АДАМІВКА

Розпочату минулого разу розповідь про Адамівку продовжимо сьогодні мемуарними свідченнями ветерана космічної галузі України Германа Барановського (1926-2007). І хоча Герман Олексійович народився 15 серпня 1926 року в Кам’янці-Подільському в родині агронома, ниточка його родоводу по лінії батька тісно пов’язана з Адамівкою.

У спогадах «Перейдена нива», виданих 2001 року в Харкові, Герман Барановський перший розділ своєї мемуарної книжки, названий «Дещо про предків», починає саме з Адамівки, адже його прадід чи прапрадід був одним із перших поселенців села:

«Більш-менш певні відомості про нашу сім’ю по лінії мого батька починаються з мого прадіда Станіслава Барановського, що мешкав на правому березі річечки з назвою Кізя, притоки Збруча, у місці, де лівий берег досить круто підіймається над річкою, за кількасот метрів униз за течією від села Кізя. Станіслав, а може і не він, а його батько, був із першосельців нашого села, чи, як його іменували у церковних книгах, присілка Адамівки. Тому зі свого боку вулиці хата прадіда стоїть першою, а приписана до неї присадибна ділянка починається від берега річки. Ділянка узбережжя, що поросла вербами та чагарником різних порід («Верби»), метрів 300 завдовжки, належала у 1930-ті роки трьом нащадкам Станіслава, а може, й чотирьом, бо, мабуть, і моєму батькові щось належало, поки він не став міським мешканцем. Станіслав був чи то поляком, чи то уніатом, що записався у поляки, коли хтось із царів вирішив позбутись уніатства. У всякому разі, напевне відомо, що поховано його на католицькому цвинтарі села Чорнокозинці, що над Збручем».

Далі Герман Барановський розповів про те, як адамівська лінія його родоводу дотягнулася до нього: «Було у мого прадіда два сини, хрещені у православній церкві, бо, згідно з тодішнім законом, у батьків різних конфесій діти записувались православними. Один із синів, Леонтій, 1865 року народження, зайняв батьківську хату, може тому, що був старший, оженився на православній дівчині Олександрі Пилипівні Вериньовській із села Ріпинці, що неподалік. Це подружжя мало трьох синів – Івана, Михайла та Олексу. Їх мати, а моя бабуся, померла 1902 року, коли меншому з братів, Олексі, моєму майбутньому батькові, було три роки».

Навесні 1933 року саме в Адамівці шестирічний Герман рятувався від страшної біди, що насунулася на Україну. У спогадах він писав: «Зиму 1932-1933 року я не ходив до дитсадка. Чому, не знаю. Може, вже восени з’явились ознаки майбутнього голоду». Одного дня, коли Герман із мамою був удома, раптом у їхній двір у Кам’янці-Подільському заїхала підвода – і до хати зайшов дядько Іван з Адамівки, що привіз кам’янецьким родичам харчі: чорні лискучі хлібини, ще щось. Потім у спогадах Герман Олексійович напише: «Чого ціла низка сіл на Поділлі не голодувала, не знаю, але голодувало місто. Може, справа у близькості кордону?».

По Великодніх святах 1933 року Германа відправили до Адамівки в сім’ю дядька Івана на відгодівлю. Читаємо в спогадах: «Там тьотя Маня, Іванова жінка, відправляючи мене із сестрою Вандою на прогулянку після снідання чи по обіді, давала мені із собою на додаток добрячий окраєць житнього хліба, посипаного сіллю, який я з’їдав за кілька хвилин та вертався по новий. Сусідки та родички бачили це і тільки зітхали – от як виснажився хлопець».

Ще про один цікавий епізод із сільського життя повідав у мемуарах Герман Олексійович:

«В Адамівці мене радо прийняла у свій гурт семи-дев’ятирічна малеча. Мої нові друзі вже планували, що я лишуся з ними, восени підемо до школи, розстріляємо з пукалок (це така дитяча зброя) портрет Леніна, що, напевне, повісять замість розстріляного школярами торік, святкуватимемо Різдво, Новий рік, ходитимемо із зіркою, колядуватимемо.

Я вже трошки знався на політиці і був певен того, що Ленін – то був великий, безгрішний та добрий дідусь, що прогнав царя та білогвардійців, навчив трудівників, як боротись з експлуататорами – так було написано у всіх дитячих книжках, що мені купували. Крім того, я щось чув про Сталіна, що нерозумно виконує ленінські настанови.

Тож я наважився переконувати своїх друзів, що у Леніна стріляти не слід. Мене засміяли і виклали мені, що саме Ленін головний ворог людям, а Сталін людина доброзичлива».

Потім Герман багато разів допитувався в батька, чим можна пояснити такі політичні переконання адамівців. Батько відмовчувався і тільки восени 1941 року сказав синові, що, мабуть, їхні земляки просто перенесли на Леніна провину за сталінські викривлення економічної політики, адже Сталін відмився від них своєю «Відповіддю товаришам колгоспникам», де засудив деякі явища, що супроводжували колективізацію.

Тепер трохи про долю дядька Германа – Івана Леонтійовича Барановського. 1937 року його заарештували й звинуватили в контрабанді, адже від Адамівки до кордону було тоді лише п’ять кілометрів. На щастя, забракло доказів, тож Іван Леонтійович вийшов на свободу. Проте вже наступного року його звинуватили в антирадянських настроях. Іван Барановський тоді був продавцем у ятці сільського споживчого товариства й одного разу жбурнув одним із закуплених курячих яєць у дядьків, що вчинили в ятці бійку, але влучив не в них, а в портрет радянського маршала Василя Блюхера. Знайшовся якийсь іуда, що заявив у НКВС, і дядько потрапив на Соловки. Як писав Герман Барановський у «Перейденій ниві», «згодом виявилося, що на момент зіткнення яйця з портретом Блюхер теж був заарештований або й розстріляний, але основана на цьому апеляція теж нічого не дала, як і попередні. 1942 року дядька, що захворів у таборі на епілепсію, виставили із Соловків». Наприкінці 1944 року Іван Барановський повернувся в Адамівку.

Невдовзі по арешті Івана Барановського заарештували і його брата Михайла. «З часу арешту і досі нема про нього жодної звістки», – сумно зауважив у спогадах Герман Олексійович. Розповів він і про долю Михайлового сина – Анатолія Барановського. Той «після строкової служби в армії повернувся хворим та ще й віруючим штундистом і став єдиним мешканцем Адамівки, що користувався виключно російською мовою. Не пив спиртного, не палив, не цікавився дівчатами, став у селі лідером штундистської парафії, що у повоєнні часи утворилася з вдів загиблих на ній адамівців. Одного разу Анатолій за щось посварився з односельцями, ті його зв’язали та кинули зв’язаного під дощем, через що Анатолій захворів на запалення легенів, від чого й помер».

Ось такими колоритними деталями доповнюють розповідь про Адамівку мемуари Германа Барановського. Декілька слів про нього. 1949 року він закінчив Московський інститут інженерів зв’язку, 1982 року став кандидатом технічних наук, а 1984 року в складі авторського колективу був удостоєний Державної премії СРСР за створення спеціальної радіосистеми. Герман Олексійович був головним конструктором прецизійної вимірювальної системи для льотних випробувань міжконтинентальних ракет. Розроблена під його керівництвом система кілька разів серйозно модернізувалася у зв’язку з модернізацією ракетних комплексів, а також на її базі було створено варіант системи  і для випробувань крилатих міжконтинентальних ракет.