Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
ЧЕТВЕР, 14 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
21.02.2014

ХТОСЬ ГАЛОПОМ ПО ЄВРОПАХ, А ХТОСЬ ПІДТЮПЦЕМ КАМ’ЯНЦЕМ

ХТОСЬ ГАЛОПОМ ПО ЄВРОПАХ, А ХТОСЬ ПІДТЮПЦЕМ КАМ’ЯНЦЕМЗдається, цей чоловік міг би говорити про Кам’янець-Подільський вічно. Про кожен його камінець, непротоптану стежину, забуті будівлі та облюбовані туристами пам’ятки, сучасні кав’ярні та ресторанчики, вулиці, площі, оглядові майданчики, мікрорайони. Та що там Кам’янець. Просидівши із Віктором СОЛОПОМ у невеличкому залі із затемненими вікнами трохи більше як годину, ми встигли побувати і в Ризі, і в Литві, і в Ленінграді, і навіть у Забайкаллі. Балакучому екскурсоводу із майже 30-річним стажем роботи за спиною напередодні свого професійного свята ділитися є чим.
Народився Віктор Іванович 17 серпня 1957 р. під Курськом. Тоді сім’я Солопів на чолі із батьком-топографом кочувала ледь не по всьому Радянському Союзу, аж доки на руках не опинилося двоє дітей. Це, певно, і стало основною причиною, що родина осіла на Кам’янеччині. Незважаючи на навчання в місті (наш співрозмовник закінчував школу №2), Віктор часто бував у бабусі в селі.
- Взагалі-то, я - натура романтична, дуже люблю природу, свіже повітря. Тому, коли приїжджав до бабусі, в чотирьох стінах всидіти не міг, - зізнається співрозмовник. - Одразу з другом бігли до лісу збирати ягоди, гриби, сушили їх, смажили. Любив сплавлятися вздовж річки, пив молоко просто з-під корови. Словом, ріс дитям природи.
Романтика дитинства закінчилася, коли вступив до лав Радянської армії.
- Цей період я, напевно, порівняв би із засланням. Службу проходив аж у Забайкаллі, в авіації. Туга за батьківщиною, нестерпна дідівщина і 50-градусний мороз - от і всі спогади з тих часів.
А далі - навчання на істфаці місцевого педінституту, робота в сільській школі та випадкова зустріч із Кам’янець-Подільським бюро подорожей та екскурсій.
- З професією екскурсовода я зіштовхнувся зненацька ще 1985 року, - пригадує Віктор. - Якось гуляючи Старим містом, наткнувся на вказівник «Екскурсбюро». Зайшов і представився безробітним. Виявилося, що якраз потрібна заміна працівниці, котра пішла в декрет. Так я пов’язав своє життя з екскурсіями.
Пам’ятаю, були часи, коли в Кам’янці перетиналися туристи з найрізноманітніших куточків Радянського Союзу. Топтали наші вулиці представники Чукотки, Середньої Азії, Мурманська та багато інших. Найпопулярнішим тоді був піший маршрут «Стародавнє минуле, сьогодення, майбутнє міста». Стартували ми від турбази «Поділля», прямували через каньйон, повз стару тютюнову фабрику, а далі - найцікавішими закутками міста. Це була дуже колоритна екскурсія. Адже тут можна було розглянути унікальний Кам’янець до найменших дрібниць. От ідемо каньйоном, а там по скелях в’ється рослинка ауринія, котра в квітні цвіте яскраво-жовтими квітами. Її можна побачити лише в нас і в 5-х національних парках США, більше ніде. І такі ексклюзивні речі можна знайти на кожному кроці.
Та й туристів тоді було значно більше. Крім приїжджих, ми співпрацювали зі школами, технікумами, інститутами. Школярі та студенти достеменно знали, в якому місті вони живуть, чого не скажеш про сьогодення. Але розвал Радянського Союзу потягнув за собою і екскурсбюро. Більше як рік ми тинялися без стабільної роботи, перебиваючись тимчасовими підробітками. А потім, коли з’явилися приватні турфірми, почали співпрацювати із ними.
- А от сьогодні, на Вашу думку, якою має бути екскурсія сучасним Кам’янцем?
