Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

СУБОТА, 21 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
08.05.2015

ПЕРЕМОЖНА ВЕСНА, ЯКІЙ РАДІЮТЬ І В ДЕВ’ЯНОСТО

Цього року, в сімдесяту річницю Дня Перемоги, ми вкотре згадаємо тих, хто загинув у Другій світовій війні. Покладемо квіти до меморіалів із прізвищами солдатів і обіймемо стареньких ветеранів зі словами: «Ми пам’ятаємо...».
Надзвичайно приємно це знати тим небагатьом кам’янчанам поважного віку, котрі сім десятків років тому за рідну землю готові були віддати найдорожче. Саме цієї весни учасникам Великої Вітчизняної війни Олександру Носову та Василю Андрєєву виповнилося 90 років.

ОЛЕКСАНДР НОСОВ: «Я ПРОСТО ХОТІВ ЖИТИ»

Олександр НосовВійна застала його у 16 років. Тоді юнак із сибiрського села Балман ще не знав її істинного значення - кривавого, страшного і жорстокого. Ображався, чому його не беруть на фронт: забрали брата й чотирьох свояків, а він, бачте, ще малий… Коли ж у зловісному і переломному 1943-му хлопчину все-таки взяли воювати, ворогу не побажав би того, що довелося пережити самому. Попри все, він виявився найживучішим, адже із шести мобілізованих із родини чоловіків додому живим повернувся лише Олександр.
Ім’я Олександра Носова по праву вписано в історію Великої Перемоги, адже він, жертвуючи власним здоров’ям, невтомно наближав її, як міг. Штрихи бойової біографії цього чоловіка перехоплюють дух: брав участь у боях за Курську дугу, форсував Дніпро, служив розвідником… Олександр Костянтинович мріяв стати льотчиком, проте в січні 1943-го його забрали у Віленське піхотне училище навчатися на кулеметника. Окремі уроки пам’ятає й досі. Зокрема, вміння окопуватись навіть у 40-градусний мороз не раз рятувало солдатові життя.
Тривало навчання не довго. За півроку 18-річні рядові пішли на фронт і брали участь у боях не за життя, а за перемогу будь-якою ціною. Однієї ночі випускників прискореного курсу училища посадили в ешелон. Уже в потязі хлопці дізналися, що їдуть брати участь у боях на Курській дузі.
Про цю битву страшно було навіть слухати на уроках історії в школі, адже за своїми масштабами, задіяною живою силою й технікою вона - найбільше й ключове протистояння Другої світової. В ньому брали участь близько двох мільйонів солдатів, шість тисяч танків, чотири тисячі літаків.
- На наш потяг, що прямував до Курська, налетіли 10 німецьких бомбардувальників: шум, гам, паніка, інстинктивно вистрибнув із вікна потяга, що мчав на шаленій швидкості, за мною стрибали й інші хлопці... Врятувалися! Вижили! Аж тут - вибух. Вгору полетіли лише частини тіл. Живими залишилися одиниці… Наступного дня брали участь у боях за Курську дугу, - розповідає ветеран.
Олександр НосовУ вересні цього ж року було форсування Дніпра. Олександр Носов - уже командир розрахунку. Важку техніку переправляли понтонами, люди долали річку вплав. Ворог перебував на протилежному боці, на вищому березі, тому кожен радянський солдат був як на долоні. Обстрілювали, як тільки хотіли… Олександр Костянтинович із тремтінням у голосі згадує ті бої:
- Я був командиром групи із п’яти осіб, що мала у своєму складі кулемет «Максим». Важив він 70 кілограмів, і його треба було нести на собі. Йшли вбрід далі й далі від берега, занурювалися все глибше. Нарешті дійшли до понтона. Я із кулеметом сів попереду, щоб відбивати атаку ворога. Ворожий кулеметник, забачивши нас, пустив чергу, я навів свій у відповідь. Ворог замовк. З важкими боями за підтримки артилерії й авіації, з великими втратами захопили першу траншею німців, потім - другу, третю…
Біля їхнього розрахунку вибухнула міна, Носов зазнав важкого поранення. Тоді він не відчував болю, адже головною ціллю було виконати завдання - відтиснути ворога, що вони успішно й зробили.
За декілька тижнів лікування - знову в бій… Він був розвідником 260-ї окремої розвідувальної роти 188-ї стрілецької дивізії. Під час розвідки боєм у районі Кривого Рогу зазнав важкого поранення і впродовж тривалого часу лікувався в евакогоспіталі в місті Фрунзе, що в Киргизстані. Дивом тоді залишився живим:
- Поблизу розірвався снаряд, я побачив лише вогонь. Коли прийшов до тями, рухатись не міг. Хлопці термосили, казали: «Вставай, допоможемо дійти до частини!». Я ж захарчав кров’ю і знепритомнів. Усі подумали, що помер.
Та не так сталося… Я хотів жити… За п’ять мiсяцiв лiкування без анестезії з моїх рук і ніг витягнули п’ятнадцять осколкiв, два й досі залишилися в кістці ноги. Після лікування був направлений у Тамбовське кавалерійське училище, яке закінчив 1946 року. Там і зустрів Перемогу.
А ще Олександр Костянтинович - невиправний романтик. Після училища отримав направлення в Алма-Ату, став командиром другого шабельного ескадрону 15-го полку. Тут познайомився з майбутньою дружиною Надiєю. Весілля в них було - наче в казці: він на коні примчав за своєю долею в останні хвилини. Гості вже думали розходитися зі словами: «От той військовий - задурив дівчині голову, а на весілля не з’явився». Того знаменного дня до полку приїхала комісія, командир мав бути на службі…
Лелека не змусив довго чекати молоде подружжя - 1952 року народилася донька Iрина. Сьогодні вона працює викладачем мiської дитячої музичної школи й разом із донькою Свiтланою живе зі стареньким батьком. А 1954 р. в Носових народився син Юрій, який втілив у життя батьківську мрію - став військовим авiатором, підполковником. Разом із сiм’єю проживає в Білорусi.
Із 1946 до 1952 р. Олександр Костянтинович проходив службу в Туркестанському військовому окрузі. З 1955 до 1962 р. служив у Німеччині, згодом був переведений у Прикарпатський військовий округ.
Із серпня 1967 р. Олександр Носов живе у Кам’янці-Подільському, був переведений сюди до вищого інженерно-командного училища ім. маршала Харченка, де 12 років працював викладачем, заступником начальника кафедри. У відставку вийшов 1979 р. в званні полковника.
Довелося працювати Олександру Носову й завідувачем кабінету кафедри історії КПРС, асистентом кафедри історії КПРС Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту. Серед його бойових нагород, а їх понад 20, - «За військову доблесть», «За бойові заслуги», а також «За бездоганну службу» 1 та 2 ступенів тощо.
Зустрічі з Олександром Костянтиновичем напередодні Дня Перемоги добре пам’ятають школярі міста. Він, як ніхто інший, вміє розповісти про запеклі бої, чоловічу дружбу і силу духу.
У квітні Олександру Носову виповнилося 90 років. Хоча здоров’я вже мало що дозволяє, проте чоловік із нетерпінням чекає святкового параду до Дня Перемоги, адже це для ветерана - найбільше й найголовніше свято.

ТРАВНЕВИЙ ПОДАРУНОК ПОЛКОВНИКА АНДРЄЄВА

Найкращий подарунок до дня народження він отримав на двадцятиріччя. Того дня, 8 травня 1945-го, стало відомо про капітуляцію збройних сил Німеччини, що означало закінчення німецько-радянської війни. Сьогодні ж за плечима кам’янчанина Василя АНДРЄЄВА - дев’яносто. Та, незважаючи на поважний вік і вже не зовсім міцне здоров’я, 9 травня один з небагатьох живих учасників Другої світової знову одягне свій військовий кітель, аби сімдесятий рік поспіль відзначити День Перемоги...
Гортаючи чорно-білі світлини, полковник у відставці пригадує той день, коли по радіо пролунало повідомлення про початок війни.
Василь Андрєєв- Тоді мені було шістнадцять, і я навчався в Луганському машинобудівному технікумі, хоча сам родом із Тамбовської області, - каже ветеран. - Почувши про війну, ми із хлопцями вирішили, що підемо на передову. Та у військкоматі нам тричі відмовляли, відправляючи рити траншеї. Втім потім усе-таки зарахували в батальйон народного повстання й видали зброю. Влітку 42-го почався наступ німецьких військ. Боляче згадувати, як наша армія відступала через Краснодон, Ростов, ближче до Пiвнiчного Кавказу.
Та найстрашніші спогади Василя Єгоровича - це німецький полон, до якого він потрапив 1942 р. в Ставропольському краї, біля станицi Новоалександрiвської. Солдат Андрєєв опинився серед полонених, котрим довелося пройти нацистський табір смерті Бухенвальд, побудований неподалік від міста Ваймар у Німеччині. Тисячі розстріляних, заморених голодом, катуваннями та хворобами…
- Цього не забудеш ніколи. Ми жили у великих бараках, по півтисячі осіб у кожному, цілими днями працювали на каторжних роботах. Годували нас дуже пога-
но - тільки так, аби не повмирали з голоду. Навіть через багато років перед очима з’являються ті жахливі картини, як офіцери СС знущаються над полоненими. Тоді загинули тисячі людей, а мені вдалося вижити. З полону нас звільнили чехи-партизани під час перевезення в’язнів залізничним транспортом. Згодом я знову взяв до рук зброю.
Після війни Василь Андрєєв багато років свого життя віддав військовій службі. Одним із перших у Прикарпатському військовому окрузі зумів освоїти бойове застосування й експлуатацію сучасної інженерної техніки, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки. Часто Василю Єгоровичу доводилося виконувати різноманітні завдання Міністерства оборони СРСР.
- Десять років я прослужив у понтонно-мостовому полку, - пригадує Василь Андрєєв. - Під час навчань освоїв будівництво низьководних і підводних мостів, міг за короткий термін розробити проект низьководного дерев’яного моста через середні водні перешкоди. Також умів збирати перевізні пороми для переправи танків. Ця робота мені дуже подобалася.
Василь АндрєєвВасиль Андрєєв службу проходив в Українi й згодом став командиром батальйону Кам’янець-Подільського вищого військово-інженерного командного училища ім. маршала Харченка. 1971 р. отримав військове звання полковника. Звільнився Василь Єгорович за вислугою років 1977 р., підготувавши за цей час близько 1000 офіцерів. І навіть через багато років, збираючись у стінах рідного навчального закладу, випускники училища обов’язково зустрічаються зі своїм командиром Андрєєвим.
Залишався активним Василь Єгорович і пiсля звільнення з військової служби. Він працював начальником штабу цивiльної оборони на цементному заводi, потім був призначений начальником управління виробничо-технологічної комплектації Кам’янець-Подільського будівельно-монтажного тресту. Після цього Василь Андрєєв став заступником директора металоштампувального заводу, а згодом 15 рокiв пропрацював начальником виробничої контори зеленого господарства міста. І доки дозволяло здоров’я, Василь Єгорович був головою мiської організації ветеранiв.
Із гордістю ветеран Андрєєв розповідає про дітей і внуків, які також не цуралися військової служби й сьогодні живуть за кордоном. З болем говорить про пережиті втрати - маленької донечки, одного із синів і дружини Валентини Федорівни. І хоч рідні Василя Єгоровича далеко, втім самотнім він не почувається, завжди гостинно зустрічає знайомих і друзів, радо спілкується з молоддю, відвідує заходи, які проводить рада ветеранів. Сам куховарить, порядкує і досі тягає гирю.
Василь Андрєєв не тільки Почесний ветеран України, кавалер багатьох бойових орденів і медалей, а й Почесний громадянин Кам’янця-Подільського й Почесний голова ради ветеранів міста. В одній із кімнат своєї квартири він зробив справжній музей, де можна побачити бойові спорядження, численні нагороди, грамоти й подяки. Саме цим у свої дев’яносто живе ветеран Другої світової...

Тетяна ДИКА, Вікторія КОЖЕВНІКОВА.

Повернення до списку