ДО ДЖЕРЕЛ ПДАТУ
Нинішній Подільський аграрно-технічний університет (ПДАТУ) веде відлік від урочисто відкритого 22 жовтня 1919 року сільськогосподарського факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету.
Більшовики, які в листопаді 1920 року надовго оволоділи містом над Смотричем, взялися за реорганізацію університету. В лютому 1921 року його розділили на два заклади: інститут народної освіти (ІНО) та сільськогосподарський інститут (СГІ). Були студенти, які вступали на сільськогосподарський факультет університету, а закінчували сільськогосподарський інститут. Одним із них став видатний селекціонер Іван Громик (1900-1988), який у серпні 1925 року закінчив СГІ, а 1966 року в червневому номері журналу «Сучасність», що видавався в Мюнхені, опублікував спогади про свої студентські роки в місті над Смотричем. Тож звернемося до його вражень, до інших матеріалів, щоб відтворити атмосферу життя кам’янецьких студентів-аграрників на початку 1920-х років.
ТВОРЕЦЬ ГОРОХОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Спочатку трохи розповімо про Івана Громика. Майже сторінку присвятив йому доктор історичних наук Володимир Сергійчук у книзі «Що дала Україна світові», виданій 2008 року. Тож заглянемо до праці Володимира Івановича, який зазначив, що Іван Громик своїми науковими пошуками спричинив своєрідну горохову революцію.
Працюючи на Уладівсько-Люлинецькій дослідній станції, ентузіаст-селекціонер Громик із 1927 року висіяв 1250 окремих ліній гороху та заклав велику колекцію на півгектарній площі. І вже 1930 року передав до виробництва перші два сорти власної селекції. За роки наукової діяльності Іван Громик змобілізував величезні вихідні матеріали для селекційної праці: понад 2200 зразків гороху, 2400 – квасолі, 169 – кінського бобу та інших культур. Ця колекція включала матеріали з усіх країн світу і була джерелом як для прямого добору, так і для створення нових сортів через схрещування. Цей величезний генофонд було використано для нових сортів Івана Громика, які обійняли тільки в СРСР понад два мільйони гектарів.
У роки війни він не припиняв наукових пошуків, відновивши діяльність Уладівсько-Люлинецької дослідної станції. Йому вдалося «вирвати» з табору радянських військовополонених близько півсотні колишніх бійців, котрі працювали трактористами, механіками тощо. Завдяки цьому 1942 року станція продовжила нормальний дослідницький цикл і добилася значних здобутків, хоч сам її директор заарештовувався гестапо за зв’язок із українським націоналістичним підпіллям.
Перебуваючи за океаном, Іван Громик вільний від заробітків час і далі присвячував селекційним справам. Зокрема, він поглиблював свої напрацювання з триквітковими формами гороху. Крім того, написав велику монографію про зернові та бобові культури Західної України, Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття, дослідив історію поширення української пшениці в США та Канаді.
ВСІ ЧЕКАЛИ ГЕТЬМАНА
Іван Юстимович Громик народився 13 листопада 1900 року недалеко від Кам’янця-Подільського – в бессарабському селі Рашків (нині Хотинського району Чернівецької області). Навчався в Кам’янець-Подільській учительській семінарії та, як свідчать архівні документи, був зарахований дійсним студентом сільськогосподарського факультету Кам’янець-Подільського державного українського університету з 13 жовтня 1919 року. Щоправда, в спогадах Громик подає іншу дату – вересень 1920 року.
В опублікованих спогадах Іван Громик зазначив: «Я перебував у Кам’янці з осені 1918 до кінця 1925 року, тому свої спогади обмежую цим періодом». Принагідно він зауважив: «Звичайно, впродовж понад 40 років багато чого забулося (зокрема, деталі), і я свідомий, що не все зможу докладно описати».
Іван Громик приїхав до Кам’янця-Подільського восени 1918 року, щоб продовжувати освіту в середній школі. Саме тоді йшла підготовка до відкриття в місті державного українського університету. «Ми, учні середніх шкіл – майбутні кандидати на студентів університету, з великим хвилюванням чекали на офіційне відкриття, тим більше, що на цю урочистість мав приїхати гетьман Павло Скоропадський», – писав у спогадах Іван Громик. Проте, як зауважив далі мемуарист, «гетьман з якихось причин не зміг прибути на свято».
СТУДЕНТСЬКІ МАРАФОНИ
Перші місяці навчання в університеті Іван Громик згадував з приємністю: «На всіх факультетах не було багато студентів, порівнюючи мало було їх на сільськогосподарському факультеті. Тому ми всі познайомилися досить швидко і стали жити однією родиною. Професори знали нас усіх персонально. Мої перші місяці в університеті належать до найкращих спогадів мого життя. Студентство складалося, за незначними винятками, з українців, у тому числі декілька студентів з Галичини, більшість яких студіювала гуманістичні дисципліни».
Звісно, були і певні проблеми: «На першому, почасти і на другому курсі ми слухали виклади разом із студентами природничого відділу фізико-математичного факультету з таких основних дисциплін: фізика, хімія, зоологія та ботаніка. Оскільки ці виклади відбувалися в різних місцях, розміщених звичайно на віддалі більше одного кілометра, для нас, студентів, завжди було великою проблемою, як на ці виклади не спізнитися. У Кам’янці не було трамваїв чи інших засобів сполучення. Доводилося бігти «марафонським бігом», наприклад, з вулиці Лагерної на Високу вулицю, де був приміщений природничий відділ університету. У цьому бігу не відставали також і наші товаришки-студентки».
Лагерна вулиця – це нинішня вулиця Гагаріна. На цій вулиці тодішньому університету належало приміщення, яке тепер належить національному університету (сучасна адреса – Гагаріна, 47) та де нині навчаються майбутні музиканти й художники. Вулиця Висока – це теперішня вулиця Сіцінського. Тут у садибі Єлизавети Єсаулової (сучасна адреса – Сіцінського, 2) був будинок, який на початку 1920 року придбав університет. Ще він відомий тим, що 1919 року тут розміщувалася Директорія Української Народної Республіки на чолі із Симоном Петлюрою. 1945 року в колишньому будинку Єсаулової розмістився Кам’янець-Подільський дитячий кістково-туберкульозний санаторій.
СТАРТ ДАВ ЛЕНІН
У багатотомній біографічній хроніці Володимира Леніна, виданій у радянські часи, наведено факти, які свідчать про причетність вождя революції до заснування при Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті робітничого факультету.
Отже, 2 січня 1922 року Ленін, який був головою Ради народних комісарів Радянської Росії, отримав лист делегата IX Всеросійського з’їзду Рад, політичного комісара вищих навчальних закладів Кам’янця-Подільського Сави Чалого. Той повідомляв про роботу та потреби кам’янецьких вишів, звертався з проханням допомогти у постачанні навчальних закладів літературою, в організації при Кам’янець-Подільському сільськогосподарському інституті робітничого факультету тощо.
Володимир Ілліч доручив надіслати лист Чалого народному комісарові освіти Анатолієві Луначарському з побажанням задовольнити прохання Чалого, а копію листа передати в редакцію газети «Правда» для використання у пресі.
Через два дні, 4 січня, Луначарський написав листа Леніну, в якому зазначив, що очолюваний ним народний комісаріат освіти не має коштів, аби допомогти вищим навчальним закладам Кам’янця-Подільського. Тоді Ленін дав розпорядження керівникові справами Раднаркому Миколі Горбунову надіслати відгук Луначарського та копію листа Чалого народному комісарові освіти України Григорієві Гриньку та повідомити йому, що Ленін вважав би потрібним задовольнити прохання Чалого щодо заснування робітничого факультету при сільськогосподарському інституті Кам’янця-Подільського та надання інституту необхідних коштів.
Робітфак було відкрито 1 вересня 1922 року – якраз на початок нового навчального року. Влучну характеристику більшовицькому дитяті дав Іван Громик, зазначивши, що робітничий факультет «був призначений для підготовки до інституту недостатньо освічених членів партії та комсомольців, людей, які мали «заслуги» перед революцією. З відкриттям робфаку різко змінилася вся атмосфера в інституті. Робфаківці принесли із собою не тільки отруту «класової боротьби», але також спеціальну ворожість до студентів-«основників», тобто до тих, що в перші роки вступили в інститут. Робфаківці були на привілейованому становищі: вони діставали стипендії, мали свою власну кращу їдальню, що в той час було дуже важливе. Крім цього, вони створили сильну партійну організацію, яка опанувала всі галузі інститутського життя».
Літературознавець із діаспори Григорій Костюк, який у 1923/24 навчальному році став студентом третього курсу робітфаку при сільгоспінституті, писав у мемуарних «Зустрічах і прощаннях»: «Тепер я потрапив у зовсім інший світ. Це вже було зовсім не те, що наша мила, співуча, сентиментально-романтична профшкола, яка тягла свій родовід від двох гімназій і духовного підсоння (клімату – О.Б.) доби УНР. Там ми не знали ні партійного керівництва, ні комсомольського осередку, ні політруків. Тут я вперше з усім цим зустрівся. Я мусів був змобілізувати всі свої внутрішні й зовнішні сили, щоб виробити со-бі свою позицію, не почувати себе білою вороною, а рівним з рівними».
ЯК ДРУКУВАТИ БЕЗ СТРУМУ
Знову звернемося до спогадів Івана Громика: «Після відділення СГІ від ІНО радянська влада створила досить поважну матеріальну базу для першого. Інститутові передано будинки колишньої духовної семінарії (нині один із корпусів ПДАТУ – О.Б.), прилучено до нього архієрейський хутір з грунтами на захід від міста (на Підзамчі – О.Б.), як також і свічкову фабрику із землею (також на Підзамчі – О.Б.), передано кілька млинів. Перед будинком інституту була велика земельна площа (нині тут розмістився головний корпус ПДАТУ – О.Б.), на якій пізніше закладено «дослідні поля» для різних кафедр».
Проте, як зазначив мемуарист, «бракувало модерних сільськогосподарських машин, так що всі роботи виконувалися кіньми. У 1922 році в інституті не було навіть сівалки для посіву конюшини та інших трав. Довелося шукати «фахівця», який умів би руками рівномірно розсіяти трави. У той час взагалі багато дечого бракувало. Але ентузіазм та молодеча завзятість допомагали долати всілякі перешкоди. Унаслідок зміни фронтів у 1919 та 1920 рр. пропало багато устаткування тодішнього сільськогосподарського факультету, як також і всього університету. Наприклад, улітку 1919 року більшовики вивезли більшість лабораторного устаткування та університетську друкарню. Відчувалася пізніше, зокрема, відсутність друкарні. Існуюча в Кам’янці друкарня Свято-Троїцького братства була націоналізована і тому майже цілковито не працювала».
Далі Іван Громик наводить яскравий приклад тодішнього скрутного становища в друкарській ділянці. Професор Володимир Геринович підготовив до друку «Курс економічної географії України», але не було можливості цей курс за тодішніх умов надрукувати. «Валютою» тоді вважалися тільки харчові продукти, яких у професора не було. «Отож, – згадував Громик, – на вужчій нараді професора зі студентами вирішено було спробувати досить примітивний, зате в ті часи єдино можливий спосіб друкувати науковий твір – із скупих харчових приділів складено невеликий «видавничий фонд», який використано, щоб «заохотити» механіка та складачів скласти текст книжки. Але з’явилася друга перешкода: не було електричного струму, щоб пустити в рух друкарську машину; тому треба було приробити корби, щоб руками крутити колесо, яке приводило в рух машину. Розподіл праці був такий: професор Геринович та студенти приносили звідкись грубий папір, механік встановляв машину з матрицею на 16 сторінок друку і давав вказівки, як і що робити, а студенти крутили корбу; професор Геринович власними руками змащував матрицю друкарською фарбою, а я підсовував аркуші чистого паперу у друкарський стан. Таким способом нам удалося надрукувати 200-300 аркушів. Хоч робота не була складна, ми всі були втомлені, однак задоволені, що «служимо науці», друкуючи «Курс економічної географії України»… Надрукувавши перші 16 сторінок, ми мусіли чекати, поки в друкарні вискладають черговий друкарський аркуш; чекати треба було досить довго, бо багато залежало від кількості харчових продуктів, які треба було давати механікові та складачам».
ЦІКАВІ МАНДРІВКИ
Іван Громик розповів і про таке: «У програмі навчання СГІ досить багато часу було відведено на екскурсії, так що нам часто доводилося мандрувати по великих теренах навколо Кам’янця. Екскурсії мали комплексний характер, тобто участь у них брали ботаніки, зоологи, ентомологи, географи, історики, археологи, геологи та інші адепти науки. Це були надзвичайно цікаві мандрівки, які значно поширювали коло наших знань. Крім наукового значення, екскурсії знайомили нас з чарівними околицями Кам’янця, і, мабуть, тому до них приєднувалося багато «супутників», щоб провести приємну прогулянку.
Ми, агрономи, мусіли збирати та вивчати флору і робили це під знаменитим керівництвом наших професорів та асистентів. Однак одночасно ми з великим зацікавленням слухали розповіді історика про Кармелюкову схованку в лісі коло Шатави (на північ від Кам’янця) і про самого Кармелюка. Геолог розкривав перед нами історію постання пасма «товтрів», тих коралових утворень, які надають своєрідного кольору цій частині Поділля. Не менше цікавими були виклади географа про поверхню та краєвид Поділля».
Як бачимо, попри труднощі, навчатися тоді в сільськогосподарському інституті було цікаво. Звідти вийшло чимало висококласних фахівців, до яких належить і автор цитованих нами спогадів – селекціонер Іван Громик.