Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ПОНЕДІЛОК, 23 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
25.04.2014

ВАРТОВИЙ МЕРТВОЇ ЗОНИ

Віталій СТАДНІК26 квітня 1986 року - дата, вкарбована в пам’ять українського народу. День чорнобильського лиха, болю, суму... Забути його чи викреслити із пам’яті нації неможливо. Тоді за покликом рідної землі першими до палаючого реактора за тривогою прибули пожежники, а за ними і правоохоронці.
Саме про міліцейську службу в Чорнобильській зоні ми розмовляли з пенсіонером ОВС капітаном Віталієм СТАДНІКОМ. За 20 років служби в міському відділі міліції роботу правоохоронця він засвоїв на відмінно. Все було: і засідки, і затримання, і конвоювання, і супровід, і відрядження, і погрози злочинців, і дяка від людей.
Одразу ж після трагедії на ЧАЕС він без вагань вирушив у зону відчуження.

ЗАНОТОВАНО

Віталій Стаднік народився 10 січня 1957 р. в с.Залісці Дунаєвецького району в сім’ї колгоспників. Батьки з ранку до смеркання були на роботі, тож хлопець брав активну участь у вихованні молодшої сестри. Ходив до школи, поравcя по господарству. Закінчив восьмирічку та вступив на навчання до ПТУ №5 на спеціальність «Електромонтер». Після навчання рік працював електриком на цементному заводі. Протягом 1975-1977 рр. служив у Збройних силах СРСР. А на третій день після демобілізації в званні молодшого сержанта заступив на службу до патрульної роти міськвідділу міліції. Згодом заочно навчався в Івано-Франківській школі міліції. За 10 років пройшов шлях від інспектора до командира взводу патрульної служби. Працював у дитячій кімнаті міліції та карному розшуку. 1997 р. вийшов на пенсію.

«ПАМ’ЯТАЮ, ЯК ЗАЧИТАЛИ РОЗНАРЯДКУ: ЗАБЕЗПЕЧИТИ ОХОРОНУ НА ТЕРИТОРІЇ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ЗОНИ ВІД МАРОДЕРІВ І… Я ПОГОДИВСЯ ТА ЩЕ 16 МІЛІЦІОНЕРІВ
З МІСЬКОГО ВІДДІЛУ. ТОЖ НА ТРИ МІСЯЦІ ВИРУШИВ НА СЛУЖБУ»

Спочатку нас інструктували в області, згодом - у столиці. Звідти три автобуси правоохоронців вирушили в село Термахівку, де й відбулося розподілення. Мене призначили заступником начальника першого караулу, в підпорядкуванні було 16 міліціонерів. Місце дислокації: селище Зелений Мис. Завдання: охорона 30-кілометрової зони, аж до села Дитятки, виявлення і припинення фактів мародерства та здійснення контрольно-пропускного режиму.

«МУРАШКИ ПО ТІЛУ, ВІДЧУТТЯ СТРАХУ ЗАШКАЛЮЄ, ВІТЕР ЗАВИВАЄ, ПЕРЕКИДАЄ ПІСОК,
А НА ТЕРИТОРІЇ ТІЛЬКИ МИ, ОГЛЯДАЄМОСЬ І ОБЖИВАЄМОСЬ» 

Дорога до місця служби здавалась занадто довгою, тривога в серці не вщухала ні на хвилину. Як прибули до вахтового селища Зелений Мис, то відчуття страху сигналило, як і дозиметри. Нашою домівкою на час служби стали звичайні вагончики, де було лише необхідне: ліжка, стіл, стільці, керосинові лампи та грубка. Ми по черзі розпалювали в грубці, готували їсти та прибирали. По дрова ходили в ліс, а по продукти харчування раз на тиждень їздили до вахтового містечка в Дитятках.
Режим роботи був суворо розписаний. Щодня на двох УАЗах прочісували навколишні ліси та села з метою виявлення мародерства. Наш караул мав п’ять постів, де чергували по двоє правоохоронців. А згідно з графіком, заступали на охорону міста Прип’ять по периметру.
Разом з нами вірно несли службу дві собаки. На жаль, за місяць до відправлення додому їх покусали лисиці, тому через сказ довелося пристрелити, аби не мучились.

