Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА


ПОНЕДІЛОК, 10 ГРУДНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
28.09.2018

«ЦЕРЕБРО» НАШОГО ЗЕМЛЯКА

Андрій БондарОбкладинка книги малої прозиДо Форуму видавців у Львові, що завершився 23 вересня, у «Видавництві Старого Лева» вийшла нова книга Андрія Бондаря. Автор народився у Кам’янці-Подільському та перші вірші надрукував у «Подолянині». «Церебро» - це збірка малої прози, яка впроваджує читачів у химерний світ маленьких людських пригод.

Випадкові зустрічі, типові ситуації, які трапляються в кожного, спонукають замислитись, ухвалити рішення, діяти. Особливість цих текстів у тому, що деякі з них списані з реального досвіду, а інші - цілком вигадані та є суцільною фантасмагорією.

Пропонуємо читачам два оповідання із шістнадцяти, що увійшли до збірки Андрія Бондаря. Ще одне оповідання зі збірки - «Перше Різдво на віллі «С.О.В.А.» - ми вже друкували 3 лютого 2017 року.

ДЕЛЬФІНИ І ШИНШИЛИ

Господи, зроби так, як слід, або не роби нічого, просто нічого, але навіть коли Ти не робиш нічого, Господи, Ти не сидиш склавши руки. Всі знають, Господи, Ти до всього в житті їх прикладаєш, навіть коли здається, що Ти не робиш нічого. Присягаюсь, я не всує промовляю Твоє ім’я і не для того, щоб вимолити щось у Тебе або випросити. Ні, Господи, мені нічого від Тебе не треба. Я не настільки наївний, щоб чекати на чудеса чи одкровення. Нема дурних. Просто послухай, Господи, що я Тобі скажу, просто вислухай. Це я так - від слабкості. Я ж знаю, що Ти все одно не почуєш. А навіть як і почуєш, то я ніяк про це не дізнаюся.

А тому, звертаючись до Тебе, Господи, я насправді промовляю до себе. Так мені легше. Тоді мені здається, що я - не самотній, що є ще хтось, окрім мене, що нас насправді двоє. А коли хтось удвох, то це вже діалог, навіть якщо говорить тільки хтось один. Я знаю, Ти чув ранніх людей і навіть розмовляв із ними. Ти давав їм скрижалі. Ти руйнував їхні міста. Я знаю, я про це читав. Нам Ти скрижалі не даєш і наших міст ти не руйнуєш. Нам залишається лиш одне - користуватися скрижалями, які Ти дав раннім людям. І в цьому проблема, Господи. Це несправедливо, Господи. Щонайменше несправедливо.

Наприклад, дельфіни, Господи. Ти їх створив. Тобі про це, напевно, відомо. Раннім людям не треба було пояснювати, що їх не можна мучити у дельфінаріях. Їм це було зрозуміло без пояснення: мучити дельфінів - абсурд. «Ми й так це знаємо, Господи», - сказали ранні люди. А тому Ти нічого не написав на своїх скрижалях про дельфінів. Бо навіщо забороняти те, що й без заборони виконується? Інша річ - сучасні люди.

Їм потрібен окремий рядок на скри­жалях про дельфінарії, про те, що не можна утримувати дельфінів у тісних брезентових ваннах два з половиною на два метри. Такий рядок точно допоміг би, Господи.

А ще шиншили. Це такі пухнасті гризуни. Якийсь по-особливому ніжний різновид кролика, Господи. Пам’ятаєш? Для них теж потрібен окремий рядок. Із шиншил шиють шуби, але не просто вбивають, із мертвих здираючи шкурки, Господи. Ні, шкурки знімають з іще живих шиншил. Я бачив фото такої шиншили, під яким було написано: «Ось шиншила. З неї живцем здерли шкурку. Але вона після цього ще живе півтори години». Ти колись казав, мовляв, не можна варити теля в молоці його матері. Ніхто й не варить, Господи. Технологічно це дуже складно. Ми їмо максимально знеособлену їжу. Мало того, що м’ясо, яке ми їмо, і язик не повернеться назвати чиїмось сином. Для того, щоби приготувати теля в молоці його матері, нині треба докласти неабияких зусиль, Господи. Погодься, що ці півтори години життя такої шиншили заслуговують на Твою увагу.

Ти ж, мабуть, здогадуєшся, Господи, що це не про дельфінів і не про шиншил - про людей. От подумай, що насправді гріховніше - захотіти в думках чужу дружину чи жити з усвідомленням того, що цієї миті здирають шкурку з шиншили, якій доведеться прожити ще півтори години. І я мовчу, не договорюю, що ж стається далі з цією шиншилою. Ти не помітив, Господи? Це такий прийом. Люди називають його замовчуванням. Я замовчую, бо й так зрозуміло, що станеться з цією шиншилою. Чи пояснити, Господи?

Чи Ти мав на увазі, даруючи нам скрижалі, що ось, мовляв, десять приписів, а далі все по цимбалах? Я в це не хочу вірити. Але от питання, Господи: якби на Твоїх скрижалях з’явилися нові рядки - одинадцятий і дванадцятий - про дельфінів і шиншил, відповідно - це якось порушило би Твій Закон і спотворило би Провидіння?

Ти можеш мені заперечити: гаразд, сьогодні Ти просиш не здирати із живих шиншил шкурку і не маринувати дельфінів у тісних брезентових басейнах, але де гарантія, що за сто років не прийде ще хтось і не попросить про тринадцятий і чотирнадцятий рядки? Хто може гарантувати, що богоспасенні народи не почнуть для чогось здирати з дельфінів шкуру й топити шиншил у брезентових басейнах?

І я відповім Тобі, що гарантії нема. Але коли Ти обмежував гріховні думки ранніх людей про чужих жінок, хто міг дати гарантію, що не настануть часи, коли їх стане аж настільки багато і вони так відіб’ються від рук? Господи, Ти міг передбачити, що чужі жінки з нами сидітимуть в одних барах, працюватимуть в одних трудових колективах, засмагатимуть топлес на пляжах? І що в сучасних умовах чоловік згадує про те, що він Людина Книги, а не сексуальна машина, лише останньої миті, коли вже занадто пізно і все скінчено - заповідь порушено? Ти знаєш, що таке топлес, Господи? Але я не прошу Тебе щось змінювати у скрижалях, які Ти подарував раннім людям, Господи. Просто допиши: «Не муч дельфінів у дельфінаріях» і «Не здирай із живих шиншил шкурки». Господи, зроби все, як слід. Або не роби нічого.

ҐЕЇ - НАЙКРАЩІ ДРУЗІ ДІВЧАТ

Ти йдеш забирати дружину. Лагідний літній ранок, ще не спекотне, лагідне сонце. Ти вийшов з дому, внутрішньо готуючи себе до цього відповідального моменту - самозаглиблений і розсіяний водночас. Бувають такі стани, коли ти нібито весь у собі, але ніяк не можеш сконцентруватись на чомусь одному. Ти йдеш і намагаєшся про щось подумати, але думка не тримається купи, самовільно розсипаючись на мільярди елементів. Ти примушуєш себе подумати про щось одне недарма, бо на тебе тисне відповідальність моменту: тобі треба подолати цей шлях.

Ти йдеш і не знаєш, що буде далі, і зустрічаєш знайомого. Він має веселий настрій. Ви стоїте, він балакає, а ти слухаєш, ловлячи себе на тому, що звуки, які вилітають з його рота, б’ються об якусь невидиму оболонку навколо тебе й ніяк не складаються у слова та сенси.

- А вона мені каже: «Не хвилюйся, він - ґей», - вловлюєш ти, нарешті, слова знайомого. - А потім каже: «Ми просто дружимо. Ґеї - найкращі друзі дівчат».

Ви прощаєтесь і тобі трохи легше. У голові відклалася фраза «Ґеї - найкращі друзі дівчат», і ти намагаєшся зрозуміти, чому так. Мабуть, тому, що ґей ні на що не претендує і не становить жодної загрози. Ґей - щось на кшталт подружки, яка водночас не може скласти жінці жодної конкуренції. Ніби є чоловік, а ніби його й немає. Тобто друг-ґей - кращий і за чоловіка, і за жінку тим, що, будучи чоловіком, ні на що не претендує, а не претендуючи, не претендує не тільки на тебе, а й на всіх жінок. Дружина переконала мого знайомого, що той хлопець - ґей, а тепер йому радісно, і він з усіма ділиться своєю перемогою. Щоб ніхто не подумав нічого поганого про його дружину. Точніше, про нього. Весела історія.

Ти йдеш повз танк із вічним вогнем. Ти тисячі разів тут призначав комусь зустрічі. Навіть їй ти колись призначив тут перше побачення. Он на тій лавці вона сиділа. Прийшла раніше за тебе і сиділа, повернувши голову вбік - штивно й нерухомо. Так сидять люди, які вже знають, чого хочуть, але ще не знають - як. Ти ще подумав тоді, що це єдина дівчина у твоєму житті, яка прийшла на побачення з тобою першою. А це щось таки означає.

Ти сідаєш на ту лавку й уявляєш, як вона виходить, і ви зустрічаєтесь поглядами. Або не зустрічаєтесь… Але тобі треба буде щось сказати, бо в таких випадках завжди щось кажуть. Ти скажеш: «Привіт» або «Добрий день». «Добрий день»? Дружині ти скажеш «Добрий день»? Але і «Привіт» тут не пасує. Але що ти скажеш? Не сказати нічого ти не зможеш. І ти рятуєш себе тим, що зорієнтуєшся вже на місці. Там, коли вона вийде, ти точно знатимеш, яке привітання пасує. Ти підводишся і просуваєшся далі. Минаєш стрункий ряд блакитних ялинок на площі біля міської ради. Дві доріжки розходяться в різні боки - одна праворуч, друга ліворуч. Тією, що ліворуч, ти колись щодня ходив до школи, загадуючи, що коли не наступати на проміжки між плитами, день буде добрим. І дні бували добрими. Хоч крок тоді був у тебе дитячий і доводилося стрибати. Ти повертаєш ліворуч. Тепер ти дорослий і йдеш широким кроком, не наступаючи на проміжки між плитами. Ти доходиш до кінця доріжки, жодного разу не підстрибнувши й не порушивши принципу. День буде добрим. Ти йдеш, і тобі здається, що ти занадто добре знаєш це місто, хоча скоріше навпаки - місто занадто добре знало тебе. Із того вікна на третьому поверсі завжди визирала баба Муся, прабабуся твого однокласника. Її вже давно немає, але з того вікна все одно щось дивиться на тебе. З цієї колонки ти захеканий пив воду після футболу. Ти казав другові: «Поточи», - і друг точив, але швидко втрачав терпіння і кричав тобі: «Дай попити! Присмоктався!» У тому дворі була помийна яма, за якою ви курили на перервах між уроками. А це кінотеатр «Дружба», де ти стріляв із рушниці, а там їдальня, де пельмені з оцтом і сметаною коштували тридцять сім копійок.

Ти йдеш і перетинаєш вулицю, де прожив перші роки дитинства. Ти тут народився, через дорогу вчився у школі. А там парк, трохи далі пошта, де працював твій дід. Тобі залишається квартал. Раптом ти вирішуєш пройтися до будинку, де жили твої баба з дідом, і робиш зайве коло. Біля воріт у двір твого раннього дитинства ніхто не стоїть. Ти думаєш, як усе змінилося, і згадуєш, що колись з-під воріт зненацька могла вистрибнути курка або вийти з хвіртки балакуча Білохвостиха, або Мазуриха з «хімією» на голові, або тьотя Шура з паличкою, або тьотя Даша з родимкою на третину обличчя, або фронтовик дядя Коля, човгаючи пантофлями, або баба Женя на милицях, або дядя Гриша, який таємно годував свині і якого чомусь називали «Сруль». Але нікого нема. Їх давно нікого нема. Ні твоїх, ні чужих.

Ти йдеш і зупиняєшся біля хлібного. Тобі знову залишається квартал. Колись там продавали лише хліб, а тепер тут «міні-супермаркет». Ти заходиш і просиш хліба, півбуханки чорного. Ти виходиш і ховаєш його під пахву, як колись давно. Він ще теплий. Він пахне так, як пахнув тоді, давно. Ти несеш його під пахвою біля серця кількадесят метрів, поки не починаєш пітніти. Уже біля воріт ти знову думаєш, як же з нею привітатись. Як? Якусь мить тобі здається, що це дуже важливо, що від цього залежить усе твоє подальше життя, усе ваше життя. Добре, хліб є, думаєш ти. Маєш що тримати в руках. Маєш на що спертись. Прекрасний хліб. Прекрасний день. Сьогодні буде добрий день. Так я їй і скажу: «Добрий день». Мовляв, ось добрий день, люба. Ось хліб. Скажи, класно, га?

Ти береш півбуханки обома руками, тримаючи хліб, як кермо. Ти заходиш у двір. «Добрий день, люба. Ґеї - найкращі друзі дівчат. Ось хліб. Ще теплий».

Ти йдеш, ти йдеш забирати дружину з пологового.

 


Повернення до списку