КУЗНЯ ДЛЯ МАЙБУТНІХ МАТУШОК
150 років тому, влітку 1864 року, губернський Кам’янець-Подільський збагатився на ще один навчальний заклад. На Польських фільварках урочисто відкрили училище для попівен. Або, як офіційно називали подільське освітнє немовля, – жіноче училище для дівчат духовного звання.
ІМЕНИНИ ЦАРИЦІ: ДВА В ОДНОМУ
Дату для відкриття нового закладу ретельно підбирали. Нею стало 22 липня (за старим стилем), коли православні відзначають день святої рівноапостольної Марії Магдалини. Крім того, на цей день припадали іменини, або, як тоді казали, тезоіменитство дружини російського імператора Олександра II – «її імператорської величності, благочестивої государині імператриці» Марії Олександрівни. Олександр Миколайович Романов став російським імператором на початку
1855 року. Тоді ж його дружина Марія Олександрівна (уроджена принцеса Максиміліана Вільгельміна Августа Софія Марія Гессенська) стала російською імператрицею. Тож від 1855 року день святої Марії Магдалини набув нового забарвлення як іменини цариці. Цього дня подільський єпископ здійснював Божественну літургію та молебень у соборному храмі Кам’янця-Подільського. Таким храмом тоді була церква Іоанна Предтечі в Старому місті (нині від неї маємо тільки фундамент у подвір’ї за Картинною галереєю).
1864 року тезоіменитство імператриці кам’янчани вперше відзначили не в кафедральному соборі, а на Польських фільварках – в освяченій три роки тому новозбудованій Георгіївській церкві. Священик Павло Троїцький, який понад два десятиліття, у 1853-1874 рр., був ключарем кафедрального собору, так писав про це:
«Цей відступ від заведеного порядку припав до серця всім тутешнім православним. Чудова, простора церква цілком відповідала величі торжества. З іншого боку, чиновникам, більшість яких населяє передмістя, особливо влітку, було зручніше саме тут помолитися Богу за здоров’я та довголіття найяснішої винуватиці торжества. Постійним мешканцям Кам’янця, що засиділися у своїх оселях через тривалу негоду й дощі, випала приємна нагода здійснити недалеку подорож пішки чи в екіпажі до Богослужіння і насолодитися чудовою погодою, яка настала після довгої негоди. Та й військовим було повне роздолля зробити парад: місця хоч куди, не те, що в Кам’янці, на Соборній площі».
Зазначимо, що тодішня Соборна площа – це нинішній Вірменський ринок. Далі Павло Троїцький зазначив, що «особлива причина, яка виходила з ряду звичайних, змусила нашого архіпастиря вчинити Богослужіння 22 липня на Польських фільварках, в Свято-Георгіївській церкві. Цього дня, коли православна церква закликала вірнопідданих під дах свій вознести молитви й моління до престолу Отця небесного за здоров’я матері вітчизни, під щиросердним покровом якої тисячі безрідних і безпритульних знаходять спокій, захист, щастя і достаток, задумано було відкрити жіноче училище для дівиць духовного звання. Оскільки будинок, який винаймали для училища, розташовувався на Польських фільварках і недалеко від церкви, а виводити або вивозити дівиць до Кам’янця та після Богослужіння назад повертатися з ними було незручно, то архіпастир наш вирішив у передмісті з’єднати торжество церкви та вітчизни з торжеством відкриття нового розплідника духовної просвіти для дівчат духовного звання».
ЩОБ ВИКУРИТИ ПОЛЬСЬКИЙ ДУХ
Павло Троїцький також детально обгрунтував необхідність відкриття в адміністративному центрі Подільської губернії училища для попівен. Він писав у «Подільських єпархіальних відомостях»:
«Скажемо кілька слів про важливість і доброчинні наслідки в майбутньому заснування училища для дівчат духовного звання, нагальна потреба якого давно відчувалася в нашому краї.
Узагалі, варто зазначити, що жіноча освіта на Поділлі для середнього класу дуже незадовільна навіть тепер. Вищий клас, тобто поміщики, або так звані магнати, звичайно відправляли дочок своїх для виховання за кордон, або виписували звідти гувернерів і гувернанток. Громадські пансіони, що відкриваються урядом, або з його дозволу чи іноді при його підтримці для людей меншого достатку, не могли існувати довго, при всьому зусиллі уряду підтримати такі заклади, бо до них не було співчуття польської інтелігенції та чиновництва, що складалося з поляків і, на лихо православним, захоплювалося польським духом.
Заборона уряду викладати науки польською мовою та вивчати польську мову (останнім часом, втім, знята) спричинила те, що шляхта й дрібне чиновництво охочіше погоджувалися робити складчину, щоб спільним коштом виписувати із закордону учителя або вчительку, чи віддавати таємно своїх дочок на виховання самозваним вихователям і вихователькам, ніж поміщати їх у громадські пансіони, які поневолі, для підтримки свого існування, змушені були приймати дочок заможних майстрових і міщан, іноді навіть єврейських дітей. Тому такі заклади також незабаром занепадали, та й занепадають, як тільки виникають, і останнім часом жіночі пансіони, утримувані майже всі поляками, втратили довіру у батьків, які від усієї душі бажали би дати своїм дочкам солідну освіту.
Щодо виховання дочок духовенством Подільської єпархії, то воно перебувало в сором’язливому, щоб не сказати, безвихідному становищі. Живучи серед різноплемінного населення різної віри, бідне на засоби, духовенство при найщирішому бажанні дати належну освіту своїм дочкам наштовхувалося на нездоланні перешкоди через брак узагалі в тутешній губернії таких виховних закладів для освіти дівиць, які б охороняли їх від впливу католицизму та польської народності й були би доступні для батьків невеликого достатку.
Ще преосвященний Кирило, архієпископ подільський, 1834 року представляв на розгляд Синоду долю сиротливих духовних дочок, яких чимало залишалося без виховання, і взагалі виховання дочок священнослужителів визнавав особливо потрібним, тому що освіта їх була, здебільшого, польською. «Не маючи кращого товариства, ніж зрідка поміщики, а здебільшого посесори та дрібні дворяни, – доповідав покійний архіпастир Синоду, – дочки священиків найбільше спілкувалися з польками; звідси вони польську мову краще знали, ніж російську. Таким чином, стаючи матерями сімейств духовних, надавали і дітям таку освіту. Звідси без корінного російського виховання дівиць важко й навіть неможливо виховувати дітей абсолютно в дусі російському, православному». Хоча спливло близько тридцяти років після цих слів преосвященного Кирила, становище духовенства щодо виховання своїх дочок не поліпшилося.
Бідні священнослужителі, не маючи можливості дати пристойне виховання своїм дочкам, нині обмежують їх освіту навчанням читанню та письму, на останнє навіть мало звертається уваги. Або доручають виховання вигнаним із поміщицького двору і нескромної поведінки шляхтянкам, які весь курс освіти зводять до вивчення польської мови, без якої і тепер, на сором духовенства, не може обійтися дочка православного священика, що бажає вважати себе хоча скільки-небудь освіченою.
Заможніші ж віддають дочок своїх для виховання в Київ, Одесу, Кишинів, або в жіночі пансіони в повітових містах і значніших містечках. Квітка, пересаджена на чужий грунт, напоєна чужим повітрям, надалі не зростатиме і на рідному грунті. Випущена з пансіону дівиця, дочка священика, напоєна світськістю, приїжджає з навчального закладу в будинок батьків ніби в інший світ, що став для неї чужим. Уява її малювала чарівну картину життя: вбрання, багатство, розкіш, задоволення, розваги, а в будинку батьківському вона бачить постійну працю, буденні заняття, турботи, господарювання, іноді нужду. Їй стає все чужим у будинку; їй ненависні господарські клопоти, в яких вона сама раніше мала задоволення. Вона з жахом уявляє собі, що і вона в свою чергу повинна присвятити себе таким заняттям. Якщо на переконання батьків вона погоджується вийти заміж за священнослужителя, то вважає це не інакше, як самопожертвою. В такий шлюб негайно привносяться чужі елементи, які не забаряться проявитися шкідливими наслідками. Будинок священнослужителя стає відкритим салоном, де допускаються відвідувачі різного роду; музика, танці, збіговиська займають місце тихих сімейних задоволень. У будинку немає порядку; господарство занепало. Воно й не займає дружину священика, виховану в іншому дусі. Їй потрібні модне плаття, екіпаж, гості, розваги. Бідний чоловік спочатку догоджає, потім радить, переконує, нарешті розгублюється… Ми знаємо багато прикладів тих, що здобули таку освіту, давали собі клятву не виходити за духовних, але неодмінно за світського або військового, а коли цього не вдалося, через свою мрійливість втрачали розум або залишалися назавжди в дівах.
Але бувають й інші крайнощі. Знайома тільки з господарством, звикла з ранку до ночі поводитися із селянами й тваринами, дівиця, що отримала такий напрямок, бажає і в чоловікові священнослужителеві бачити тільки господаря, який всі сили розуму і почуття повинен присвячувати господарству. Для неї чужі, не доступні ті шляхетні розваги та бесіди, які життя сільського священнослужителя роблять різноманітним і привабливим. Священнослужителі, що волають в дружині своїй бачити подругу життя, яка могла б полегшувати важкий тягар його обов’язків, переконуються, що тільки матеріальні вигоди доступні її розумінню, і добре, якщо він має стільки сили й характеру, щоб стати вище від середовища, яке його оточує.
Бувають випадки ще гірші. Але навіщо нам ятрити рани, для вилікування яких доброчинний уряд діє настільки рішуче, засновуючи училища для дівчат духовного звання, де майбутня дружина священнослужителя, отримавши здорове і пристойне виховання в дусі православ’я і російської народності, могла би бути достойною дружиною та доброю матір’ю».
Нагадаємо, що Поділля з Кам’янцем-Подільським перейшли від Польщі до Росії ще у XVIII столітті – навесні 1793 року. Але, як бачимо, і через сім десятиліть після цього проблема подолання польського духу в краї залишалася доволі актуальною. То що говорити про сучасну Україну, яка всього 23 роки тому зробила несміливу спробу відірватися від російського впливу і тільки тепер наочно стала осмислювати, якою глибокою виявилася ця залежність. На Поділлі вона потужно формувалася протягом XIX століття. І, як бачимо, відкриття в Кам’янці училища для попівен було одним із важливих кроків для насадження в краї російського духу. Принагідно зауважимо, що 150 років тому за іронією долі училище, яке мало боротися з польським духом, відкрили саме на Польських фільварках. Можливо, це була мимовільна дошкульна шпилька в бік поляків.
СКРОМНО, АЛЕ ПРИСТОЙНО
Підготовка до відкриття в Кам’янці училища для попівен розпочалася, коли подільським єпископом був Іринарх (Попов). Завершив цю справу Леонтій (Лебединський) – майбутній митрополит Московський і Коломенський, який очолив подільську кафедру в грудні 1863 року.
10 березня 1863 року обер-прокурор Синоду Олексій Ахматов, направляючи преосвященному Іринархові проекти статуту й штату для училища дівиць духовного звання в Подільській єпархії, писав: «Для надання духовенству Західного краю засобів до пристойної освіти його дочок у дусі православ’я і російської народності та для запобігання його від впливу з боку католицизму та польського напрямку, вирішено відкрити училища для дівчат духовного звання в тих західних губерніях, які таких закладів ще не мають. До таких єпархій віднесено і Подільську».
Вирішили спочатку відкрити в Кам’янці один молодший клас на 30 вихованок, через два роки відкрити середній клас теж на 30 дівчат, а ще через два роки училище мало вже діяти в повному обсязі.
У листопаді 1863 року для училища винайняли будинок на Польських фільварках. 4 грудня імператриця призначила начальницею Кам’янець-Подільського училища вдову колезького радника Марфу Сичугову. Вона разом із наставницею Анною Добронравовою в січні 1864 року приступила до облаштування нового навчального закладу.
У квітні преосвященний Леонтій направив до обер-прокурора Синоду для доповіді самій імператриці два списки обраних для вступу в училище вихованок, утримуваних відповідно за єпархіальні та власні кошти. 9 травня Марія Олександрівна затвердила обидва списки. До 15 липня батьки та родичі дівиць на виконання приписів єпархіального начальства доправили дітей у створюване училище.
22 липня, о пів на десяту ранку, розпочалися урочистості в Георгіївській церкві. Подільський єпископ прибув на початку одинадцятої години. При вході до церкви його, крім маси народу, військових, чиновників, зустріли сестрички, які стояли із запаленими свічками двома довгими рядами. На початку Служби Божої увійшли до церкви в супроводі своєї начальниці і майбутні вихованки училища. Вони стали на видному місці. Одягнені вихованки були скромно, але пристойно: на них були сукні зеленого кольору з вовняної матерії, білі фартухи та скромні капелюшки.
Після закінчення Божественної літургії і молебню архіпастир у супроводі начальника губернії, сановників цивільного та військового відомств і духовенства відправився в будинок, відведений під училище. Він його освятив, окропив вихованок і кімнати святою водою.
Як зазначив Павло Троїцький, «потім відвідувачі розглядали з особливим почуттям задоволення і навіть подиву речі, необхідні для вихованок: шафи, ліжка, ковдри, подушки… Все було розкішно, але скромно, пристойно, зручно і понад те – дуже дешево. Торжество завершилося, за російським звичаєм, привітним частуванням гостей, запрошених начальницею училища. Обід тривав понад годину. Частування закінчилося проголошенням тостів, при оглушливому ура, за здоров’я государя імператора, тезоіменитої государині імператриці – засновниці, начальниці та покровительки закладу, а також за благоденство відкритого училища».
Згодом училище перебралося до колишнього монастиря візиток (нині тут хазяйнує коледж харчової промисловості). Прихід радянської влади, звісно, поставив хрест на училищі для доньок попів.