«ДЕ І В ЯКІЙ СИТУАЦІЇ НЕ БУЛИ Б, МИ ЗАВЖДИ ЗАЛИШАЛИСЬ ЛЮДЬМИ»

Наступного дня познайомились із «сусідами» з лісу. Кабани та здичавілі табуни коней пробігали повз. Часто вони проривали колючий дріт, яким було обтягнуто всю територію зони. Дріт доводилося латати. Звірина харчі шукала, то ми їх підгодовували залишками.
Після затримання вантажівки мародерівПерші дні патрулювання вразили найбільше, адже люди поспіхом виїжджали і залишали все нажите майно. Глянеш по боках - там дитяча іграшка, там книги... Речі ніби чекають на своїх господарів.
Залишилися там і деякі жителі. Люди, особливо похилого віку, відмовилися покидати зону відчуження. І в кожного були на те причини. Хтось не наважувався залишити без нагляду господарство. Дехто просто не бажав їхати з рідної землі: мовляв, тут народився - тут і помру!
Пам’ятаю, як патрулювали територію і проїжджали повз клуб в одному із селищ. Ніч навколо, хоч око виколи, а там світло... Заходимо тихенько, а на другому поверсі, прямісінько на підлозі, сидять люди і розмовляють, а по колу горять керосинові лампи. Побачивши нас, почали плакати і просили не виселяти. Ми заспокоїли їх, поговорили, поділились з ними їжею, домовились, аби вони не рвали колючого дроту, а в разі необхідності - одразу зверталися до нас.

«І ДОСІ НЕ РОЗУМІЮ ЛЮДЕЙ, ЯКІ В ТОЙ ЧАС НАЖИВАЛИСЬ
НА ЧУЖІЙ БІДІ І НЕ БОЯЛИСЯ РАДІАЦІЇ»

Випадки мародерства справді були, негідники тягнули все, що потрапляло під руку: особисті речі, меблі, запчастини, техніку. Мародерів ми затримували часто, адже вчасно отримували інформацію від колег і людей, які залишились у зоні.
Пам’ятаю, як затримували чотирьох чоловіків, котрі завантажили в автомобіль меблі й хотіли виїхати з награбованим попри лінію електропередач. Та ми прорахували маршрут і зробили пастку на дорозі: в пісок закопали стовбур сосни з набитими цвяхами. Вони пробили колесо, машину розвернуло, і ми швиденько всіх затримали.
А одного разу від жителів отримали цікаву інформацію про місцевого лісника. Під час перевірки в його сараї виявили склад меблів і техніки. Дочекались господаря лісу, поговорили, а згодом спіймали його спільників.
Вражає нелюдське прагнення до наживи на чужій біді. Адже ми затримували мінімум трьох мародерів на тиждень.

«ПІСЛЯ СЛУЖБИ В ЧОРНОБИЛІ НЕ БОЯВСЯ СМЕРТІ. ЛЮДИ КАЖУТЬ,
ЩО ТРЕБА БУТИ ГОТОВИМ ДО ВТРАТ, АЛЕ Я НЕ ЗМІГ»

Було дуже боляче щодня бачити, як поступово вмирає все живе. Важко було
усвідомити, що Чорнобиль - уже мертва зона… Я перестав боятися смерті, але не був готовим до втрат (очі Віталія Анатолійовича наповнюються слізьми, голос тремтить). Скоро буде 40 днів, як я поховав дружину Валентину Іванівну. Ми пройшли по життю 34 роки. Коли її вперше побачив - одразу зрозумів, що моя... Моя Валентина була взірцем дружини правоохоронця, мудрою і вірною, молилася за мене і чекала із відряджень. Може, тому й повернувся благополучно з Чорнобиля.

Після відрядження Віталій Анатолійович повернувся на службу до Кам’янець-Подільського міськвідділу міліції. І сьогодні на запитання: «Чи обрав би іншу професію, якби була нагода?» відповідає чітко та впевнено: «Ні! В жодному разі».
Сьогодні ми відкрили скарбницю спогадів Віталія Стадніка, та вона не встигає припасти пилом. Незважаючи на випробовування долі, він залишається звичайною людиною і просто живе. Часто зустрічається з друзями, колегами, вихованцями місцевих шкіл. Зокрема, більшість фото, зроблених під час служби в Чорнобильській зоні, нині розміщені в музеї ЗОШ №17.

Наталія КАСАПЧУК,
майор міліції, член НСЖУ.


Повернення до списку