІЛЬСЬКИХ ВІСТЯХ» друкувався. Покійний журналіст Валер’ян Баньковський мав намір допомогти мені видати збірку, але, на жаль, не встиг - помер.
Андрій називає себе справжнім патріотом української мови, хоча й народився в Росії, навчався в російській школі й виріс у російськомовній родині. Та й писав спочатку російською. А коли переїхав до Кам’янця і повів сина в садочок, вихователька, почувши російську, запитала:
- Перепрошую, ваш син має навчатися у російському виші?
- Ні.
- Тоді навчайте його, будь ласка, української мови!
Після того Андрій, не бажаючи, щоб його син розмовляв кам’янецьким суржиком, сказав мамі й дружині говорити з дитиною виключно російською, а української взявся його вчити сам.
- Відтоді я вивчав українську мову, носив із собою російсько-український розмовник. Ми із колегою домовилися, що з усіма нашими замовниками розмовлятимемо виключно українською. Через декілька років я почав писати вірші українською. А коли першу поезію прочитав товаришу, гітаристу Ігорю Полюху, він сказав: «Ты знаешь, Андрюха, тут попахивает Шевченко!». Можете й самі скласти враження:
Закотились зорі за бузкові гори,
На молочні луки срібний місяць впав.
Сутінки сіріють, барвне листя сіють
У гаю, де смутком жовтень заблукав.
От і я не знаю, навіщо тут блукаю,
Що мене світанком до лісу привело.
Може, призначає осінь зустріч в гаю,
Щоб самій їй сумно нині не було…

КОЛИ ВЕСЬ СВІТ НА ТЕБЕ ІДЕ ВІЙНОЮ

Андрій жартує, що в нього тільки початкова стадія безпритульності, хоча він вже встиг пережити все те, чим живуть люди, котрі не мають нічого і нікого.
- Спочатку було дуже важко. Кожен день - як бій на виживання, який міг бути останнім. Як там у Цоя: «Весь мир идет на меня войной».
- Андрію, а як же знайомі, друзі?
- Є приятелі, котрі трохи підгодовують. Колишній товариш інколи кличе мене на ремонтно-будівельні роботи, щоб я підробив.
А є люди, котрі просто відвернулися. Скажімо, один знайомий, з яким я був у досить гарних стосунках, сьогодні займає непогану посаду. Він не сказав мені відкрито, щоб я не приходив, але коли б я не зайшов, його донька казала, що батька немає вдома. Тому я більше й не ходив туди, де мені не раді. А ось такі, як Андрій, - це просто святі люди.
- Де безпритульні зазвичай ночують?
- Влітку в кущах ліг - і проблем немає. А взимку безхатченки в підвалах живуть, у «бункерах» - невеличких приміщеннях під землею на теплотрасі. Мені ж цієї зими довелося спробувати пожити і у вагончику разом з кількома безпритульними. Там досить того, що дуже холодно, та ще й вологість висока. А якось вночі до нас заскочили п’яні молодики - і давай усіх дубасити. Їм просто нічого було робити, от вони й вирішили над нами познущатися. Знайомий розповів про теплий підвал, і ми перекочували туди. Там не тільки вода була, але й світло, а це для мене дуже важливо, бо часом можу всю ніч читати. Там зручно було - усіх 15 зірок можна Помешкання безпритульнихдати, - сміється. - Але дільничий наказав вимітатися, і я пішов жити у під’їзд під батарею. А минуле літо провів у парку й жартома називав його літньою резиденцією. В дощ я накривався клейонкою, мені подобалося засинати під стукіт крапель.
А от найгірші умови для безхатченків - це сніг, бо, перепрошую, всі смітники передуває. Хоча, завдяки цьогорічному снігопаду, була можливість трохи підробити, розчищаючи людям двори і гаражі.
- Андрію, як навколишні ставляться до бездомних?
- По-різному буває. Якось на Пасху я прийшов у під’їзд і побачив, що мені хтось приніс ковдру і їжу. Я був настільки вражений, що навіть хотів написати табличку-подяку людям, котрі мене підтримали. А є й такі, що в очі скажуть: «Якщо тебе тут ще раз побачу - виллю бензин і кину сірника!».
Одного разу я поскладав свої речі в куточок біля батареї, й ми з Андрієм пішли до храму. Через години-дві приходжу - а на моєму місці голісінько. Прибиральники біля сміттєвих баків усе спалили - напівчобітки, одяг, клейонку, матрац і книги... Я тепер точно знаю: якби був по інший бік барикад, то, як мінімум, не тероризував би таку людину, бо зрозуміло - в неї у житті щось недобре сталося.
- Чи правда, що багато безпритульних просто не хочуть нічого змінювати у своєму житті?
- Категорично висловлюватися щодо цього питання важко. Всі люди різні. За великим рахунком, мабуть, усе-таки мало кому подобається жити в умовах, коли холодно, дощ, сніг чи просто немає що їсти. Скажу одне: треба мати в собі силу не йти за інерцією, не здаватися і врешті не спитися, а робити якісь кроки й зусилля.
- Андрію, чи дуже часто бездомні люди спиваються? - відважуюся на різке запитання.
- Випивають практично всі. Одні - щоб зігрітися, інші - щоб забутися. Але щоб спилися до смерті - таких випадків не знаю. Та й пити, як кажуть, по-чорному безхатченко не буде, бо йому треба виживати - шукати заробіток, добувати їжу.
- Часто Вам доводилося голодувати?
- Добу-дві не їсти - це іноді нормально. Пригадую, як на початку безпритульного життя я днів шість не мав що їсти.
А взагалі, бездомні люди підтримують один одного, діляться тим, що мають, - хлібом, цигарками, одягом. Якось у мене в черевикові відлетіла підошва, і я ходив босоніж. Коли один безпритульний помітив - то поділився зі мною запасними чобітками.

ТРАГІЗМ, ДО ЯКОГО НЕМАЄ ДІЛА

Своїх знайомих із кола безпритульних Андрій жартома називає «бомондом», знає життєву історію багатьох із них, хоча каже, що розпитувати про це не прийнято. З болем Андрій згадує бездомного кам’янчанина Миколу Гордія, який свого часу був професійним спортсменом, займався боксом, працював у бюро естетики… І який останні дні свого життя прожив у підвалі й, важко захворівши, мало не помер на вулиці, як безпритульний собака, до котрого нікому не було діла.
- Коля відсидів за бійку з міліціонерами. Поки був у в’язниці, родичка зуміла залишити його без житла. Документи втратив, коли з барсеткою провалився під кригу. Почав випивати. Він дуже страждав, бо втратив дружину. Серед кам’янецького «бомонду» більш світлої людини, ніж Коля, не було. Саме він розповів мені, як можна вижити, де переночувати.
Взимку, коли ми жили в підвалі, Коля серйозно захворів, але від допомоги лікарів категорично відмовлявся. Два тижні лежав із високою температурою і фактично помирав. Коли нас провідав Андрій, ми викликали «швидку». Це було саме на Різдво.
Нас із напівсвідомим Миколою привезли в лікарню на Жовтневе, - пригадує вже Андрій-молодший. - Я розумію, що в медиків специфічний гумор, але в мене склалося враження, що до них якусь собаку привезли - жартували собі, насміхалися, мовляв, допився чолов’яга. Лікарі вирішили відправити нас у міську лікарню. Не прийняли хворого в терапії, положили нарешті в реанімацію.
Коли лікар сказав, що не знає, чи Коля викарабкається, я вирішив - якщо не тіло, то хоча б душу треба рятувати, і привів у лікарню отця Онуфрія, він посповідав і причастив хворого, всю лікарню вразив своїм голосом. Треба віддати належне й тим медикам, які добросовісно виконували свій обов’язок.
У Колі було запалення зовнішньої оболонки серця. Ми до нього приходити щодня. А одного разу я мав із собою гітару, і на прохання хворих влаштував концерт. Такої вдячної публіки у мене ще не бу-ло. Коля трохи віджив, але хвороба прогресувала, і він потребував дорогого курсу уколів. Але таких грошей у нас не було, а тих, що виділяє держава, теж не вистачало. Незабаром наш добродушний мовчазний боксер помер. Його похованням, як і інших безпритульних, займалося КП «Спецкомунтранс». Отець Онуфрій приїхав відспівати покійного. Так і поховали Миколу.
Переймається Андрій і долею сліпого безхатченка Дмитра, який жебракує під крамницею «Аріадна» на пр.Грушевського, а ночує в теплотрасі через дорогу.
- Діма незрячий, та ще й має проблеми з руховим апаратом. Інколи я допомагаю йому переходити до його «бункера», приношу картонні коробки, аби йому було хоч трохи тепліше. У нього, як і в мене, зовсім немає родичів у місті. Одна жіночка щодня приносить Дмитрові чогось теплого попоїсти. Та не всі до нещасного сліпого інваліда співчутливі. Діма розповідав, що якось біля церкви молодята підійшли до нього й дали купюру 50 гривень, що нечасто в Діминому житті трапляється. А за декілька хвилин незнайомі хлопці побили жебрака і відібрали всі гроші.
Йому в його становищі дуже потрібен паспорт, щоб отримати першу групу інвалідності й влаштуватися в будинок для пристарілих, де б за ним доглядали, інакше наступну зиму бідолашний просто не переживе…
ШАНС НА РЕАБІЛІТАЦІЮ
Андрій закликає безхатченків не пливти за течією, а розпочати свою «реабілітацію» зі звернення до територіального центру соціального обслуговування «Довголіття» на вул.Івана Франка. Саме при ньому створено відділ обліку бездомних громадян. Його завідувач Олег Бойчук як справжній фанат своєї справи знає про кожного безхатька, який звертався до відділу.
- У місті виявлено близько 50 бездомних. У нас такі люди можуть провести знезараження одягу, щоб запобігти поширенню інфекцій, отримати разове гаряче харчування, а за необхідності - й медичну допомогу.
За словами Олега Бойчука, в більшості безхатченків немає паспортів. Без них люди не можуть отримувати державних допомог чи пенсій, не можуть влаштуватися у спеціалізовані інтернатні заклади. Тому відділ надає безпритульним правовий супровід у відновленні втрачених документів. Якщо людина не має де приписатися, то їй можуть надати тимчасову юридичну адресу, тобто адресу переважного місця перебування. У відділі вже допомогли із паспортами шістьом людям, дев’ятьох оформили в медичні заклади (в Хмельницькому, Скарженцях), одному допомогли відкрити групу з інвалідності, аби він отримував пенсію.
- Процедура отримання документів ускладнюється через різні обставини, - каже Олег. - Скажімо, сліпий Дмитро - із Дунаєвецького району, тому паспорт повинен зробити там, але чоловік щось приховує, не хоче туди їхати. Є й безхатьки, які приписані в Росії і не мають українського громадянства. Серед безпритульних - й етнічний німець, який одного громадянства позбувся, іншого ще не набув, а після розлучення з дружиною-українкою залишився ні з чим. Ми допомагаємо бездомним, але все залежить від їхнього бажання й сили волі зуміти не втопитися в чарці.
Якщо кам’янчани бачать безхатьків у підвалах своїх будинків, під’їздах, гаражах, теплотрасах, то можуть зателефонувати в центр за тел.: 3-98-00. Приймають у відділі й теплий одяг, який завжди знадобиться безпритульним людям.

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку