ЧОТИРИ АРЕШТИ ПОДОЛЯНИНА КОСТЯ ТУРКАЛА

Доля подолянина Костя Туркала пов’язана з Городоччиною та Кам’янцем-Подільським, де пройшли його дитячі і юнацькі роки. Йому довелося бути учасником і свідком багатьох історичних подій: падіння самодержавства, Першої світової війни, формування Української Центральної Ради (УЦР), членом якої був від військових, національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр., голодомору, репресій.

Не обійшла Туркала участь в українізаційних процесах. Для нього вона почалася ще в ході Першої світової війни, коли стався розвал армії, розпочалася українізація військових частин. Саме тоді, у лютому 1918 р., почав викладати українську мову в школі перекваліфікації офіцерів, які перейшли на службу до української армії.

З початком коренізації (українізації) радянського зразка за направленням Київського міського лекторського бюро читав українську мову і українознавство в різних установах Києва. А 1923 р. очолив лекторське бюро, координував викладацьку діяльність багатьох українських патріотів, що прийняли українізацію, як крок до національно-культурного відродження, і працював до початку 1926 р.

Одночасно дописував до різних газет, журналів, а 1923 р. ще й отримав оплачувану посаду редактора технічного відділу Інституту української наукової мови (ІУНМ) Всеукраїнської академії наук. 1925 р. очолив цей відділ, готував словники технічної термінології. Він зредагував «Практичний російсько-український словник ділової мови: конторської та рахівничої», який 1926 р. побачив світ у Києві. Уклав і 1928 р. разом із Володимиром Фаворським видав «Словник технічної термінології».

Значно пізніше, вже в еміграції, опублікував низку статей і дві книги: 1963 р. – «Тортури (автобіографія за більшовицьких часів)», 1971 р. – «Спогади».

Варто зауважити, що всю цю мовно-літературну (викладацьку, наукову та письменницьку) працю здійснював не філолог, а хімік за професією. Звідки ж витоки цієї любові до мови, до рідної України? Їх треба шукати, насамперед, у сімейному оточенні. Батько Тимофій Туркало, священик у Немирівцях, що на Городоччині, – виходець з Галичини, навчався у Львові, а гімназію і духовну академію закінчив у Холмі. Мати – теж галичанка. Від них і пішло розуміння національних святинь – ролі мови, слова рідного, традицій та обрядів у протистоянні асиміляції – русифікації та ополяченню.

Його навчання в Кам’янецькому чоловічому духовному училищі та Подільській духовній семінарії збіглося з піднесенням національного руху й революційної боротьби 1905-1907 рр. Уже в семінарії у Кам’янці-Подільському, попри жорсткі правила, мав можливість познайомитися з творами Тараса Шевченка, Івана Котляревського.

Улітку 1911 р. подав документи до двох вишів: на природничий факультет Варшавського університету, куди приймали за конкурсом атестатів, та на хімічний факультет Київської політехніки, де складав вступні іспити. Пройшов в обидва, але зупинився на ближчому до дому Київському політехнічному інституті.

Навчався успішно, брав участь у громадському житті, відвідував клуб «Родина», де не раз виступали українські письменники Микола Вороний, Грицько Чупринка та ін. Вступив до Української громади, працював у її термінологічній комісії. Восени 1912 р. за дорученням Громади виголосив патріотичну промову на похоронах Миколи Лисенка. У Києві познайомився із Сергієм Єфремовим та ін.

Навчання перервала Перша світова війна. На фронті займався прокладанням магістралей, необхідних для армії, восени 1916 р. на ділянці Кутківці – Гусятин збудував 16 км дороги. У січні 1917 р., призначений начальником будівництва залізниці, біля Затурців у напрямку Хорохорина проклав 6 км залізничних колій.

Став свідком «вольниці». Згадував: «Непослух, відсутність дисципліни, биття, убивства, самосуди над офіцерами, дезертирство. Солдати почали здирати з офіцерів погони, а подекуди дійшло до того, що прибивали погони до плечей офіцерам цвяхами».

Був нагороджений орденом святої Анни третього ступеня та переведений до 8-го залізничного батальйону в Києві. Вступив до Констянтинівської пішої військової школи, від неї обраний делегатом ІІ Військового з’їзду, а відтак – до Центральної Ради, працював у комісії при Генеральному секретарстві військових справ, допомагав Симонові Петлюрі. Із захопленням Києва більшовиками перейшов у підпілля.

У Києві одружився з Марією Ніловою, яка також мала літературні здібності, переклала українською деякі твори Чарльза Діккенса, Джека Лондона, Жуля Верна, Віктора Гюго, стала авторкою «Легенд про хліб» та ін.

1921 р. Кость Туркало викладав хімію, природознавство, українську мову на різних військових курсах, зокрема – у Школі червоних старшин.

Саме в цей час – час «червоного терору» – вперше пересікся з репресивною машиною більшовицької влади. Перший арешт стався влітку 1921 р. Звинувачували в причетності до підпільної організації в Школі червоних старшин, де навчались здебільшого вояки колишньої Української галицької армії. Через брак доказів через два місяці був звільнений.

Удруге заарештований у серпні 1929 р. в справі Спілки визволення України (СВУ). Оскільки Всеукраїнська академія наук у ній проходила як основне «контрреволюційне гніздо», то репресії не обійшли й Інститут української наукової мови, де працював тоді Кость Туркало. Він очолював відділ підготовки словників технічної термінології. Оскільки інститут мав лише одну кімнату, то його співробітники виконували основний обсяг роботи вдома, час від часу збираючись на наради то в одного, то в іншого співробітника. Хтось жартома присвоїв цим зустрічам назву «ІНАРАК» – інститутські наради активу. Згодом цей жарт дорого коштував заарештованим науковцям, бо слідчий Южний назвав ІНАРАКом надуману ним підпільну організацію інституту, а жартівливе прізвисько Буркун, дане колегами Костеві Туркалу за похмурий вигляд, присвоїв йому як підпільну кличку.

Костянтин Тимофійович Туркало став учасником харківського судилища, що проходило в оперному театрі 42 дні – з 9 березня до 19 квітня 1930 р., від народження українського апостола Тараса Шевченка до воскресіння Ісуса Христа, що відзначалося того року 19 квітня. Із 45 засуджених раніше 31 належав до українських політичних партій, 6 були членами УЦР, 15 – вихідцями зі священицьких сімей, Володимир Чехівський – прем’єром уряду УНР. Всі вони були засуджені, 12 згодом розстріляні, 5 померли у в’язницях, 2 – після звільнення. Хвиля репресій накрила понад 30 тисяч осіб, зокрема в Кам’янці-Подільському, Дунаївцях, де депеушники намагалися сфальсифікувати місцеві філії СВУ.

Костянтину Туркалу того разу обійшлося трьома роками умовного засудження. Влада ще рахувалася із світовою громадськістю, демонструвала «об’єктивність», «справедливість» радянської судової системи.

Але буквально через півроку після звільнення, 14 жовтня 1930 р., стався третій арешт. Звинуватили в контрреволюційній агітації, схиляли до співпраці в статусі «сексота» – «секретного співробітника». Не доказавши вини, випустили через 52 дні.

Повернувся до науково-дослідного інституту академіка Опокова, який 1933 р. загинув на засланні.

Останній, четвертий арешт, стався 3 січня 1931 р., рівно через місяць після виходу на волю. У цей час ДПУ вже почало застосовувати увесь свій кривавий арсенал засобів впливу. Допит почався, як і для всіх, словами: «Ну, рассказывай!».

В’язень сам мав придумати собі звинувачення, аби позбутись тортур. Багато хто так і робив. Кость Тимофійович був людиною особливого характеру. А тому переніс побої, підвальні камери з пацюками і водою по коліна, «дантистичний допит», після якого втратив два зуби, і «стілець» – тобто денне і нічне сидіння на стільці під наглядом вартового без сну і розмов упродовж кількох діб. Кость Туркало витримав таких багатоденних стільців аж чотири. Витримав імітацію розстрілу. Катування продовжувалися доти, поки не дав згоди співпрацювати з карними органами.

Після повернення з Лук’янівської в’язниці жив нелегально, часто міняючи роботу й місце проживання. Однак на співпрацю з НКВС не пішов. Працював у Харкові, жив у селі Високому за 18 км від міста. Потім на Донбасі – спочатку в селищі Хонжонковому, потім – у Єнакієвому та Макіївці.

Прилаштувавши дружину в Микільській Слободі біля Києва, виїхав у Підмосков’я – село Петрове Городище. Звідти – знову до Києва, де влаштувався інженером у Торфсоюзі. Але вдома не ночував – не мав права на проживання в столиці. Ночував у знайомих, влітку нерідко – у кущах на березі Дніпра.

Коли 1940 р. в Кам’янці-Подільському помер батько, не зміг поїхати через небезпеку чергового арешту.

Після листа на ім’я Йосипа Сталіна, перед самою війною, йому дали нарешті дозвіл прописатися в Києві спочатку на місяць, потім – на три. Там і застала війна.

У такій ситуації прихід німців став для Костя Туркала своєрідним порятунком. Очолив технічний відділ міської управи, восени 1943 р. – управу Куренівського району. А 19 вересня 1943 р. покинув батьківщину й опинився в Польщі, згодом – Німеччині, а 1949 р. – у США.

Протягом 30 років проживання в США займав активну життєву позицію, залишаючись українцем-патріотом. Дав дітям пристойну освіту: син Зиновій (1921-2004) був інженером, публіцистом, автором низки спогадів, Ярослав (1924-2009) – хірургом, доктором медицини, полковником, автором низки медичних та історичних праць.

Кость Туркало відійшов у вічність 17 жовтня 1978 р., не дочекавшись офіційної реабілітації, яка прийшла 1989 р.

Віктор ПРОКОПЧУК,

доктор історичних наук, професор.