Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА


ВІВТОРОК, 23 ЖОВТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
14.06.2013

НЕПОВТОРНИЙ НЕ ЛИШЕ У ПОЕЗІЇ

Здригнуло вітром хмари. І затихло,

і вгледіти незчувся, де й коли між твердю і землею забіліло,

мов аркуші незаймані лягли.

І ждуть тії урочої хвилини, що невідомо звідки виника,

аби відкрити для очей людини оті скарби, інтимніш тайника,

де люди повінчали чорта й бога, де вихлюпнуло море в береги,

де ледве намічається дорога, а добре видні друзі й вороги...

Здригнуло вітром хмари... І заснуло, мов кошеня, що казочку пряде...

Шаную все, що кануло в минуле, боюсь того, що з небуття іде...

Володимир ПІДПАЛИЙСьогодні ім’я талановитого поета-шістдесятника Володимира ПІДПАЛОГО вимовляють не так, як колись - тихо, пошепки, з острахом, а як воно того заслуговує - із захватом, на весь голос. Про вірші замовчуваного в радянські часи поета нарешті почула така рідна йому Україна. Його творчість вивчають у школі, виходять, на жаль, уже посмертні збірки його поезій, побачила світ книга унікальних спогадів про цю талановиту людину.

Ще будучи студенткою, зачитувалась його легкими для прочитання і такими глибокими за змістом віршами. Вже тоді захоплювалась Підпалим як поетом. А цієї весни познайомилася із його дружиною Нілою Андріївною, котра відкрила для мене Володимира Олексійовича як ідеального чоловіка, батька, сина, друга. Жінка вже не вперше приїжджає до Кам’янця-Подільського, аби розповісти про свого чоловіка в місцевих школах і вишах. Цього разу Ніла Підпала погодилась і на відверту розмову з «ПОДОЛЯНИНОМ».

ОДИН-ЄДИНИЙ ТАТО-МАМА

- Він був для мене усім: і батьком, і чоловіком, і другом, і коханцем, і вчителем, і побратимом. Усе, що в мені найкращого, - від нього, - з упевненістю каже Ніла Андріївна. - Володя вчив мене смакувати чорну каву, варити супчик, розуміти класичну музику, берегти рідну мову, він вчив мене бути українкою. Бо ж, як тільки ми познайомилися, я так соромилася його вишуканої мови. Коли Володя казав «склянка», «цукор», «кава», я ніяковіла, адже сама родом із Київщини, а там усі розмовляли його низько-величністю суржиком. Тоді я ще не розуміла, яке це щастя, яка висока людська культура, - говорити грамотно.

Звів двох абсолютно різних людей Київський університет. П’ятикурсник Володимир вперше побачив тоді ще зовсім юну абітурієнтку Нілу випадково, в студентському гуртожитку.

- Я зайшла до сусідньої кімнати позичити голку, аби пришити гудзики. А Володя з хлопцями саме тут домовилися зустрітися перед поїздкою на Закарпаття на педагогічну практику. Я заглянула туди лиш на хвилину, а він сказав: «Хлопці, це буде моя жінка». Так і сталося. Кажуть, коли любиш по-справжньому, то не знаєш, за що. А я знала. Я любила Володю за його тепло, за увагу, за розум, пишалася ним. В мою душу він входив поступово, але навічно.

Доля подарувала закоханій парі двох діток: доньку Ольгу та сина Андрія. Їхню сім’ю всі вважали зразковою.

- Володя дуже любив своїх дітей і ніколи не лінувався відповідати на їхні тисячні «чому?». Ми завжди проводили вечірні читання, найчастіше читали Лесю Українку - по черзі. Якщо натрапляли на якесь «важке» слово, Володя завжди зупинявся і запитував Олю, чи розуміє та його. Якщо вона пояснювала те правильно, він її хвалив, а ні, то казав, на якій поличці на яку літеру треба взяти словник і прочитати значення цього слова.

Як міг на той час намагався чесно розповідати дітям про історію. В нашому домі завжди панувала атмосфера духовності. За останню десятку я могла купити книгу, яка цікавила Олю чи Андрія. Ніколи їм не дарувала одягу на день народження, тільки квитки в театр або музей. А щоліта намагалася повезти їх кудись «за смаком». Андрій більше любив історію, цікавився козаччиною - то їздили на Хортицю, в Полтаву. Оля захоплювалася природою - з нею відвідували Михайлівську цілину, Асканію-Нову. Я думаю, що наші діти вийшли гарними патріотами, котрі люблять та шанують і рідну мову, і історію. Обоє вони кандидати наук: Андрій - філолог, а Оля - генетик. Донька свято вірить, що саме генетикам належить відкрити формулу і походження страшної хвороби віку, котра забрала в неї батька. Для Олі це було страшним ударом, вона дуже любила Володю. Коли хтось запитував, як звати твою маму, вона відповідала: «Тато». Її перепитували: «Таня?», «Тася?», «Ната?». «Ні, - не вгавала вона, - тато! У мене тато - мама, а мама - тато, бо мама вчиться, а тато мене глядить». Та й Володя в ній душі не чув:

Нахилюся, прихилюся, в очі задивлюся:

- Щоб тобі завжди щастило, доле моя руса!

Щоб була ти господиня, щоб була майстриня!

Щоб як друг - то вже навіки, а як ворог - рівня!

…Ну, чого ти зажурилось, з вустоньок ні пари?..

Хай тебе в житті минають горя чорні хмари,

нехай роду і народу не йде на пропаще!

Якщо йтимеш ти на зраду - щоб умерла краще!..

КОЛИ Я УМРУ, ПІСЛЯ МЕНЕ ЗАЛИШИТЬСЯ РАНА…

Володимир Підпалий помер 1973 р. від раку гортані. В 37 років. Страшна хвороба принесла чимало страждань і самому поетові, і його близьким.

НЕПОВТОРНИЙ НЕ ЛИШЕ У ПОЕЗІЇ- Останній день згадувати найболючіше, - тремтячим голосом розповідає Ніла Андріївна. - Вранці ніщо не віщувало горя. Правда, Володя нічого не захотів їсти. Але таке останнім часом бувало. Бо то були суцільні муки…Неможливо було дивитися, як крізь болі шукав він зручне положення, щоб легше проковтнути…Він умів тамувати біль, аби не тривожити нас. Лікарі були вражені, як міг терпіти він такі муки і не просити збільшити дозу знеболювання. Помер лише з одним уколом на добу… Із понеділка самі лікарі приписали ще один. Але тоді йому вже нічого не треба було. Пригадую, як після операції я прийшла увечері, а він уже чекав мене в коридорі, на ногах. Він був терплячий до фізичного, але вразливий до болю душі… Лікарі, звичайно ж, знали, що залишились лічені дні, й відправили нас додому.

Оля повернулася зі школи, почала вкладати спати Андрія, а ми були на кухні. Володя запитав: «Який сьогодні день?». Я: «Навіщо він тобі, той день?». Володя знов: «Який?». Я відповіла: «24 листопада». Володя: «Запам’ятай цей день». І раптом його серце закалатало, як дзвін. Я злякалася і скрикнула: «Володю, що з тобою?». Він пригорнувся і мовив (тоді я ще не знала, що то останні його слова): «Не хвилюйся, не плач, бережи дітей». І враз голова, ніби від струму, різко впала мені на плече. Я обійняла його. І так ми стояли удвох посеред кухні. Серце спинилось…Тоді я не розуміла, що це все… Я не знала, що смерть буває такою спокійною… Зайшла сусідка, наша приятелька, Володина співробітниця, Неля М’ясковська. Я сказала, що Володі погано. Вона побігла навпроти в поліклініку. З’явились лікарі… Було 14 годин 45 хвилин. Дітей Неля забрала. А далі спогади уривчасті. Окремі кадри…

Із похоронами молодій вдові з двома дітьми на руках допомогли друзі. А їх у Володимира Підпалого було чимало. Та й потім завжди підтримували й намагались допомогти Нілі Андріївні чим могли. Вона ж уже сорок років, як без свого Володі.

- Та знаєте, я й досі відчуваю його присутність. Він завжди допомагає в скрутні хвилини. Якось захотіла повезти дітей на Закарпаття. Цей край здавна мені дуже подобається, але тоді було скрутно із фінансами. І тут прийшов на допомогу Володя… Якось я зайшла на Головпошту і бачу його друга - Володю Лучука. Розговорилися, і я розповіла про свою мрію. Він запитав, чи згодна я працювати в піонерському таборі вихователем, мовляв, його дружина, теж поетеса, Оксана Сенатович, формує бригаду для роботи в піонерському таборі. Звичайно ж, я погодилася. І в серпні мої діти відпочивали в таборі с.Ружаночки (біля Славська) безкоштовно, а я не тільки зарплату отримала, а ще й привезла ящик краснодарського чаю і почастувала приятелів, бо тоді в Києві це був дефіцит…

Так і живе Ніла Андріївна зі своїм Володею в серці. На наше запитання, чи не думала вона одружитися вдруге, адже стільки часу минуло, жінка відповіла досить чітко та зрозуміло: «Ні!».

- Одного разу, коли Володя вже був тяжко хворий, ми залишилися удвох. Він прощався зі мною: казав, у чому його поховати, як нам з дітьми жити без нього, чого вчити дітей. Я незворушно слухала. Але коли він сказав: «Тобі самій буде важко з дітьми. Одружуйся, але щоб ця людина була достойна моєї пам’яті» (пригадую, як на нього гнітюче вплинуло одруження Симоненкової дружини), я не витримала і, мов грушу, затрусила його: «Нам ніхто не потрібен. Нам потрібен лише Ти!». В ту хвилину я забула, що навіть дотик для нього був болючим, бо метастази пішли по всьому тілу. І він про це більше не згадував...

Сьогодні я вважаю своїм покликанням зробити все, аби його слово жило, аби його слово взнала і полюбила молодь. Їжджу по вишах, по школах, читаю Володині вірші, розповідаю про нього. Володя залишив після себе стільки добра: книжок, написаних і відредагованих ним, друзів, дітей. І понад усе - свою любов. Любов до людей, до слова, до рідної землі, до всього прекрасного. І любов ця гріє і живить тих, хто його знав чи пізнав його слово.

Коли я умру, після мене залишиться рана… (Ліна Костенко)

Коли я умру, замість мене залишаться діти

І турботи щоденні нові і старі;

Коли я умру,

Замість мене залишаться квіти,

І степи України, й висока вода на Дніпрі…

Коли я умру, хай поплачуть, бо так вже ведеться,

Вип’ють чарку печалі і знову до праці ідуть,

Може, я не вмер, а спинилося втомлене серце,

Щоб в землі стать землею і землю нарешті збагнуть.  


Автор:  Ганна РОГОЖИНСЬКА

Повернення до списку