СПОГАДИ МИКИТИ ГОДОВАНЦЯ

Продовжуємо публікувати спогади байкаря Микити Годованця, розпочаті 21 вересня. Матеріали газеті надав член Національної спілки письменників України, директор Хмельницького обласного літературного музею Василь Горбатюк, його ж примітки.

Пригадую: хтось із моїх знайомих, що знав про мої поетичні вправи, доніс цю чутку і до Кам’янця. В Кам’янці відкривали університет. Хтось звідти написав мені листа, щоб я щось подав до одноденної газети, що її випускали до відкриття університету. Я втішився такій нагоді і послав кілька віршів. Через деякий час довелося й побачити ту газету, а в ній – два своїх вірші. Один з них пам’ятаю й досі.

Народу рідному – усе! 

Коли саме це було – не пам’ятаю (вірш надруковано в одноденній газеті «Свято Поділля», виданій з нагоди відкриття Кам’янець-Подільського державного українського університету 22 жовтня 1918 року – В.Г.).

 А німці… Німці знали своє діло… Чув я, що між Центральною Радою й німецьким командуванням виникали суперечки. Український народ був спутаний по руках і ногах: покликав ворожу силу – танцюй, враже, що пан каже.

А німців таке влаштовувало. Окупанти діяли по-своєму: чутки поповзли, що в Києві скликається селянський з’їзд, що будуть там свою силу показувати куркулі… І справді, незабаром відбувся з’їзд, а на з’їзді – що б ви думали, люди? – обрали нову владу; гетьмана. Гетьмана Павла Скоропадського! Ми не вірили, але закриті двері в будинку, де відбувалися засідання Центральної Ради, сказали: нема вже влади Центральної Ради. Пішли всякі зміни всюди…

З села мені знов писали: «Твою маму гетьманці вишмагали нагаями, бо закрила клуню, коли вони прийшли на подвір’я хліб для німців забирати».

Українцям залишалося одне – себе потішати:

– Скоропадський… Саме слово каже: упаде скоро!

А ми вчилися: закінчивши перший курс на підготовчих курсах до університету, діставши на руки довідку про закінчення першого курсу, дозволили собі трохи погуляти. А жили ми з Сергієм в одній квартирі, хоч і в різних кімнатах.

Якось увечері я й кажу:

– А знаєш, Сергію? Що нам робити – бомки бити? Я читав у Народному університеті оголошення, що організуються кооперативні тримісячні курси рахівничі. Може б нам повчитися цих три місяці до початку навчального року? Час не пропаде, повчимось, може, колись і знадобиться нам, селюкам?

Сергій погодився. І ми записалися на курси.

І хто міг подумати, що цей факт відкриє мені в житті нову сторінку? А ці курси зіграють зі мною негадану історію, що покладе свою руку на мою долю? Хто може вгадати своє майбутнє? В житті часом найдрібніші факти відіграють несподівані і дуже важливі фокуси, часом щасливі, а часом криваві чи слізні…

Учились ми з інтересом: я здавна цікавився ділами кооперативними. В своєму селі брав невелику участь у роботі сільського споживчого кооперативу. Не думаючи, що колись вернуся на цей шлях.

Кооперативні курси організував «Дніпросоюз» – союз союзів споживчої кооперації. Викладали працівники «Дніпро­союзу». Читав лекції і «кооперативний батько» Микола Васильович Левитський. Рахівництво викладав начальник організаційного відділу «Дніпросоюзу». Він організував і курсову стінгазету. Я перший відгукнувся на заклик брати участь в газеті. Поміщав і статті, і вірші свої. В статях давав волю фантазії. Лектори звернули увагу на мої писання, а потім і на мене. Організатор познайомився зі мною ближче і якось перед закінченням курсів каже мені:

– Ви і пишете добре, і вірші складаєте. Учитель же? Ми подумали: чи не пішли б ви працювати до нас в «Дніпросоюз»? Ми видаємо кооперативний журнал. Зачислимо вас в культосвітній відділ. Досконаліше вивчите кооперативну справу, працюватимете в журналі. У нас заробітки добрі. Постачання теж гарне. При «Дніпросоюзі» є крамниця, де співробітники союзу мають усе, що треба, і по дешевій ціні. Ну то як, по руках?

З несподіванки я пом’явся:

– Не думав я… Треба поміркувати.

– Подумайте. Ми про вас думали, говорили, а тепер ви думайте.

Увечері я порадився з Сергієм.

– Чого тут думати? – Сергій каже. – Я б ні хвилини не думав.

Тепер я дуже шкодую, що вітер долі погнав мене в той бік. Може б шлях дальшої науки вивів би на кращу дорогу? Хоч, ясно, ніхто своєї долі не передбачить і жалкувати за неясним, неможливим – то дурне діло. Ясно одне: з того часу пройшов я цікавий шлях, багатий і на добре, й на погане. На новому шляху трапилося те, що трапилося. Не можу його ні лаяти, ні йому дякувати.

В «Дніпросоюзі» прикріпили мене до досвідченого інструктора (Данченко – пригадую прізвище), що відав роботою кооперативного Поділля (моя ж батьківщина). Ми з ним поїхали у відрядження: Вінницький райсоюз, Тульчинський, Мурованокуриловецький та ще якийсь. Обслідували їх роботу. Я вивчав культосвітню діяльність їх. А на основі добутих матеріалів писав нариси до журналу. Літературизовані нариси, писані доброю мовою, зі знанням справи, з гуморком, сподобалися і дніпросоюзівцям, і читачам на периферії. Я й сам захопився писанням і був радий, що пішов на цю роботу.

Курс навчання я витримав і мене призначили інструктором-кооператором на моє Поділля з центром проживання у Кам’янці.

А тут – повстання проти гетьмана. Недовго панував німецький ставленик: у Білій Церкві українська Директорія, скориставшись із галицьких військ, піднялась на боротьбу проти Скоропадського. На місцях враз була повалена гетьманська влада, а німецькі війська зажадали виїхати на батьківщину. Це була своєрідна революція, в якій і мені дивним способом довелося брати хоч і пасивну, але участь. Я стояв поза партійними групами. Зброю я ненавидів. Моя зброя була – перо і вірші.

Попрощавшись із Сергієм, залишивши йому свої пожитки, в об’їзд, через Полтавщину, подався я до місця своєї роботи. Мене Кам’янець вабив ще й тим, що там в університеті, думав я, є й підготовчі курси. Цікава праця кооперативна, літературна робота і можливе навчання світили мені попереду. Та біда стояла на моїй дорозі. Несподівана. Неждана.

День і ніч їхав я в об’їзд. Вночі був на станції Вапнярка. Тоді поїзди ходили без розкладу. Білетів здебільшого не давали, і люди їхали, куди кому треба. Аж ось потяг. Ніхто не питав: звідки й куди? Кожен кинувся сідати. І я вмостився в куточку товарняка і поїхав. Прокинувся на станції Вінниця. Зліз. Пішов у станцію. Сів, чекаю на ранок. Людей – повно. Хто дрімає, хто коло буфету юрмиться.

Я задрімав, як враз хтось мене торкає.

– Гей, Годованець! А ти чого тут?

Виявляється, знайомий. Працював у тім же міністерстві продовольчих справ, у цукровому департаменті: Дворкин Семен Львович.

Та так і так, кажу, прямую в Кам’янець на роботу.

– Нащо тобі той Кам’янець? Туди зараз і поїзди не ходять, щось десь там колію зірвало. Ти йди до нас. В компанії будемо працювати.

– А ти де працюєш?

– В Директорії.

– А де вона?

– Та перебралась у Вінницю. Тут, брат, такі діла – голова запаморочиться! Б’ємо німців та гетьманців, аж порох сиплеться. Збирайся, ходім!

Чи його гаряча мова та піднесений настрій вплинули, чи з просоння не роздумав добре… Справді: а як же гарячий намір осістися в Кам’янці? А як же здійснення стількох принадних планів?

І ось я в приміщенні Директорії. «Начальство» – члени Директорії міністри та зам міністрів живуть і працюють в готелях, а низи, починаючи з новоспечених директорів департаментів та завідувачів відділами (а їх була сила-силенна, хоч роботи там не так було й багато) всі крутилися, ніби щось робили, зарплату одержували – чого ж іще?

Семен Львович пішов по начальству і приніс підпис на моїй заяві: «Призначити завідувачем відділу канцелярії та за сумісництвом комендантом». Канцелярією я і в Києві відав, а комендант… Що воно?

Виявляється, моїм обов’язком буде годувати співробітників. Нічого хитрого в тому не було. Я найняв господарку в хатині над Бугом. Давав їй гроші, зібрані у столувальників, складали з нею меню, вислухавши побажання їдців. Столувальники, поза тим, щодня приносили доброго вина чи горілки і пили собі на здоров’я. А серед них було чимало охочих добре випити. Я сам непитущий і вперше бачив, як люди жлуктять спиртне. Я, наївний, чомусь думав, що ті, хто бореться за Україну, повинні бути достойними людьми, борцями за правду проти неправди і кривди.

П’яні розмови на різні теми мені обридали. Після обіду більшість (здебільшого вони були з Вінниці, холості, та й не питали там один одного про родину) ішла грати в карти чи в готельні ресторани догулювати. Ніяк не було правдоподібно, що вони брали участь у боротьбі за вільну Україну, яка визволялася від ярма німецького й гетьманського. Їм було байдуже, що хтось кров лив за їхній добробут.

Один Дворкин пив дуже мало. Вів себе пристойно. Працював багато. Його цукровий департамент дбав, щоб Директорія мала побільше цукру, бо цукор був для Директорії розмінною монетою, потрібною для всяких справ. Адже вона банку не мала, а витрат багато і їх на ходу треба було задовольняти – і війську кошти давати, і звідусіль приїжджали по матеріальну допомогу. Було багато нещасних, яких треба було виручати з біди.

За обідом заходила мова й про те, як українські повстанці захоплювали гетьманців, як у німців, які поспішали на батьківщину, одбирали награбоване майно і зброю.

Я радий був, що міг і мав час писати свої вірші. Більш мені нічого й не треба було. Не дуже й подумував про свій Кам’янець. Стан мій при Директорії не дуже мене тішив, нічого втішного і для душі не було. Отак кине тебе доля в котел, і ти паришся, кипиш – хочеш чи не хочеш.

Якось по обіді Семен Львович мені сказав:

– Очевидно, ми поїдемо до Києва. Гетьманці розігнані, німці останніми ешелонами з усієї України вибралися. Пакуємо папери – і марш у столицю!

Я йому нічого не сказав, а сам подумав: «Поїдемо, та не всі».

Мене кликав Кам’янець.

Одного ранку я не застав у своїй установі нікого: двері відчинені, комори, де були ховані різні продовольчі товари, якими відало наше продовольче міністерство, порожні. Тільки Сашко, що працював у нас на якійсь незначній посаді, носив на підводу залишки цінностей, чи забуті, чи навмисне ним залишені. Сашко, як мені було відомо, жив у сусідньому селі, будував там собі хату і весь час доїв свої можливості (а їх при Директорії було досить) – носив і возив у своє село то шкіряний товар, то мішки цукру, папушки тютюну, то мануфактуру. Ми на нього дивилися, як на паразита, що причепився до Директорії по ходу життя (а таких при Директорії було чимало). Не всім потрібна була вільна Україна. Паразити скрізь і завжди бувають, присмоктуються до найкращої справи з метою нажитися, кишеню набити.

Я здивувався: виїхати і мені зарані нічого не сказати? Потім мені розповіли: на подані поїзди під ранок вибралися керівники Директорії та службовці, а в товарняк погрузили речі. Шофери нажилися: возили, вантажили добро без догляду – що – у вагони, а що – поза вагони… Розкрадачів завжди є там, де валять буруни, де революція валить стовпи і замітає шляхи. Я трохи образився на свого Дворкина: поїхав і не попрощався! Мабуть, думав, що я вже давно в потязі…

І я поїхав до Кам’янця. Заявився в райспоживспілку. Там мене добре прийняли. Я робив своє діло. Розшукав знайомих, з якими так хотів бачитись. Побував у журналі «Село», де мене трохи знали, навіть дещо моє друкували.

Я наче вирвався на простір: писав нариси для журналу «Дніпросоюзу», творив вірші, правив написане раніше. Час минав непомітно.

Та пішли чутки, що в Києві не все гаразд: напирають більшовики зі сходу. В Директорії – сварки. А чутки завжди бувають і правдиві, й неправдиві…

Петлюра був одним з важливих керівних осіб Директорії: давно, ще до появи німців на Україні, він відав військовими справами, але досі не визначався. А це, кажуть, взяв на себе керівну роль. Колишній журналіст, узяв на себе керування військовими справами на Україні. При гетьмані ходив сіренький по Києву. Не раз я його бачив у ресторані по Володимирській: ходив обідати з дружиною і донькою. Після повстання Директорії він організував на Україні військо… Раніше казали – військо Директорії, а тепер пішло голосне слово – Петлюри.

Минув недовгий час – уже Директорія в Кам’янці. По місті пройшовся глуз:

– Директорія, Директорія, а де твоя територія?

– Територія – на долоні, а ми самі у вагоні.

На вулиці зустрів Дворкина:

– Так ти тут? А я думав…

Кажу:

– Я то тут, а ти чого тут? Хіба в Києві пече?

– Ммм… Доводиться… На віку, як на довгій ниві. Як живеш?

– Та поки що нічого, а бачу – погано буде: гроші з кишені течуть, мій «Дніпросоюз» мене забув, грошей не присилає, а заробити ніде.

Дворкин подумав, каже:

– Не журися! Заходь у міністерство продовольчих справ. Поки я тут – не загинеш. Всі ми одержуємо платню, а нічого не робимо. Будемо вважати тебе своїм співробітником, платню випишемо. Ми розташувалися в колишній гімназії в Старому місті. Заходь!

Споживсоюз розпався – торгувати ні з ким, нічим. Прибутків нема. Гроші з каси зникли. Журнал теж не має чим платити. Правда, він і раніше за вміщені твори не платив, але коли гроші дзвеніли в кишені – про це не думалося. А тепер уже й пообідати нічим. Оце була вже біда немала. Прийшло: надія на Дворкина. Погане діло. Тікати?

Дворкин – єврей. Один в компанії українців. Добре говорив по-українськи. Ніхто йому ні в чому не міг дорікнути. Приймали, як свого. В сусідньому Проскурові гайдамаки вчинили погром. Для мене це була велика неприємність: для чого погром? Що винні ті проскурівські бідні євреї, які потерпіли? Я обурювався. Мої українці – проти мене. Дворкин мовчить. Тільки стиха потиснув мені руку.

Якось на вулиці підійшли до мене мої земляки-вікняни: Ясінський, Добровольський, Нетребчук (усі мої учні по Вікнині) та ще хтось з сусіднього села Темної (тепер – Червоного).

– Погане діло, Микито Павловичу!

– Що таке?

– Та от: Петлюра мобілізував, тепер не знаємо, як бути. Як вирватися? Порадьте! Поможіть!

Я подумав: «Треба хлопцям помогти».

– Почекайте, зараз довідаємося. Може, щось вийде…

Підійшли в Старому місті до гімназії, я зайшов всередину, поговорив з давнім знайомим по роботі в Києві – Михайлом Волосевичем, розказав, у чім діло. Він охоче підписав документ, що такі-то і такі направляються з Кам’янця в своє село таке-то після роботи.

Такий документ потрібен був на всяк випадок: як піймаються на путі, то вже не розстріляють як дезертирів.

Якось у підвипившій компанії, де був якийсь військовий, мені незнайомий, зайшла мова про се, про те. Військовий п’яним язиком ганьбив євреїв: вони, мовляв, винні у поразці українських військ.

– Чого ж вони винні? – запитав я, протестуючи проти такого дикого твердження.

– Чого?! – визвірився воєнний до мене. – Ти сам водишся з жидами, то що тобі говорити? Ось ми розберемось: хто такий твій приятель Дворкин?

Я замовк. «Ось, думаю, воно що. А я й не думав…»

При першій зустрічі з Дворкином я розповів йому про цю розмову. Дворкин після того зник. Я думав: можливо, його взяли до рук… Подумав: треба й мені зникнути, поки не попав до рук.

Після неспаної ночі вирішив: треба йти вчителювати – давня професія повинна виручити.

(Далі буде).