- Однозначно сказати важко, бо в мене до кожної групи індивідуальний підхід. Тут треба бути ще й психологом, аби відчути настрій людей і те, що вони хочуть почути. Коли бачу, що то естети без почуття гумору, роблю акцент на мистецтві, елементах архітектури, якщо група постійно жартує, додаю в розповіді краплину гумору. Люблю в екскурсіях використовувати не просто народні перекази, а легенди власного виробництва. От, скажімо, колись у байках писали про наші Карвасари. Сюжети цих оповідок черпали із веселих розповідей покійного нині професора Щербини, колишнього викладача нашого історичного факультету. В мене теж є своя інтерпретація: «Офіційно в документах назви вулиці такі, що з Кавказу до Європи каравани йшли сюди. Але ходять й інші, не менш гарнії слова, що на честь файної дівки назва вулиці така. У південному куточку острова стоять кам’янисті, товстелезні казарми й мовчать. А змогли б - заговорили про старі часи, коли стежкою під скелю солдати пішли. До гарненької лебідки на чудову мить, де над Дібрухою тераса з каменю стирчить. Там хатина невеличка з саману стоїть. Звідти Сара виглядає, очима блищить. Вся рум’яна, соковита і, неначе то на сміх, вихиляється незвично і все проситься на гріх. Хоч часи давно минули, а в народі так прижились назви вулиці в віках, що, коли хтось туди йшов, говорили прямо, чітко: до курви Сари я пішов».
До того ж викластися потрібно так, аби всі зрозуміли, що ти не просто заробітчанин, ти - кам’янчанин, ти - патріот, ти любиш свою роботу, любиш своє місто. От якщо навіть хтось знатиме на зубок весь матеріал екскурсії, але не любитиме цього міста, то нізащо не подасть інформації належним чином. Люди просто відчують, що ви відробляєте робочий день, і, попрощавшись, навіть забудуть, де сьогодні були.
А справжня екскурсія повинна мати зовсім інший присмак. Для прикладу, я свої наповнюю віршованою формою, бо трохи захоплююся поезією, тому вони й не схожі на інші. І така «родзинка» має бути в кожного екскурсовода, аби його ні з ким не можна було сплутати. А для цього треба безперервно працювати над собою, щодня поповнювати багаж знань. Потрібно постійно тримати руку на пульсі щодо подій, які відбуваються в місті, щодо будівництва, якихось реставраційних робіт. Екскурсовод повинен перечитувати історичну літературу, наукові праці, де навіть одна фраза може наштовхнути на створення нового маршруту.
От нині я хочу відновити «совєцьку» екскурсію «Ім’я Леніна на карті міста». Так, тепер це смішно звучить, але в Кам’янці було 7 пам’ятників Леніну, 22 пам’ятники Володі Ульянову і купа назв - площі, вулиці, провулки. Та й навіть сьогодні ще один такий маленький спогад на п’єдесталі стоїть на вул.Суворова, в школі для слабозорих. Словом, водити людей містом можна більше як 2 години.
- Наскільки Кам’янець готовий приймати туристів, і чи є речі, за які відверто соромно?
- Знаєте, не соромно за те, що сьогодні туристу і є де переночувати в досить пристойних умовах, і є де пообідати. Але от сфера обслуговування кульгає на обидві ноги. Ну, як таке може бути: ти вперше в цьому місті, заходиш до кафе, а насуплена офіціантка неохоче запитує: «Ви шо хочете?». От за таке трохи соромно, це, мабуть, потрібно ще не один рік шліфувати. Але, як на мене, основне в екскурсії не перекус чи нічліг, а ті унікальні речі, які більше в жодному іншому місті не побачиш. А їх у нашому Кам’янці є чимало. Тому їздити сюди туристам, не переїздити.

Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку