Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

П'ЯТНИЦЯ, 20 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
03.10.2014

«Я ЗРОЗУМІВ, НАСКІЛЬКИ ЦІННЕ МОЄ ЖИТТЯ»

Ще вчора здорові, мужні, опора для інших… А нині плеча підтримки потребують вони самі. Це хлопці, яким, можливо, й пощастило, бо вони повернулися зі сходу живими, на відміну від побратимів, яких презли в цинкових трунах. Та далеко не кожен зможе повернутися до минулого повноцінного життя, адже війна не просто відбирає руки, ноги та пам’ять, але й повністю змінює світогляд. З якою вірою, з якими планами жити далі, коли ні від держави, ні від суспільства допомоги немає? Крім добрих і співчутливих слів, військові, які вкалічіли, не отримують нічого, а фізичні вади, що їм «подарувала» боротьба за Україну, стають проблемою самих бійців та їхніх рідних.
Олександр ЧОРПІТАОдну з таких військових історій «ПОДОЛЯНИН» почув у стінах Кам’янець-Подільської міської лікарні.
Він мусить опиратись на милиці замість того, аби тримати за руку кохану. Його права нога посиніла від численних операцій. Його голова тріщить від побаченого на сході та у шпиталях. Та він нарешті вдома…
Олександру ЧОРПІТІ лише 22. Він - кадровий офіцер. Тим часом, поки ми розмовляємо, пацієнти, які сидять поруч, не можуть звести погляду із Сашка. Від почутого на їхніх очах виступають сльози.
21 липня, коли він заміновував територію під Слов’янськом, його нога зазнала три вогнепальні поранення. Тоді офіцер відправив усіх солдатів з поля і залишився виконувати роботу сам. Раптом у стегні запекло, а потім біль став ще сильнішим і охопив усю ногу. Олександр упав на землю і почав кричати.
- Після поранення разом з бажанням зняти біль у голову приходить думка, що нарешті тебе заберуть з поля бою на декілька місяців, - згадує хлопець. - У мене була страшна кровотеча, ногу перев’язали джгутами. Знеболювальне зовсім не допомагало. Коли доставили до табору, відразу ж запитав у знайомого хірурга, чи ціла кістка. Він запевнив, що все нормально. Ці слова хоч трохи заспокоїли.
Вже ввечері Олександра доставили до Харківського шпиталю. Перша операція, антибіотики, крапельниці... Через 3 дні хлопця перевезли до Києва.
- Відразу після поранення навіть встати не міг - будь-який рух спричиняв страшенний біль. Мене ледве-ледве на каталку пересаджували. За два місяці в госпіталях я втратив аж чотирнадцять кілограмів. А тепер удома лікують навіть стіни. Бачите, як вправно з милицями справляюся.
Олександр провів у шпиталі аж 2 місяці. За цей час побачив немало. Та найбільше його вражає організація медичного обслуговування.
- Все тримається виключно на волонтерах, - розповідає Олександр. - Вони забезпечують солдатів усім, починаючи зі звичайних ліків і закінчуючи дорогими апаратами, навіть такими, яких у наших лікарнях ніколи досі не було. Так, у мене дуже серйозне поранення - кістку разом із м’язовою частиною вирвало, а всередині залишився лише уламок. Після операції волонтери придбали мені апарат для зовнішньої фіксації.
Надзвичайно нас здивувало, як у госпіталі ставляться до поранених. Лікарі, медсестри постійно приходять, аби запитати про самопочуття. За період мого перебування ніхто й копійки за лікування не взяв. Ми, за звичкою, хотіли «домовитися» з одним лікарем, то вислухали від нього стільки всього, що аж соромно стало. Навіть шоколадки б ніхто не взяв.
Виписали з госпіталю вже після всіх процедур, залишилося робити перев’язки. Тільки через це не міг займати ліжко, адже, коли виписувався, там лежали п’ятсот хлопців, а хірургів, уявіть собі, - лише десять!
Дякувати Богу, після 10 операцій і тривалої терапії нині Саша відчуває ногу і навіть може рухати пальцями. У листопаді планує повернутися до госпіталю, де, якщо все складеться добре, йому знімуть апарат і одягнуть лонгетку. Йому, якщо можна так сказати, пощастило. Проте цього він не може сказати про тих, кому довелося бути сусідом у госпіталі.
- Зі мною в палаті лежав хлопець, який залишився без ноги. Чиновники та депутати приходили до нього мало не щодня, дякували за захист Батьківщини. Обіцяли, що візьмуть його лікування на себе, придбають протез. А насправді, поки батьки не виклали в Інтернеті рахунок і не зібрали гроші зі звичайних людей, ніхто нічого не забезпечив. І що йому з їхніх слів? Ногу ж ніхто не поверне. За що і за кого він її віддав?
Після побаченого я зрозумів, наскільки цінне моє життя, і більше не хочу ризикувати здоров’ям, бо, крім слів «Молодець, ти - класний хлопець!», допомоги не дочекаєшся.

Тетяна ХОПТЯР.

Повернення до списку