Субота, 02 Липня 2022 р.
19 Серпня 2016

ОПЕРА НЕ ВІДБУЛАСЯ…

Кам’янчани пам’ятають, як із численних видовищних місць нашого неповторного міста гучно здіймався увись могутній голос Анатолія Ляпоти. Його, лауреата багатьох конкурсів і фестивалів, знали далеко за межами подільської перлини.

ОПЕРА НЕ ВІДБУЛАСЯ…

Днями, незадовго до відходу Анатолія Романовича у вічність (помер 6 серпня на 80-му році життя), я зайшов до квартири на вулиці Гунській, де мешкав наш кам’янецький співак. Мене зустріла його дружина Катерина Семенівна, роль якої в долі колишнього самодіяльного артиста й викладача інституту була особливою.

Пані Катерина після короткої розмови попросила мене зайти до крихітної кімнатки, де на ліжку лежав Анатолій. Він пожвавішав, побачивши мене, зробив спробу піднятися. Я просив не робити цього, бо це вдавалося йому із зусиллям, але він підвівся. На його зболеному й страдному обличчі живим блиском сяяли очі, чи то від несподіваної зустрічі, чи впевненості, що стан цей тимчасовий і незабаром він одужає. Але не потрібно було мені бути лікарем, щоби реально оцінити його здоров’я. Дні його життя – життя людини, яка ніколи не заважала долі інших людей, а віддала їм свій голос, дарувала естетичну насолоду, – можна було порахувати на пальцях однієї руки. Спливав час у розмовах і спогадах. Та не хотілося втомлювати слабого чоловіка. Я із зусиллям затамував жаль, що підступив мені до горла, і як міг підбадьорив хворого, запевнивши його в тому, що в наступний мій візит я застану його цілком здорового.

Повертався я з Гунської не в кращому гуморі. Пригадався далекий 1969 рік. Тоді я не вчився в педінституті, був студентом іншого вишу, але мав приятелів серед студентів-педагогів. У корпусі історичного факультету моїй розмові з друзями перешкоджала репетиція в сусідній аудиторії. Чийсь потужний голос виривався через товсті стіни давньої будівлі. Ми призупинили розмову й слухали. Пізніше цей голос я чув не один раз. Згодом я став студентом педінституту – і почалося наше безпосереднє знайомство з Анатолієм. Я побачив його в трьох іпостасях: викладача, волейболіста, співака. Щодо другого, то вважаю, що заняття спортом, окрім основної праці, є рисою активних людей. Про перше не скажу нічого. А ось співак він був від Бога.

У той далекий час учорашній військовослужбовець, молодий і недосвідчений у життєвих ситуаціях, прибув із документами для вступу до Кам’янець-Подільського педінституту. Не знаю, чи то на співбесіді, чи це було написано в поданій характеристиці, але керівництво інститутської художньої самодіяльності довідалося про талант Анатолія. Яка ж то була знахідка для інституту! Адже цей хлопець, цей талант утре носа іншим навчальним закладам міста! А цих закладів було немало, недаремно Кам’янець величають містом студентів. Між різними колективами точилася прихована й неприхована боротьба за першість у спорті, концертній діяльності та й усьому іншому. Нікому тоді не спало на думку сказати хлопцеві, що не мав грошей і чиєїсь мохнатої руки: «Твоє місце, хлопче, не тут, твоє місце в консерваторії! Тож забирай документи і подавайся туди». На жаль, людьми, від яких залежала доля юнака, керували інші інтереси.

Анатолій Романович не став оперним співаком. Дуже прикро постійно бачити таке ставлення до талантів, адже талант – явище якщо не рідкісне, то найрідкісніше. Та все ж таки він прожив гідне життя, достойне вшанування й поваги. Родина може пишатися таким чоловіком, батьком, дідусем.

А я завжди пам’ятатиму його голос і пісню «Я люблю тебя, жизнь», яку він так натхненно виконував і в якій є такі рядки: «Будут внуки потом, всё опять повторится сначала».

Едуард КРИЛОВ.