Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ЧЕТВЕР, 19 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
17.01.2014

ЯК ОБ’ЄДНАТИ КРАЇНУ, В ЯКІЙ У КОЖНОГО СВОЯ ПІСНЯ?

Соціологічна група "рейтинг" і народний ТОППісля нашого головного свя­та - Дня Незалежності Ук­ра­ї­ни, яке відзначається 24 серп­ня, на друге місце за значенням я поставив би День Соборності та Свободи України, що припадає на 22 січня. Недарма в назвах обох свят усі три слова - Незалежність, Соборність і Свобода - пишуться з великої літери.
Свято веде відлік від надзвичайно важливої події, що сталася 95 років тому: 22 січня 1919 р. в Києві на майдані біля собору св. Софії урочисто проголоше-но об’єднання двох українських дер­жавних утворень - Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки - в єдину соборну незалежну українську державу. І хоч низка серйозних зовнішніх і внутрішніх чинників не дозволили тоді реалізувати шляхетну мету, а розрізнені українські землі вдалося зібрати докупи в інші часи й за інших обставин, але тодішній могутній порив до творення соборної держави згодом утілився у святі, яке від 30 грудня 2011 р. офіційно відоме як День Соборності та Свободи України.
Звісно, цього дня лунатимуть офіційні вітання посадовців і народних обранців різних рангів зі святом. Але напередодні хочеться поговорити про соборність без жодної патетики, притаманної вітальному жанрові.
Наші землі, мов діти однієї бідної матері, на довгі роки розбіглися по наймах до різних господарів, сформували там свої непрості характери, а після дов­гих митарств знову зібралися в своїй хаті, щоб зажити спільним щасливим заможним життям. Але як їм між собою домовитися, щоб спільними зусиллями збудувати міцну та багату державу, якщо в кожного за довгі роки виробилося своє бачення тієї держави?
Не ходитимемо далеко по приклади. На днях у мережі з’явилися та набули поширення результати дослідження соціологічної групи «Рейтинг» щодо улюблених пісень українців. З’ясувалося, що на заході України найпопулярнішою є «Червона рута», на сході - «Катюша», в центрі - «Рідна мати моя», на півночі - «Ой, у вишневому саду», а на півдні - «Айсберг».
З одного боку те, що ми різні, добре. І навіть дуже добре. Ад­же у будь-якій справі розмаїття підходів дозволяє ширше глянути на проблему та глибше пізнати її. Але потім із цих підходів (часто навіть діаметрально протилежних) треба вибрати для реалізації один або створити новий, зваживши на сильні та слабкі сторони кожного з розглянутих варіантів. І ось тут починаються проблеми. І замість реалізації виробленого спільними зусиллями плану сторони все глибше втягуються в з’ясу­ван­ня стосунків.
Якщо навіть двоє закоханих, створивши за взаємною згодою сім’ю, далі роками притираються один до одного, а досить часто і розбігаються, бо «не зійшлися характерами», то що говорити про такий складний організм як держава.
Згадаймо недавню історію. Після поразки національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. українці все ж здобули державу (чи, точніше, вигляд держави) - Радянську Україну, згодом відому як Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Вже 1922 р. вона як структурна одиниця увійшла до складу Радянського Союзу. Тож головні українські питання вирішувалися не в Харкові (першій столиці республіки) та Києві (куди 1934 р. перебралася столиця), а в Москві. Та й вирішував усе не народ, а більшовицька влада на чолі з вождем. І все ж віддамо їм належне, бо упродовж 1939-1954 рр., тобто всього за півтора десятка років, більшовикам вдалося зібрати докупи більшість українських земель, тож 1991 р. незалежна Україна дістала в спадщину від Радянського Союзу значне територіальне багатство: 1939 р. до складу Української РСР увійшли Галичина та Західна Волинь (від Польщі), 1940 р. - Буковина (від Румунії), 1945 р. - Закарпаття (від Чехо-Словаччини), 1954 р. - Крим (від Російської Федерації). Та й та територія, що первісно увійшла до Радянської України, а до 1917 р. була складовою частиною Російської імперії, теж не була єдиною за походженням. Так, Поділля та Волинь до 1793 р. були в складі Польщі, тоді як Переяславська рада ще 1654 р. закріпила протекторат московського царя над Україною. Але не вдаватимемося занадто детально в історію. Вже наведеного досить, щоб пересвідчитися, наскільки різну історію, різний життєвий досвід має кожна із складових України.
Повернувшись до прикладу із закоханими та створеною ними сім’єю, зауважимо ще й таке: великий вплив на новостворену сім’ю мають батьки молодят. Особливо теща та свекруха. Адже так важко змиритися з тим, що син чи донька вийшли з-під твого впливу, зажили самостійним життям. Часом батькам вдається проявити мудрість і втриматися від спокуси покомандувати молодятами, а часом навпаки - теща чи свекруха стають каталізаторами руйнівних процесів у сім’ї. Думаю, читачі самі зможуть провести потрібні паралелі з незалежною Україною та колишньою великою сім’єю, куди вона входила до 1991 р. Звісно, мова передусім йде про Росію та її занадто упереджений погляд щодо можливого шлюбу України з Європейським Союзом. Застосований «сестрою» арсенал засобів впливу широчезний: від погроз «перекрити кисень» до інсинуацій про «голубизну» нареченого з «Гейропи».
ЯК ОБ’ЄДНАТИ КРАЇНУ,  В ЯКІЙ У КОЖНОГО СВОЯ ПІСНЯ?  Різних людей завжди зближує спільна робота. Ті, хто в радянські часи були студентами, можуть пригадати, що саме поїздка восени «на буряки» на неозорі колгоспні ниви найбільше здружувала групу юнаків і дівчат, що приїхали на навчання з різних куточків країни. Та й обидва великі «Майдани» - помаранчевий 2004 р. та сучасний - продемонстрували зразки надзвичайної згуртованості, єдності духу, вміння самоорганізації заради спільної мети. Щоправда, як засвідчили події дев’ятирічної давності, після досягнення мети ми «розповзаємося по щілинах» - і спільна справа глохне, а невдовзі перемогу святкують наші вороги.
Біда ще в тому, що наші політики нас не об’єднують, а роз’єднують, хоча на словах практично всі вони за соборну Україну. Та й, напевно, і в душі за єдину та могутню Україну, але примара тимчасової вигоди, локальної перемоги у вигляді здобуття депутатського мандата чи міністерського портфеля, посідання крісла губернатора чи мера великого міста штовхають їх до застосування сумнівних політичних технологій, до керування безпринципним принципом «поділяй
і владарюй». Та й для наших олігархів
Україна, на жаль, - це здебільшого не Батьківщина, а місце для заробляння грошей. Такою є сучасна об’єктивна дійсність, яку перший Президент України лаконічно сформулював у тезі «Маємо те, що маємо».
Якими би не були наші прагнення, світ розвивається за об’єктивними законами. Те саме ми можемо сказати і про Україну. Процеси, не завжди помітні для ока, йдуть. Оновлюються покоління. Нинішні 22-річні юнаки та дівчати вже повністю, з пелюшок, виросли в незалежній Україні, хоч їх ще народили й виховували батьки, сформовані в радянському середовищі. А наступне покоління - дітей нинішніх 22-річних юнаків і дівчат - уже виховуватимуть ті, що повністю зростали в незалежній Українській державі. А у внуків нинішніх 22-річних юнаків і дівчат уже навіть дідусі й бабусі нічогісінько не пам’ятатимуть про радянські реалії. «Совковість» вивітриться повністю й остаточно.
Проведу одну паралель. 1972 р. радянське телебачення показало семисерійний фільм «Тіні зникають опівдні», знятий за однойменним романом Анатолія Іванова, що побачив світ ще 1963 р. Запам’яталося, як у школі нам пояснювали метафоричну суть заголовка роману. Під «опівдні» автор мав на увазі 50-річчя радянської влади, коли тіні минулого - останні прояви капіталістичних пережит-
ків - зникли остаточно. Справді, 1967 р., коли гучно святкувалося 50-річчя радянської влади, життя в царській Росії було нам, школярам, таким далеким і незрозумілим. Та й технічний прогрес за 50 років відчутно змінив життя. Бабуся розповідала мені, яким дивом для неї та її подружок з Ісаківців був автомобіль, що рухався сам - без запряжених коней.
Нинішні технічні досягнення - не варто їх перелічувати, бо більшість із нас більшістю з цих сучасних див інтенсивно користується - теж суттєво впливають на нас, дозволяють дивитися на світ іншими очима. Згадаймо хоча би те, що торік
21 листопада поштовхом зібратися на Майдані став заклик журналіста Мустафи Найєма в соціальній мережі Facebook. Та й потужний оперативний обмін думками, ідеями «майданівців», їхніх прихильників (а також опонентів) через Facebook сприяє розумінню того, що відбувається сьогодні, формує грунт для майбутніх зрушень.
Коли сотні тисяч, що прибули на Майдан з усіх українських теренів, від душі хором співають Гімн України, поклавши руку на серце, то віриш, що, попри всякі негаразди, держава Україна має шанси. І вони зовсім не примарні. І разом із тим розумієш, що «все і негайно» не буде. А буде довгий і тернистий шлях. І, напевно, не треба, щоб у Донбасі всі поголовно кричали «Слава Степанові Бандері», а в Галичині масово мліли від пісні «Ой, мороз, мороз». Досить, щоб ми з розумінням ставилися до навіть незрозумілих нам смаків і уподобань, життєвих принципів інших, не намагалися насильно переробити тих інших під наш єдино правильний зразок. Та й політики і олігархи мусять колись перебіситися, подорослішати, відмовитися навіть від гадки стерти опонента з лиця землі, а виробити спільними зусиллями цивілізовані правила гри для всіх.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку