Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА
СУБОТА, 16 ГРУДНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
22.05.2015

ПЕРЕКУЄМО МЕЧІ СВОЇ НА ОРАЛА

Перше, що попросив він у кам’янецьких волонтерів, прибувши після мобілізації до військової частини у Старичі на Львівщині, - це необхідні інструменти, щоб облаштувати військовий побут. Вправляючись із найважчою технікою, що задіяна в зоні АТО, 50-річний Петро БАБІЙ із села Врублівці зумів у всій готовності до бойового фронту створити затишний тил. Своєю безпосередністю й господарністю він привабив телевізійні камери, здивував миргородських чиновників і сподобався тамтешнім волонтерам. А нам Петро Петрович погодився розповісти, чим живуть мобілізовані, котрі сьогодні виконують свій обов’язок на лінії оборони.

КЕРУВАВ ВАЖКОЮ ТЕХНІКОЮ, ПІДТРИМУВАВ У ВАЖКИЙ МОМЕНТ

Петро БАБІЙ- Петро Бабій працює у нас лісником, - каже директор КП «Надра Кам’янеччини» Ніна Скавренюк, яка очолює ініціативну групу волонтерів, створену при райраді. - Коли ми проводжали його, то казали, аби обов’язково дзвонив, як буде щось потрібно. І одного разу в телефонній розмові Петро сказав: «Нам усе дали: форму, взуття, їжу. Але дуже хотілося б господарську частину підрихтувати. Якщо маєте можливість, передайте бензопилу, чайники, подовжувачі, каструлі, сокири». Це нас дуже вразило, і ми зібрали необхідні речі, а він як справжній господар взявся організовувати побут для хлопців. Навіть із ТСН приїжджали та знімали їхній намет, в якому жили 26 військових. Хлопці, жартуючи, казали: «Дивися, бо ще міністр оборони до нас приїде!».
При цій фразі усміхається і сам Петро Петрович, котрий на декілька днів покинув свою важку техніку та приїхав у відпустку додому. 30 років тому, в травні, цей чоловік демобілізувався з Радянської армії. А тепер, у свої 50, він і не сподівався, що його навики стануть потрібними Україні.
- У військовому квитку написано, що я - водій, - каже Петро Петрович. - Коли 26 січня отримав повістку, чесно кажучи, не думав, що мене візьмуть, проте пройшов медкомісію. Тоді, ще до Мінських домовленостей, на сході велися активні бойові дії, потрібні були 135 чоловіків на ЗІЛ-135. По всій Україні взялися знімати таку техніку з консервації, і ми її мали освоїти. Я вирішив: якщо потрібен державі - повинен виконати свій обов’язок. Із нашого села ми йшли вдвох із 46-річним пастором Сергієм ЛАБАЄМ, який, до речі, сам побіг у сільраду по повістку, бо коли з військкомату її приносили, його не було вдома. Сергієві Миколайовичу сказали, що він як священик може відмовитися від служби, проте той не захотів, бо мав намір дізнатися, що відбувається в армії.
- Пригадую, як казала Петрові, аби він там наглядав за хлопцями, бо може врятувати багатьом життя, - каже Ніна Дмитрівна. - Я постійно спілкуюся з військовими і добре знаю, що часто вони потребують саме моральної допомоги, іноді зриваються, випивають.
- Так, є охочі випити, - додає Петро Петрович. - Було й таке, що я забирав від хлопців пляшку горілки і просто виливав. Пам’ятаю, як таким чином ми з пастором рятували військового Колю, хорошого і привітного чоловіка, який, почувши не зовсім приємну звістку з дому, почав заливати горе алкоголем. Не хотілося, щоб пропала людина. Просто в певний момент його треба було підтримати.
Був ще один випадок. 26 років хлопцю, сам зі Східної України, із зони бойових дій. Запив. Керівництво його викликало, мовляв, що з тобою робити? А він каже: «Понять, простить и отпустить». Забрали хлопця на лікування, а він помер. На жаль, трапляється, що через спиртне хлопці на передовій втрачають увагу, обережність і страх за власне життя. Ми старалися постійно спілкуватися з ними на цю тему.

«НЕХАЙ КРАЩЕ ЗЕЛЕНІЄ РОЗСАДА, НІЖ БУДЕ КОЛЮЧИЙ ДРІТ»

- Після закінчення навчання в Старичах ми здали екзамени і були розформовані, - каже пан Петро. - Нас із пастором забрали в Суми, де базувався двадцять сьомий реактивно-артилерійський полк. Переїхали разом із технікою, яка за нами закріплена. Зона її дії - 35 кілометрів, одна ракета важить 280 кілограмів, а їх 16 штук. Словом, ми були в забезпеченні важкої техніки. Згодом передислокувалися в Миргород, у склад першої стрілецької роти: я - ПЕРЕКУЄМО МЕЧІ СВОЇ НА ОРАЛАгранатометником, а пастор - помічником гранатометника. Навіть під час перемир’я люди тут не залишаються без роботи: одні ремонтують машини, які прийшли з АТО, інші переганяють їх з одного місця в інше. Неподалік від миргородського аеродрому ми забезпечуємо третю лінію оборони Києва. Як сказав командир, після нас уже немає нікого перед столицею. Цілий день тут такий гул, як на передовій, - то працює наша авіація. Хлопці такі піруети в небі виробляють, що ми точно знаємо: можна не перейматися, якщо буде потрібно - відсіч дамо.
Коли кам’янчанина запитали, чи, в разі формування в зону бойових дій, він піде на передову, відповів ствердно. Хоча дружині цього не сказав, аби не хвилювалася. А поки що робить усе можливе на лінії оборони.
- Там, де ми дислокуємося, колись була база ППО, але її розтягнули, розграбували. Коли почалися бойові дії на сході, сюди перевели дивізію з Чернігова, і хлопці жили у наметах. Тепер ми освоюємо ці казарми, аби після себе щось залишити, порушуємо питання їх ремонту. На сесії місцевої райради виділили кошти, щоб підлатати дах.
Не залишив Петро Петрович поза увагою й протитанкові рови завширшки по п’ять метрів, обведені колючим дротом. Вирішив не тільки мати з них оборонну користь, а й використати у господарських цілях. Бо ж війна війною, а від домашньої зелені солдати не відмовляться...
- В ярках посадили капусту, на самому верху - цибульку-саджанку, - розповідає Петро Петрович. - Помідори я висіяв, а частина в казармі на підвіконниках росте. Там уже отака висока розсада. Планую садити й огірки. Запрошую вас на наш військовий салат.
Своєю хазяйновитістю кам’янчанину Петру Бабію вдалося вразити миргородських волонтерів, котрі згодом взялися підтримати незвичну для військових ініціативу Петра Петровича.
- Якось у казарму прийшли місцеві волонтери разом із головою райдержадміністрації. Ходили, розглядали все, говорили, а тоді побачили мою зелень. У мене ж там здоровенні відра від фарб і сумішей, засаджені тією розсадою. Все дуже гарно посходило, бо стоїть саме з південно-західного боку, щоб світла вистачило. Голова побачив це і запитує: «А це що у вас таке? Хто тут садівник?». А я кажу: «Воно моє, але я не садівник, а лісник». - «Значить, будете садівником. Дайте свій номер телефону!». Миргородські волонтери записали мої контакти, а через деякий час подзвонили і сказали, що дещо для мене підготували.
Дивлюся, а вони принесли розсаду капусти, граблі, віники, лопату. Потім ми заїхали в магазин, купили вапно, щітки, фарби, щоб побілити приміщення, де ми живемо. Перекриємо дах, поремонтуємо вікно, побілимо кімнату, і хлопцям, які там служитимуть, уже буде легше й трохи затишніше.
Як і кожен мобілізований, Петро Бабій мріє про мир, про те, щоб його діти й онуки садили сад, а не копали бліндажі. І хтозна, можливо, ота висока розсада на підвіконниках у казармах і зелена цибуля попід колючим дротом у глибоких ровах ще більше наближають мрію про мирне небо над Україною...

Автор:  Тетяна ДИКА

Повернення до списку