Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ВІВТОРОК, 17 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
22.08.2014

ПОРА ПРОЩАННЯ Й ПЕРЕОСМИСЛЕННЯ

24 серпня ми вперше урочисто попрощаємося з Україною. З тією Україною, з якою ми, здавалось, мали би попрощатися ще 23 роки тому - 24 серпня 1991 року. Тобто з Україною радянською, де нам, попри високу й натхненну комуністичну патетику, по суті відведено було жалюгідну роль нікчемних рабів, яких ласкавий господар ощасливлює крихтами зі свого барського стола. Втім такими ж, на жаль, прагнули бачити нас і нові господарі життя в незалежній Україні.
Пора прощання й переосмисленняНезалежність, формально про­голошена 24 серпня Вер­ховною Радою, радісно й майже одностайно підтримана народом 1 грудня 1991 року, насправді змінила не так­то й багато. Так, змінилися прапор, герб і гімн, замість келійно призначуваного першого секретаря ЦК КПУ з’явився всенародно обраний президент. Ми перестали будувати світлий комунізм чи перебудовувати його недорозвинений варіант ­ соціалізм, даремно намагаючись надати йому людське обличчя. Натомість стали вчитися виживати, коли повсюди без жодних сентиментів запанував дикий капіталізм. Ми припинили ходити на партійні чи комсомольські збори і зачастили до церкви. Але в душі ми більше чи менше таки залишалися радянськими або, точніше кажучи, «совковими» істотами. Іншими словами:
Був Ленін ­ нині став Христос,
А Україна не воскресла.
Не комуніст ­ всесильний бос
Лиш тишком пересів на весла.
Ще у вересні 1992 року російський поет родом з України Юрій Левітанський (1922­1996), який ніколи не був кон’юнктурником і дуже тонко відчував час, пророче сказав: «Єдине, про що я можу говорити впевнено: в цій країні хоча би трішки нормальне життя, хоча би трішки ­ зверніть увагу на це зауваження, ­ хоча би трішки відносно нормальне життя настане дуже нескоро. Тепер, після всього, що сталося, ­ я це твердо знаю, за це я відповідаю повністю, ­ потрібно багато десятиліть, щоби ця країна перетворилася на подобу нормальної країни... Повинні покоління змінитися, повірте: люди консервативні за своєю природою, тим паче «радянська людина», яка сформована всерйоз і надовго... Моє покоління, вибачте за жорсткість, повинно просто піти ­ ось і все! І тоді підросте наступне, наступне, наступне ­ інших варіантів немає».
Звісно, поет говорив про Росію, в якій із 17­річного віку жив і творив, але, цілком можливо, мав на увазі й Україну, де він народився на Чернігівщині, вчився в українській школі на Донбасі,
а середню освіту здобув у До­нецьку.
Україна із часу проголошення незалежності рухалася ніби за інерцією. І сьогодні, оглядаючись на 23­річний пройдений шлях, розумієш: сталося те, що мало статися. Адже закони розвитку суспільства, як і закони розвитку природи, об’єктивні й безжальні.
Наївна надія, що проголосивши незалежність і давши свободу підприємливим людям, гуртом вибравши собі розумного верховного керманича, ми ледь не автоматично збудуємо могутню й заможну державу, де кожній людині й кожному народові, а передусім українському, буде доб­ре, досить швидко затьмарилася доволі неприємними реаліями. І зароблені рясним потом за­ощадження десь зникли. І ціни у захмарне і незрозуміле «десь» злетіли і ніяк не бажали приземлятися. І надійне робоче міс­це з гарантованою зарплатою раптом стало недосяжно далеким. І обнадійлива приватизація виявилася суцільною профанізацією. З’ясува­ло­ся, що в новій проголошеній країні ні­хто нікому нічого не гарантує, що ніхто, крім тебе самого, про тебе, такого гарного й розумного, не подбає.
Радянська влада (особливо у брежнєвські часи) нас привчила, що не надто багате і якісне, але все-таки щось потрібне для життя вона нам гарантовано дає. Зокрема робоче місце з якоюсь зарплатою. Можливість безкоштовно здобути фах. Навіть право безкоштовно отримати квартиру після багаторічного очікування в черзі. Натомість від нас вимагалася безперечна лояльність до влади, визнання радянського способу життя не просто найкращим у світі, а єдино правильним. Утім хто жив у Радянському Союзі й самі назвуть чимало як плюсів, так і мінусів тогочасного життя.
Однак біда в тому, що ні американці, ні англійці, ні японці, ні французи (цей перелік можна продовжувати й продовжувати), які жили і розкуто, і заможно, аж ніяк не бажали переймати передового радянського досвіду і не рвалися запровадити в себе чи хоча би перебратися на проживання в радянський рай. Навпаки, люди із СРСР з різних причин втікали «за бугор». Та і в країнах так званого соціалістичного табору не все було спокійно. Досить згадати 1956 рік і Угорщину, 1968-й і Чехословаччину.
Як не крути, а збудована Леніним і його послідовниками модель суспільної організації життя виявилася не життєздатною, не спроможною конкурувати із передовими західними моделями, не здатною адекватно відповідати на виклики часу. Внутрішні суперечності з роками накопичувалися й врешті закономірно призвели до вибуху, який поховав радянську систему. Запізніла та непродумана спроба Горбачова різко модернізувати закостенілу радянську систему досить швидко обернулася грандіозним провалом.
Радянський Союз і багато дав Україні, але ще більше в неї забрав. Порівняно з Російською імперією Україна отримала певний правовий статус, а після Другої світової війни навіть членство в ООН. Було зібрано воєдино, хоч і не повністю, розрізнені між іншими державами українські землі. Попри явну тенденцію до зближення народів (точніше, поглинання інших народів російським), усе ж розвивалися українська мова, культура, друкувалися українські книги, журнали й газети, лунали українські пісні. Але сталінське винищення цвіту української інтелігенції, трудолюбивого селянства, цькування в брежнєвські часи українських інакодумців ставить такий жирний хрест на зазначених вище плюсах, що відносити їх до заслуг радянського режиму якось і не з руки.
У радянські часи Компартія, проголошуючи головним завданням своєї діяльності турботу про людину, все ж змушена була хоч якось думати про звичайних громадян. Не завжди це гарно виходило, але школи й дитсадки, підприємства й житлові будинки зводилися, путівки в піонерські табори й бази відпочинку надавалися. От із торгівлею, із забезпеченням населення товарами першої необхідності не особливо вдавалося. Тепер же ми практично забули про черги й дефіцит. Заходь до крамниці, плати гроші й отримуй будь-який товар на будь-який смак. Але як ті гроші заробити звичайному громадянинові, як знайти йому роботу з належним ставленням до нього й гідною оплатою? Тож недарма стільки людей гайнули на заробітки за кордон.
22 роки незалежності Україна з перемінним успіхом, але послідовно скочувалася до держави, в якій влада міцно засіла в руках бандитів і злодіїв, де правоохоронні органи бачили своє призначення в обслуговуванні товстосумів, в котрій засоби масової інформації (особливо телебачення) намагалися масово промивати мозок усім. І наївно думали нагорі, що повальне народне розчарування після того, як «помаранчеві» швидко й бездарно розтринькали колосальний капітал Майдану 2004 року, надійно гарантує донецьким господарям життя без нових серйозних і потужних майданів, що вони можуть безкарно витворяти геть усе. Народний гнів і міцна народна самоорганізація несподівано змели їх усіх. Щоправда, надто дорогою ціною людських життів найкращих синів. І в пам’ятні січневі дні зовсім по-новому зазвучали рядки, написані півтора століття тому Павлом Чубинським:
Душу й тіло ми положим
за нашу свободу
І покажем, що ми, браття,
козацького роду!
Так, 22 роки ми рухалися за інерцією, маневрували у відносинах із Росією і Заходом, чогось досягали, але набагато більше втрачали. Події, що розгорнулися в Україні в листопаді 2013 року й стали наростати, мов снігова лавина, вилилися врешті в реальне відстоювання зі зброєю в руках територіальної цілісності держави, в гостре протистояння з північним сусідом, який чомусь вирішив, що йому все дозволено. Врешті, це пора гіркого переосмислення пройденого нами шляху, тверезої оцінки нинішнього нашого стану та спроба зрозуміти, як нам жити далі.
Нинішні 18-23-річні юнаки й дівчата ніколи не жили в Радянському Союзі, вони повністю виросли й сформувалися в незалежній Україні. При всіх очевидних мінусах нове суспільство, яке категорично відмовилося від радянської «залізної завіси», від нав’язування єдино правильної ідеології, з вільним доступом до інформації хоча би через той же Інтернет, якщо вже телебачення монополізовано, свою справу зробило. А давні волелюбні козацькі й ближчі до нашого часу повстанські гени теж зіграли не останню роль у пробудженні нації. Не вичерпалася й рухівська енергія славних років українського пробудження напередодні проголошення самостійності.
Цьогорічний День Незалежності сприймається зовсім по-іншому, ніж у попередні роки. Не як формальна чергова червона дата в нашому календарі, а як живе свято, так потрібне душі кожного, хто ділом, словом, зброєю, всім, що має, відстоював, відстоює і завжди відстоюватиме нашу Незалежність. Пережите нами нас єднає, здобуті перемоги надихають.
Звісно, просто не буде. Але ми навчилися через Майдани відстоювати наші права і не боятися стати на передову в бій за справедливість. Ми зуміли практично з нуля відродити нашу занедбану армію, забезпечити її. Нарешті ми зрозуміли: якщо захочемо, дамо лад усьому. Держава - це ми, а не ті трутні в різних високих органах на високих посадах, які звикли паразитувати на нашій праці та жити у своє задоволення.
З кожним роком підростають нові українські сини й доньки усіх національностей. І це знову обнадіює. Без сумніву, будуть відступи, помилки, гіркі розчарування. Але пережите нами з листопада 2013 року, пропущене через серце й розум, наші славні герої, які віддали життя за свободу, - це надійна гарантія, що з обраного шляху бути вільними, сильними й багатими ми вже не відступимо. Цей рік справді засвідчив, що «ще не вмерла України і слава, і воля», переконав скептиків, що «ще нам, браття молодії, усміхнеться доля». Тож, Слава Україні! - Героям слава!

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку