Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ПОНЕДІЛОК, 23 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
21.03.2014

РОВЕСНИК ВИЗВОЛЕННЯ, або КАМ’ЯНЕЦЬКІ ЮВІЛЕЇ КРИМЧАНИНА

- До міста стрімко підходять наші танки, всюди лунають вибухи, шквальним вогнем розливаються постріли. У невеличкому сарайчику на Польських фільварках, з якого фашисти зробили концтабір, перелякані полонені чекають своєї черги на розстріл, а моя мати народжує мене…
Щовесни В’ячеслав ЗБРИЦЬКИЙ купує квиток на потяг, аби на декілька днів залишити кримське місто Керч і приїхати до рідного Кам’янця-Подільського. Саме тут 26 березня він, за традицією, й цьогоріч зустріне подвійне свято, адже з’явився на світ рівно 70 років тому, в день, коли місто повністю звільнили від німецьких загарбників.

НАРОДЖЕНИЙ ПІД ШУМ БОМБАРДУВАННЯ

В’ячеслав ЗБРИЦЬКИЙ- Мою маму, Станіславу Михайлівну, на восьмому місяці вагітності німці забрали до концтабору, бо через її зовнішність думали, що вона циганка або єврейка, - розповідає В’ячеслав Володимирович. - Той табір для полонених розташовувався неподалік від нинішнього коледжу харчової промисловості на Польських фільварках. На його місці тепер тільки кам’яний мур залишився. Саме там фашисти розстріляли декілька тисяч людей, у тому числі й жінок з дітьми.
У ті березневі дні німці відчули поразку і розпочали нечувані репресії проти мирного населення міста, проводили облави. Мама розповідала, що вийшла на вулицю - і потрапила до числа тих, кого мали розстріляти. Людей тримали в сараї, одну частину з них вивели і безжально знищили. Інші чекали своєї черги. Коли наступали наші солдати, німці заметушилися, почали відбиватися. В місті було таке бомбардування, що не народитися тоді мені було просто неможливо, - жартує В’ячеслав Збрицький. - Така, очевидно, доля. Мати народжувала мене в концтаборі, без будь-якої медичної допомоги.
Пригортаючи до себе маленький клунок, загорнутий у ганчір’я і шматки німецьких газет, молода породілля, заледве дихаючи, прийшла до своєї хати на Тімірязєва. Тут старша донька з бабусею вже й не сподівалися побачити її живою. Диво сталося завдяки німецькому офіцеру Паулю Шмідту, який зглянувся над жінкою з немовлям і відпустив додому…
Прокручуючи отой неймовірний сюжет і відчуваючи весь трагізм, який приносить у життя людей війна, В’ячеслав Збрицький вкотре в День визволення міста підійде до меморіального комплексу з прізвищами солдатів у сквері Танкістів. Чорний граніт увіковічив й імена його батька Володимира Станіславовича та дядька Бориса Станіславовича. Брати воювали в одній роті 140-ї стрілецької дивізії. Біля Карпат солдати потрапили під обстріл, після якого Борис загинув, а Володимира із серйозним пораненням відправили в госпіталь. Після війни він повернувся з медалями, орденами та інвалідністю 1-ї групи.
- Нам було дуже важко вижити в післявоєнний час, - пригадує В’ячеслав Володимирович. - Аби не померти з голоду, мамі довелося продати все, що було в хаті. Кам’янець тоді був ущент зруйнований. Пригадую тільки чотири багатоповерхівки, в яких жили люди, решта будинків - розбомблені. Наша сусідка, котра мала трьох малих синів, вирила землянку, щоб мати хоч якийсь прихисток.
Навчався я в двадцятій залізничній школі. Тоді учні не мали не те що зошитів, а навіть теплого одягу. Знаєте, досі пам’ятаю один холодний вересневий день з першими заморозками. Я йшов до школи разом із сусідським хлопчиком, який був босим. У мою пам’ять надовго врізалися замерзлі калюжі й босі ноженята першокласника. Нас трохи підгодовували залізничники, віддавали свої старі шинелі, які ми підрізали й перешивали, так і рятувалися від холоду.
Після школи В’ячеслав Володимирович закінчив будівельний технікум, працював на будівництві цементного заводу, а згодом поїхав навчатися до Київського інженерно-будівельного інституту. Звідти 1971-го року хлопця направили до Керчі, де він працював головним інженером комбінату будівельних матеріалів. До Криму В’ячеслав Збрицький переїхав уже одруженим. З дружиною Тетяною Миколаївною виховали доньку Ольгу та сина Ігоря.
Хоча більшу частину свого життя В’ячеслав Володимирович прожив у Криму, рідний Кам’янець для нього назавжди залишиться особливим містом. Тут його знають як ровесника визволення Кам’янця-Подільського, ветерана праці й члена ради ветеранів. Саме тут залишається ота частина його душі, котра навіть через багато літ, в один і той самий весняний день, змушує корінного кам’янчанина купувати квиток на потяг…

