Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

НЕДІЛЯ, 22 КВІТНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
31.01.2014

МИНАЮТЬ ДНІ, МИНАЮТЬ НОЧІ…

«Моя пісня» з циклу «Шевченкіана» (2008 р.). Художник Борис НегодаСьогодні запроваджуємо рубрику «Читаємо Шевченка», в якій згадаємо низку шедеврів із безсмертного Тарасового «Кобзаря». До кожного вірша буде додано коментар. Для цього скористуємося унікальним чотиритомним «Кобзарем», виданим у 1952-1954 рр. у Канаді, де кожен вірш і кожну поему Шевченка ретельно роз’яснив професор Леонід Білецький, який у 1918-1920 рр. викладав в університеті в Кам’янці-Подільському.
Почнемо з вірша, написаного поетом 21 грудня 1845 р. у селі В’юнище Переяславського повіту (на жаль, затоплене у зв’язку зі спорудженням Канівського водосховища). Через чотири дні в цьому ж селі Тарас Григорович написав «Як умру, то поховайте». Чотири місяці (від жовтня до грудня 1845 р.) стали для українського поета аналогом знаменитої пушкінської «болдинської осені». «Неймовірне напруження, фантастичний творчий вибух!» - так охарактеризував цей період літературознавець Іван Дзюба.
Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь...
Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої, злої!
Не дай спати ходячому,
Серцем замирати
І гнилою колодою
По світу валятись.
А дай жити, серцем жити
І людей любити,
А коли ні... то проклинать
І світ запалити!
Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше - спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!
Доле, де ти, доле, де ти?
Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,
То дай злої! злої!

Автограф вірша «Минають дні, минають ночі…»Леонід Білецький писав: «Такі думки навіяла на душу Шевченка осінь. Природа завмирає восени, необхідно відбуває круг свій і кінчає зимовим глибоким сном, щоб на весну прокинутись знову. Чи такий сон повинен одолівати й людину? Чи має право людина, що перебуває на волі, спати, нічого не робити, а тільки гнилою колодою, нікому не потрібною, валятись? Який узагалі сенс жити людині? Ось кардинальні питання, що випливають із цієї елегії: сенс призначення людини, яке в розумінні поета полягає в тім, щоб жити, любити людей, себто жити в духовнім добрі і працювати, нести в життя власні творчі здобутки, що подає добра доля. Коли ж Бог не дає доброї, то нехай буде зла доля; коли не можу робити добро, то буду змагатись із нею. І хоч у цім змагу згорить і добро, зате в огні цім зродиться нове життя. Такий тяжкий і трагічний напрошується висновок із тих роздумувань поета. Шевченко не може примиритись із безнадійним станом в житті. Людина творить життя, хоч із волі Бога, але має і свою свобідну волю. І в цій свободі, коли і впаде в зло, то через горнило іспиту, терпінь і страждань, в творчій боротьбі дух її відновиться. Отже, не безнадійний сон у добрій долі, а творча праця і любов у серці, хоч би йшло воно через боротьбу й руїну, але не через апатію й сон».
Зберігся чистовий автограф вірша в рукописній збірці «Три літа», за яким цю елегію публікують у всіх виданнях творів Шевченка. А вперше вірш побачив світ у березні 1861 р. в журналі «Основа» - одразу ж після смерті поета.

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку