Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

ПОНЕДІЛОК, 23 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
22.08.2014

ДОРОГОЮ ЖИТТЯ ЧЕРЕЗ ВИСОТУ ДИЯВОЛА

Нині сотні наших земляків, серед яких - добровольці, мобілізовані, офіцери запасу, правоохоронці, бійці Нацгвардії, силових структур і, в першу чергу, - військовослужбовці, ризикуючи життям, воюють на сході України за цілісність держави. З-поміж них гідно несуть службу і приборкувачі «мовчазної смерті» - фахівці єдиного в Україні Центру розмінування.

По дорозі на завданняНещодавно із зони АТО повернувся заступник начальника відділу (розмінування, мінування) військової частини А-2641 підполковник Валентин МЕЛЬНИЧУК, який уже двічі встиг там побувати. Отриманий бойовий досвід він передав кам’янецьким правоохоронцям, котрі вирушають на гарячий схід, і розповів «ПОДОЛЯНИНУ» про нелегкі військові будні.

КОЛИ НІЩО НЕ ВІЩУВАЛО БІДИ

- Уперше мене відрядили ще у травні, - каже Валентин Мельничук. - Разом зі мною в групі були майор Олександр ЛУНЬОВ, капітан Дмитро СЛЮСАРЧУК, старший солдат Микола ЛОБОДА і сержант Володимир ФЕДАШ. Нас відправили на інженерну розвідку в Сумську та Чернігівську області, ближче до російського кордону. А через два тижні - в зону АТО. Там ми забезпечили інженерними загородженнями з десяток українських блокпостів: установлювали мінно-вибухові загородження, аби ворог не зумів непомітно підкрастися. Розпочали роботу з Харківської області й далі вирушили у Донецьку - райони Барвінкового, Красноармійська, Слов’янська, Семенівки... У той час бої лише розпочиналися.

Як зізнається Валентин Олександрович, найважче було порозумітися із мобілізованими солдатами, котрі не вірили в те, що насправді вони не на навчаннях, а на війні. Пройшовши гірськими стежками Афганістану, кам’янецький підполковник добре знав усі «сюрпризи», якими їх можуть «обдарувати» терористи. Тому крім виконання своїх безпосередніх обов’язків, змушений був навчати мобілізованих, як поводитися, аби залишитися живими.

- Вирвані з мирного життя хлопці не могли второпати, що розпочалася війна, хоч і неоголошена, - каже підполковник. - Коли у перші дні їхали колоною, вони допускали низку смертельних помилок. Я мало не на пальцях пояснював, що потрібно завжди бути напоготові, прикривати один одного. Колона з невеликої кількості механізмів має їхати так, аби в неї не вклинився інший автомобіль. Бо бувало, що між машинами прошмигував бусик, у ньому відчиняли задні дверцята, наводили зброю і захоплювали бійців у заручники. Лише тоді, коли роз-стріляли десантників 95-ї аеромобільної бригади, солдати зрозуміли, що це війна. Адже за 15 хвилин до цієї трагедії тим же шляхом рухалася наша колона.

Від ворожих куль і смертельних помилок під час розмінування Валентина Мельничука в його відрядженнях охороняли іконка з Єрусалима і натільний хрестик, із яким він пройшов пекло Афгану.

НАЙВАЖЧЕ - ПОПЕРЕДУ

А ось під час другого відрядження в зону АТО підполковнику Мельничуку разом із бійцями довелося ходити під кулями, подолати «висоту диявола», пройти «дорогою життя», потрапити в засідку, розшукати і знешкодити не одну сотню вибухонебезпечних предметів, серед яких траплялися й саморобки часів Великої Вітчизняної війни.

Разом з Валентином Олександровичем у групі були підполковник Микола ПЯНКОВСЬКИЙ, старшина Віктор ЛОЗІНСЬКИЙ, сержант Володимир ФЕДАШ, старшина Олександр ІЛЬЄВ та молодший сержант Ігор КРАЙНІК. До речі, із Крайніком та Лозінським наш співрозмовник воював у Афганістані.

- Досвід, набутий там, знадобився і під час АТО, - розповідає наш співрозмовник. - Але на нашу країну чекають ще страшні випробування, через які пройшли жителі Афганістану і Чечні. На сьогодні в Україні поки що точаться бої, але наша армія потужніша й екстремісти таки відступлять. Однак тоді вони працюватимуть підпільно, влаштовуючи диверсії, терористичні акти, беручи заручників, заміновуючи будівлі тощо.

Військові завдання кам’янецькі інженери виконували на Донеччині. Мешкали у таборах. Власноруч готували їжу: варили супи, каші та вермішель із тушонкою. Чимало продуктів їм у дорогу зібрали рідні, друзі, знайомі. Привозили передачі й від кам’янчан.

Сапери прочісували звільнені від сепаратистів населені пункти, зокрема, Слов’янськ, Краматорськ, Миколаївку, Красний Лиман, Семенівку і Криву Луку.

- Наслідили терористи повсюди, - ділиться спогадами Валентин Мельничук. - Та найбільше - у Слов’янську. Під час розмінування «білої хати» добряче попітніли. Приміщення було нашпиговане вибухівкою, причому встановлювали її різними методами. У підвалі, наприклад, була розтяжка, яка мала спрацювати на відчиняння вхідних дверей. Сам заряд знаходився у вогнегаснику, котрий напхали гвинтами, цвяхами, а на додачу - боєприпасом від гранатомета. Не обійшлося і без саморобних вибухових пристроїв: вісім 30-міліметрових снарядів терористи поклали в ящик, і якби хтось зрушив його з місця, пролунав би вибух. Цей «дарунок» розбивали гідроударом. А ще зіткнулися із саморобним пристроєм, підведеним до вимикача світла.

Як зізнається військовий, зазвичай бойовики мінували ті місця, де мешкали, тренувалися або ж зберігали зброю. Як-от у підвалі Слов’янської мерії виявили схованку, звідки вилучили арсенал зброї: протитанкові керовані ракети, 20 ящиків ПЗРК «Игла», боєприпаси до стрілецької зброї тощо. Щоби все це вивезти, знадобилися два КамАЗи.

В усіх замінованих будівлях (церкви, дитячі садочки, школи, держустанови, приватні будинки) одну кімнату сепаратисти відводили під лабораторію, де професіонали і виготовляли саморобні вибухові пристрої. Саме там бійці знаходили паяльники, радіодеталі, дроти, тротил тощо.

Смертельні дарунки терористи полишали в дитячих іграш-ках, авторучках, на стовпах ліній електропередач, криницях, тобто там, де дозволяла їхня фантазія. Чимало потрапляло до рук саперів трубок із різьбами на обох боках, нашпигованих вибуховою речовиною з великим шахтарським детонатором. Адже у бойовиків був постійний доступ до шахт, вибухових речовин і засобів підривання. У деяких випадках зустрічалися навіть рухомі датчики цілі, які зазвичай показують у фільмах.

Доводилося мати справу фахівцям Центру розмінування і з вибухівками часів Великої Вітчизняної війни. Коли вони копали окопи, то натрапляли на мінометні міни, артилерійські снаряди, авіабомби, протитанкові й протипіхотні міни, гранати, боєприпаси до гранатометів, реактивні двигуни до систем залпового вогню, деформовані боєприпаси. Саме тут під час Другої світової велися запеклі бої.

БЕЗ СТРІЛЯНИНИ I ЗАСІДОК НЕ ОБХОДИЛОСЯ

- В районі Слов’янська розташований блокпост №8. Його постійно обстрілювали бойовики, і ми також потрапили під роздачу. На щастя, залишилися живими. Постраждала вантажівка, яку швидко відремонтували.

Пережили й засідку, коли направлялися на розміновування мосту на річці Сіверський Донець. На шляху між населеними пунктами Красний Лиман і Ямпіль, який ми назвали «дорогою життя», ішли у складі 79-ї бригади. Частину колони бойовики пропустили, а потім взяли у «ножиці» - обстрілювали з обох боків із висоти, котру на карті позначено цифрами 66,6, тому охрестили її наші хлопці «висотою диявола». На деревах знаходилися канатні дороги для снайперів. Ми змушені були відступити. За добу прориву там загинуло 8 військовослужбовців, 30 отримали поранення. Але врешті вдалося вийти. Уночі добиралися додому «на таксі», ми так називали будь-яку вільну військову машину, яка рухалася в наш бік.

Мінують терористи не лише міста, а й автомобільні шляхи, мости, дороги, поля, якими щодня ходить мирне населення. І тут їхня жорстокість не має межі. Адже вони чітко усвідомили, що якщо «живий щит» полишить свої домівки, то українська армія одразу ж візьме їх у тісне кільце. За словами Валентина Мельничука, їм привезли маленьку дівчинку, сім’я якої підірвалася на вибухівці. Родина утікала полями й натрапила на міну. Вижила лише дитина. Тому навіть після завершення війни роботи саперам не бракуватиме.

Поруч із інженерами на завданнях працювали і службові собаки Ларс і Джек. Саме вони зазвичай першими знаходили вибухонебезпечні предмети.

Наші бійці виконували й інші важкі завдання - за допомогою спецзасобу «Кішка» збирали тіла вбитих бойових товаришів. У бойовиків підіймалася рука класти вибухівку під убитого. На жаль, були випадки, коли бійців, після шквальних потужних обстрілів «Градом» чи з міномета, збирали по шматках.

Аби якомога швидше виграти у цій неоголошеній війні, на думку Валентина Олександровича, потрібно згуртуватися.

- Наша біда в тому, що всі силові структури росли, як дерево: одне коріння і гілля у різні боки, - вважає співрозмовник. - І кожен тягнув ковдру на себе. Сьогодні всім потрібно консолідуватися і створити єдину базу даних із потужною лабораторією. Служити там повинні працівники СБУ, Нацгвардія, військові, міліція тощо. Наприклад, сапери розшукали саморобний вибуховий пристрій. Його принесли в лабораторію, де фахівці перевірили на відбитки пальців, потожирові, ДНК. Усі дані занесли в базу. Міліція затримала людину і внесла в базу її відбитки. Як з’ясовується, затриманий причетний до встановлення вибухівки. В Афганістані, наприклад, була єдина база у Мазарі-Шарифі, куди літаком доправляли всі зібрані докази. 


Автор:  Галина МИХАЛЬСЬКА

Повернення до списку