Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

 


   

НЕДІЛЯ, 22 ЖОВТНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
07.08.2015

ЧИНОВНИЦЬКА БАЙДУЖІСТЬ БОЛЮЧІША ЗА РАНИ

Доки наші владні мужі роблять усе можливе і неможливе, аби підняти патріотичний дух у чоловіків, з екранів телевізорів на повний голос розповідають про «пільги» військовослужбовцям і мобілізованим, життя натомість малює зовсім інші сюжети. І розфарбовані вони не яскравими кольорами. Адже згодом з’ясовується, що захисники, які зазнали важких поранень на сході України, зазвичай опиняються за бортом державних обіцянок. Підняти їх на ноги стає першочерговим завданням для рідних, волонтерів, небайдужих українців та іноземців. Натомість державна «підтримка» передбачає біганину владними кабінетами, паперову тяганину і обіцяні «пільги», щоправда, лише на папері.
Олега провідали представники ГО «Кам’янець-Подільське об’єднання учасників АТО»Таку «турботу» на собі відчула і родина пораненого в зоні проведення антитерористичної опе­­рації Олега ВОЛОШИНА із с.Думанів. На неоголошеній війні 33­річний чоловік втратив найцінніше ­ здоров’я. Важкого поранення командир відділення зенітно­артилерійського взводу 30 механізованого баталь­йону зазнав, виходячи з­під Дебальцевого так званим «гу­­ма­нітарним коридором» у ніч на 17 лютого.
Захищаючи рідну країну, він залишився без руки та ноги, п’ять місяців провів у лікарнях, пережив декілька операцій і лише два тижні тому повернувся до рідного села. Попереду на нього чекають тривалий курс реабілітації та протезування. Однак без нашої з вами допомоги звестися на ноги бійцю з позивним «Титан» буде складно. Чоловік настільки важко переживає завдані війною травми, що розповідати про пережите в зоні АТО журналістам не хоче. Замість Олега з нами говорили його рідні.

«ПЛАНИ БУДУВАЛИСЯ, АЛЕ ОБІРВАЛИСЯ»

Ще рік тому сім’я Волошиних жила звичним сільським життям, будувала плани та мріяла звести будиночок. Олег ходив на улюблену роботу ­ працював трактористом на агрофірмі «Кернел». З дитинства марив професією механізатора й найкраще у селі йому вдавалося намалювати трактор. Ніколи не сидів без діла -­ порався по господарству, допомагав на городі і батькам, і односельчанам, самотужки опанував техніку зварювання металу та власноруч змайстрував залізну драбину на горище будинку. Однак неоголошена вій­на внесла корективи.
- Олега мобілізували 14 серпня, ­- пригадує дружина Марина. -­ Напередодні, о шостій вечора, він повернувся з міста, тримаючи в руках повістку, а вже о пів на шосту ранку із речами був під військкоматом. Там не взяли до уваги, що рік тому в чоловіка стався мікроінсульт, що в нього двоє маленьких синів, один з яких має інвалідність. Та й Олег не просив поблажок. Вважав, що захищати рідну зем­­лю -­ його обов’язок.
Земляка спочатку направили навчатися на Яворівський полігон, потім ­ на Миколаївський, а згодом ­ у Херсонську область. А придбання для нього необхідних речей фінансовим тягарем лягло на плечі батьків і дружини.
- Фонд «Руки лебеді» виділив сину бронежилет і плащ-­палатку, а решту мусили купувати, -­ каже мати Галина Олексіївна. -­ Все, що наскладали на будівництво нової хати, витрусили з гаманця на зимовий одяг, термобілизну, берци.
Постійно «Новою поштою» відправляли 50-­80-­кілограмові посилки з продуктами. Заріжемо свиню - і хлопцям у батальйон, закриємо рис із м’ясом та перцем ­- і теж у зону АТО.
А одного разу під час телефонної розмови я почула, як солдати кашляють. То ми з Мариною передали їм відро масла - воно ж добре горло змащує. Бігали по ринку і, доки мали гроші, купували домашній сир, сметану, оселедці, рибу, пакували і відправляли на схід. Адже в батальйоні були сироти, одинокі, то так ми їх домашніми гостинцями тішили.

«КОЛИ Я ВІДКИНУЛА ПРОСТИРАДЛО, МАЛО НЕ ЗОМЛІЛА...»

Яворів, Мелітополь, Миколаїв, Генічеськ, Немирів - ця скупа географія, куди рідні відправляли посилки, власне й інформувала про місцеперебування їхнього солдата. Аж доки лютневого дня телефонний дзвінок від бойових побратимів не сповістив страшну звістку: «Олег важко поранений, і його вночі літаком доправлено до лікарні. Беріть рушники, простирадла та чисту білизну. Приїжджайте якомога швидше - й самі все побачите», - почула Марина. Дякуючи небайдужим людям, уже наступного дня мати та дружина були в Дніпропетровській лікарні ім.Мечникова біля ліжка пораненого бійця.
- Нам дали заспокійливе. А коли я відкинула простирадло, мало не зомліла... Син весь час повторював: «Тільки-но спробуйте плакати...». Відійшовши до вікна і схопившись за підвіконня, вгамувала себе, - не стримуючи сліз, пригадує Галина Олексіївна. - Нам розповіли, що Олег потрапив під обстріл «Градами» і втратив багато крові. Кисть лівої руки одразу відірвало, а за ліву ногу лікарі ще боролися. На жаль, нога не прижилася - і її таки довелося ампутувати.

«ЗА ПІВРОКУ ДЕРЖАВА ЩЕ Й КОПІЙКИ НАМ НЕ ДАЛА»

Як зізнається дружина, їй не стільки важко доглядати за чоловіком-інвалідом, як наштовхуватися на чиновницьку байдужість.
- Деякі столичні високопосадовці, коли ми звернулися до них по допомогу, зачинили перед нами двері, - не стримуючи обурення, каже Марина. - Це вони по телевізору розумні, а віч-на-віч ніхто ні за що не відповідає. Закони поприймали, але не виконують. Хай буде, що ми сільські, але не такі дурні, як думають у столиці. Якби не прості люди, підприємці, які переказали на лікування 370 тисяч гривень, то взагалі б не мали за що Олега рятувати. Бо за півроку держава ще й копійки нам не дала.
Якби не волонтери, які допомогли зібрати необхідні документи, аби оформити чоловіку статус учасника АТО, то не знаю, як би це самі робили. Коли вже на руках матимемо посвідчення, пройдемо МСЕК за місцем проживання.
З’ясувалося, що й обіцяним житлом держава нашу родину теж не забезпечить. А в сільраді повідомили, що за оформлення земельної ділянки потрібно сплатити кілька тисяч гривень. А де їх взяти? Не надто поспішають дати нам пільгу і в оплаті школи та садочка. Ось так держава дбає про тих, хто її захищає...
Нині подарувати бодай надію на повноцінне життя Олегу Волошину можуть лише дорогі протези. Аби їх придбати, родині потрібен понад мільйон гривень. Звестися бійцеві на милиці допоміг масажист Олександр. Майже щодня він приїжджає до Думанова із Кам’янця і за послуги не бере жодної копійки. Підтримують Волошиних волонтери, громадські організації з-за кордону та Кам’янеччини, односельчани та просто небайдужі. Всім їм родина безмежно вдячна.
Але щоб стати на ноги, ще потрібно багато часу, терпіння і грошей. Охочі допомогти родині можуть переказати кошти на рахунки дружини Марини Волошиної:
р/р 5168757262479530 (гривні),
р/р 4149497829314402 (валюта).  

Автор:  Галина МИХАЛЬСЬКА

Повернення до списку