ЯК «ЗОМБУЮТЬ» УКРАЇНЦІВ У КРИМУ

Втім традиційна поїздка В’ячеслава Володимировича цьогоріч могла не відбутися через неспокійні події в Криму. Ми не могли не поцікавитися в мешканця кримського міста його особистими враженнями від того, що наразі відбувається на півострові.
- У Керчі сьогодні багато військових, - з тривогою каже В’ячеслав Збрицький. - Думав, що не зможу сюди виїхати. Щойно наш потяг рушив з міста, військові одразу його зупинили, щоб пропустити три військові ешелони. Один був з танками, другий - з ракетами, а третій - повністю забитий солдатами.
- В’ячеславе Володимировичу, чи справді кримчани так хочуть приєднатися до Російської Федерації?
- Розумієте, Росія цей місяць даремно не витрачала: газети, журнали, листівки, радіо і телебачення здійснювали проросійську пропаганду, після якої залишилося лише роздати бюлетені. Людей настільки нашпиговують потрібною інформацією, що будь-кого туди відправте - і через деякий час він захоче жити в Росії.
- А як відбувалася пропаганда?
- Буквально в один день, першого березня, зникли всі українські телеканали. Вмикаю радіо - чую, передають московський час. «Маяк» почав «зомбувати», місцеві газети - друкувати проросійські виступи голови Верховної Ради Криму Володимира Константинова. Наразі на півострові українського телебачення немає, глушать навіть тарілки (супутникове телебачення - Прим. ред.).
140-ва стрілецька дивізіяЗнаєте, мені здається, що для мешканців розроблено спеціальну технологію «зомбування» і на телебаченні, і на радіо. Вона діє як гіпноз. Постійно грає спокійна монотонна музика, яка гальмує роботу кори головного мозку, а в переривах подається відповідна інформація. День і ніч кримчанам втовкмачують, що в Росії вони матимуть вдвічі більші пенсії, заробітні плати, що в шість разів підвищаться виплати військовослужбовцям. Люди таким обіцянкам вірять. Їм не розповідають, що Криму без України буде важко через відсутність своєї води, електроенергії. Навпаки - Україною лякають. Після такої дози інформації жителі Криму, особливо пенсіонери, почали виходити на мітинги й кричати, що в Росії їм буде краще жити. Хоча є й така частина населення, яке категорично проти приєднання до Росії.
- Ви на собі вже відчули вплив останніх змін?
- Сьогодні, для прикладу, вже важко отримати гроші з картки. Я певну суму зняв, і картка заблокувалася. Обіцяли вже рублями видавати. Хтозна, можливо, мені доведеться до Кам’янця переїхати. Тут спокійно - немає ексцесів, не зривають українські прапори. У Криму ж дуже багато військових ходять вулицями, всюди висять триколори. Вже й на мерії Керчі російський прапор, у центрі площі - російський прапор. Думаю, Крим ми втратили ще два тижні тому. Росіяни вже починають купувати квартири на півострові. Я навіть у потязі чув розмову жінки: «Найдите мне квартиру. Наши многие с Москвы будут сюда ехать». Втім, як би там не було, я дуже сподіваюся, що Україну таки обмине війна. Бо це - найстрашніше, що може статися.

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку