ДО ЖВАНЦЯ З Катериною МЕЛЬНИК

Минулого разу нашим гідом у подорожі селами Кам’янеччини стала археолог, історик і громадська діячка Катерина Мельник (1859-1942), яка у 1884-1885 роках у журналі «Київська старовина» опублікувала «Подорожні нариси Поділля». Ми звернулися до липневого номера за 1884 рік, де описано її поїздку, здійснену 1883 року із професором Київського університету Володимиром Антоновичем, із Кам’янця-Подільського до Жванця.

КОЛИ ЩЕ БУЛИ ЖАБИНЦІ

Ми встигли з нашими подорожніми проїхати патріархальне Підзамче й ошатний Довжок. Читаємо далі в нотатках Катерини Мельник:

«Безпосередньо за Довжком тягнеться вздовж поштової дороги ще одне село – Жабинці, яке становить ніби продовження першого. Але зовнішнім виглядом Жабинці нічим не відрізняються від Довжка: ті ж чистенькі хати «на дві половини» з великими, прямими вікнами, оточені хорошими і досить великими господарськими будівлями, і все це облямовується великими фруктовими садами та городами».

Те, що Жабинці становлять наче продовження Довжка, через 80 років не залишилося поза увагою радянських органів влади. 1 березня 1963 року Хмельницький облвиконком ухвалив об’єднати низку населених пунктів, які злилися між собою, зокрема «села Жабинці та Довжок Довжоцької сільської ради в один населений пункт – село Довжок». Так втратили самостійне значення та назавжди зникли з мапи Кам’янець-Подільського району Жабинці.

У попередньому номері, розповідаючи про Катерину Мельник, ми зазначили, що вона народилася в місті Хорол на Полтавщині. Подорожуючи Поділлям, Катерина Миколаївна, звісно, порівнювала побачене з тим, що було знайоме їй із дитинства в рідних місцях:

«У подільських селах дуже рідко трапляються хати «на одну половину», які так часто бачимо в полтавських селах і хуторах, де така хата освітлюється одним чи двома маленькими підсліпуватими віконцями з одного шматка скла, часто криво вмазаного. Як зовнішність хат, так і велика кількість усяких хлівів, повіток й інших господарських будівель указують на значну заможність подільського населення, порівняно з нашим».

А ще Катерина Мельник порівняла Жабинці з Довжком: «Тільки село це менше від попереднього та не має церкви. Обидва села розташовані на узгір’ї, і дорога, починаючи від Довжка, поступово підіймається вгору на досить значну плоску височину, що поросла лісом. Звідси відкривається прекрасний вигляд на околиці».

КАМ’ЯНЕЦЬ ЗДАЛЯ

Далі йде детальний опис того, що відкрилося допитливим очам подорожніх:

«Обертаєтеся назад – і перед вами на скелястому острові, оточеному вінцем високих гір, вимальовується весь Кам’янець із його мостами, старовинними вежами та залишками старовинної стіни, що йде в декілька рядів уступами острова, з безліччю церков, хрести та бані яких горять на сонці. На вершині головного католицького собору, перетвореного на мечеть під час турецького панування в Кам’янці, дуже рельєфно вимальовується бронзова статуя Богородиці, із сяйвом із зірок, що стоїть на півмісяці; цю статую поставили католики після повернення Поділля польському уряду. Навколо міста блискучою змією в’ється Смотрич між високими, скелястими берегами, що представляють найхимерніші обриси: в деяких місцях скелі стрімкі, як стіна, в інших вони нависли над берегом і під цими навісами, приліпившись до скелі прямо над річкою, гніздяться маленькі, легкі будиночки кам’янецьких міщан. Ліворуч від дороги, на краю горизонту, ви бачите високу гряду білуватих вапняних скель, дуже мальовничо перемішаних із групами зелені, біля підніжжя яких звивається та ж річка».

Ось такий чудовий поетичний опис Кам’янця-Подільського містять подо-рожні нотатки Катерини Мельник. Далі читаємо: «Ближче до дороги, по обидва її боки тягнуться великі порожні ліси, оточені ровом і валом. У лісі та вздовж дороги трапляються досить часто кургани, понині ще не досліджені археологами». Катерина Миколаївна не утрималася і від професійного погляду на побачене. Утім, здається, і наступні покоління археологів так і не дісталися до цих місць зі своїми інструментами та небаченою цікавістю.

Поки що на шляху подорожніх немає нових сіл: «Дорога по обидва боки обсаджена старими дуплистими деревами, між якими дуже часто трапляються величезного розміру черешні. В одному місці поштова дорога перерізає довгу алею з тополь, яка йде вправо та вліво, наскільки око захопить; це шлях до садиби місцевого поміщика, що пролягає через його володіння». Напевно, праворуч розташувалися Ходорівці, а ліворуч – Острівчани. Катерина Мельник не подає назв цих сіл, а продовжує:

«Потім дорога починає спускатися в долину, яка поступово знижується у напрямку до Дністра; тут уже ліс перемежовується з хлібними полями і нивами, що додає більшої різноманітності пейзажу. В давнину ця місцевість називалася Жванецькими гаями».

ГАВРИЛІВЦІ

«Важко передати те нетерпіння, яке опановує мандрівником, що ніколи не бачив Дністра, але багато чув про красу цієї річки, коли, нарешті, вдалині показуються темною смугою наддністрянські гори, злегка покриті туманом», – так передає свій настрій і настрій свого супутника Катерина Мельник. Проте на їхньому шляху до Жванця та Дністра лежить іще одне село:

«Праворуч від дороги показується велике село Гаврилівці з прекрасною кам’яною церквою. При в’їзді в село стоїть гарний кам’яний пам’ятник із хрестом і довгим написом. Знаючи, що ця місцевість колись була театром численних воєн і рясніє історичними спогадами, ми негайно зупиняємося та читаємо напис, з якого дізнаємося, що цей хрест поставлено всього декілька років тому місцевим селянином і його дружиною з благочестивою метою».

ХОТИН ЗДАЛЯ

Перед тим, як потрапити в містечко Жванець на лівому березі Дністра, Катерина Мельник і Володимир Антонович побачили місто на протилежному березі річки:

«Звідси подорожній уже розрізняє розташоване на високому луговому березі Дністра місто Хотин. Мало-помалу на схилі гори нижче від міста помічається якась величезна сіра маса, яка з кожною хвилиною збільшується й стає яснішою. Нарешті, перед вами у всій своїй грізній величі встає стара Хотинська фортеця, яка справляє на глядача переважне враження своєю величезністю. Майже водночас помічаються праворуч від дороги залишки Жванецького замку, але вони геть блідніють перед Хотинською фортецею через свою незначність. Вигляд цієї фортеці поглинає всю увагу і, намагаючись розглянути її у всіх подробицях, ми непомітно наближалися до містечка Жванця, яке розташувалося всього за дві-три версти від Гаврилівців».

ПОКИНУТИЙ ЦВИНТАР

Хотин іще далеко – на тому березі Дністра, а Жванець уже поруч: «Недалеко від в’їзду в містечко, у великій балці, праворуч від дороги, видніється старе кладовище з кам’яними хрестами та плитами, тепер покинуте. Кладовище обнесено високим кам’яним муром, але браму навстіж відчинено, тож на могилах безперешкодно пасуться корови. Між кладовищем і дорогою стоїть великий кам’яний пам’ятник у вигляді чотиригранної колони, складений із місцевого вапняку. За розповідями місцевих мешканців, цей пам’ятник залишився від часу турецького панування в краї».

ЖВАНЕЦЬКІ КОНТРАСТИ

Ось і саме містечко: «Минаючи цвинтар, ми в’їжджаємо, нарешті, в передмістя Жванця, що складається з прямої вулиці, яку утворює група прекрасних селянських хат, котрі виходять на вулицю рядами й оточені густими садами. Але от кінчаються хати та починаються єврейські житла, що вельми різко контрастують із селянськими. Брудні, обдерті будинки стоять без усякого порядку просто на вулиці, без всякої огорожі; при будинкові зовсім немає двору й ані найменшого сліду якихось сараїв, комор чи приміщень для домашніх тварин, – узагалі жодних господарських будівель. Усе це міститься в самому будинку».

Цей різкий контраст між єврейськими й українськими поселеннями в межах одного містечка зафіксовано не тільки в розповіді Катерини Мельник. Їх, наприклад, відзначив для Студениці письменник Олександр Афанасьєв-Чужбинський у «Нарисах Дністра» (докладніше в статті «По Дністрі з письменником» у «Подолянині» від 4 грудня).

ТУРЕЦЬКИЙ КОЛОДЯЗЬ

Це одна прикметна річ, яка впала в очі подорожнім у Жванці: «На в’їзній вулиці бачимо старий турецький колодязь, який діє й дотепер. Він має вигляд невеликого круглого пагорба, заввишки до аршина та близько сажня в діаметрі, який складено з великих кам’яних плит, що підвищуються до середини колодязя у вигляді сходинок».

Одразу зазначимо, що авторка користується тодішніми мірами довжини. Аршин має 28 дюймів – це 71,12 сантиметра. Сажень же має три аршини.

Читаємо далі: «Усередині колодязь викладено каменем; зверху – круглий отвір, в який опускають відро. Втім потрібно зауважити, що відра трапляються порівняно рідко навіть у містечках і містах: на Поділлі воду носять в особливій дерев’яній посудині, яку називають коновкою. Її зроблено з клепок у вигляді глечика або кружки, яка звужується догори, з двома-трьома обручами та ручкою, яку надягають на коромисло. Такі колодязі трапляються на південному Поділлі вельми часто; іноді біля них бачимо хрест або видовбане з каменя корито, але це вже пізніші прибавки, а самі колодязі – це один із небагатьох залишків турецького панування в краї. До таких залишків належать деякі споруди в кількох містах і прекрасні старі сади. Відома й понині любов турків до садівництва та до вдосконалення іригації; сліди їхніх робіт і досі надибуємо в місцевостях, що коли-небудь підлягали турецькому пануванню».

ЗОВНІШНІСТЬ ТА АРХІТЕКТУРА

Знайомство зі Жванцем триває: «Слідуючи далі в’їзною вулицею, бачимо ліворуч старовинний кам’яний костел, оточений високою стіною, до якої прибудовано декілька єврейських будинків. Минаючи їх, ми в’їжджаємо на ринок, тобто в самісінький центр містечка». Катерина Мельник зауважує: «Тут потрібно сказати декілька слів про зовнішність подільського містечка та про архітектуру єврейських будинків, оскільки це зовсім невідомі речі для мешканця, наприклад, лівобережної України». Ось загальний опис містечка:

«Усяке містечко або колишнє власницьке місто починається з передмістя, яке складається із селянських і міщанських хат із садами, городами й іншими ознаками осілості. Залежно від величини містечка, вони йдуть однією або декількома вулицями. Далі слідують єврейські будинки, побудовані на досить близькій відстані. Сам центр містечка утворює так званий ринок – великий чотирикутний майдан, забудований по краях одним чи двома рядами єврейських будинків або заїздів. На майдані стоїть кілька маленьких дерев’яних крамничок, в яких торгують усілякими продуктами, необхідними для обивателів; тут же перед столиками сидить кілька торговок-єврейок, які продають хліб, яйця, фрукти та інші їстівні припаси. Але головна торгівля відбувається в будинках, що оточують площу».

Далі Катерина Мельник переходить до опису типового єврейського помешкання:

«Усі ці будинки збудовано за одним і тим же архітектурним типом, вони розрізняються між собою тільки величиною і більшою чи меншою охайністю, залежно від заможності господаря. Єврейський дім, здебільшого кам’яний, – це довгастий чотирикутник; одна із вузьких сторін, звернена на ринок, служить фасадом. Посередині будинку ворота і критий в’їзд ділять житло на дві половини. В одній із них маємо кімнати, які іноді сполучені між собою, а іноді є окремими номерами. З них одна виходить на вулицю, а в інші вхід через внутрішній коридор. Вікна кімнат виходять на стіну сусіднього будинку, віддаленого всього на півтора-два аршини. У гірших кімнатах живуть самі господарі, кращі призначено для проїжджих. По інший бік коридору, під тим же дахом, розмістилися шинок, винарня чи лавка зі всілякими товарами. На вулицю пророблено широкий квадратний отвір – своєрідне вікно без рами. Його вночі закриває віконниця, яка вдень, опускаючись горизонтально, служить прилавком. Така лавка є без винятку при кожному єврейському будинкові, бо скрізь чим-небудь торгують».

Як зазначає Катерина Мельник, усе це займає половину будинку, іноді меншу, а решту відведено під так звану стодолу: «Це щось на кшталт сараю, який примикає до будинку, з воротами на кінці, якраз навпроти в’їзних воріт. Тут лежать дрова, стоять вози та екіпажі подорожніх. Уздовж стін влаштовано ясла для худоби, біля яких проводять час і коні, що належать постояльцям, і хазяйська худоба, й домашня птиця. Сюди ж викидають усілякі помиї та кухонні залишки, бо на вулицю далі виносити».

СВИНІ-САНІТАРИ

Цікавою є розповідь Катерини Миколаївни про утримання свиней: «Серед товстого м’якого шару гною та різного роду нечистот, що утворюють грунт стодоли, копошиться кілька штук свиней, які хоча належать християнському населенню містечка, але промишляють собі корм головним чином на вулицях і в єврейських будинках. Розведення свиней є одним із вельми дохідних промислів мешканців подільських містечок. Ці тварини дійшли до такого нахабства, що часто заходять навіть до кімнат, і якщо в такому разі господиня заїзду поспішає навести порядок, то ніколи не перешкоджає їм проводити дні та ночі в стодолі, якої не треба навіть вимітати після такого відвідування. Таким чином, свині є єдиними виконавцями санітарних вимог, і треба віддати їм справедливість, вони набагато краще забезпечують інтереси жителів, аніж багато представників нашої санітарної комісії».

 (Далі буде.)