Четвер, 28 Березня 2024 р.
16 Лютого 2018

«ТРОЄ ВАС У МЕНЕ: УКРАЇНА, ЛЕСЯ І ТИ»

Симон Петлюра в Кам’янці-ПодільськомуНаш земляк – український письменник Геннадій Щипківський (народився 8 травня 1944 року в селі Бучая, нині Новоушицького району Хмельницької області) – написав історичний роман «Товтри». Спочатку він складався з трьох книг.

Перша книга роману «Товтри» – «Круговерть» – розповідає про життєвий шлях головного героя роману Андрія Горицвіта, на долю якого випало дві війни, післявоєнний голод, відбудова рідного села. І весь час, і на фронті, і після, за ним назирці ходили нишпорки з органів, аби затиснути у своїх лещатах.

В основі другої книги – «Директорія» – постать Головного отамана, голови Директорії Симона Петлюри в найдраматичнішу, Кам’янецьку, добу Української Народної Республіки. Цю частину роману написано в серпні 2008 – в березні 2009 року і того ж року видано в Києві у видавництві «Український письменник».

Третя книга – «Млин» – розповідає про спротив отамана Чирви становленню радянської влади, голодомор, репресії, війну.

За трилогію «Товтри» Геннадій Павлович 2012 року став лауреатом Державної премії імені Олеся Гон­чара.

2013 року з’явилася четверта книга роману «Товтри», яка називається «Рихва часу». Це оповідь про життя села після «хрущовської відлиги» і до перших паростків української незалежності. Головний герой четвертої книги – син Андрія Горицвіта.

Пропонуємо увазі читачів уривок із другої частини роману Товтри – «Директорія». Дія відбувається в листопаді 1919 року.

Ольга і Леся Петлюри  в Кам’янці-ПодільськомуНа останньому спільному Ка­м’янецькому засіданні уряду і Директорії головував Петлюра. Хвилиною мовчання вшанували Одрину. Дехто пустив сльозу.

З кожним таке могло статися, від тифу не заховаєшся. Пошесть ходить серед живих, сама вибирає жертву. Буває, вхопить людину в свої лещата, вона якимось чудом виривається, наче повернулася з того світу. Ледве душа тримається в тілі. Не людина – тінь одна. Тут би на жарку піч та теплого молока, щоб відійшов і поволі набрався сил.

«Он тиф Штефана вхопив. Лежить у шпиталі, чи вижиє хлопець? Добрий був ординарець. Справний. Пошлеш за кимось, з-під землі знайде. Чеботарів наполягав: хай ішов би до мене – нахил має до розвідки», – промайнуло за ту хвилину в Петлюриній голові.

– Панове! Не буду будувати ілюзій про стан армії. Тиф її доконав. Ворог зібрав усі свої резерви, тисне на частини полковника Удовиченка. Необхідно втримати фронт на лінії Муровані Кирилівці, щоб дати можливість полякам увійти на нашу територію. Маємо таку домовленість. Тому завтра виїжджаю туди. Частина фронту, яку тримає Волинська група, не викликає занепокоєння. По інших напрямках не все добре, тому й почали евакуацію. Я весь час буду при головному штабі. Директорія призначила Огієнка головним уповноваженим УНР в Кам’янці. При ньому працюватиме комітет у складі по одному представнику від усіх міністерств. Захищатиме наші інтереси перед військовими, що займуть Кам’янець. Зі скарбниці необхідно виділити кошти на забезпечення хворих, які залишаються у шпиталі. Міністру внутрішніх справ забезпечити порядок і спокій, коли залишимо місто. Усім службовцям виплатити зарплатню…

Петлюра закрив засідання, подався у приміщення Директорії – мав перемовитися зі Швецем в одній делікатній справі.

«Буду просити його взяти до Варшави Ольгу й Лесю. Хай допоможе облаштуватися там. Тут залишатися їм небезпечно, возити за собою – ніяк не вийде. Доведеться щодня бути в іншому місці. Буде ліпше у Варшаві. Леся щось змарніла, хоча б не пристав тиф».

Професор Швець збирався у поїздку, перебирав книги, листи, світлини, пакував у дві валізи.

– Можна до вас, Федоре Петровичу?

– Заходьте, Симоне Васильовичу. Оце збираюся у відрядження. Хіба все візьмеш? Так дещо. Лише не знаю, наскільки? Може, назавжди? Як гадаєте?

Що мав сказати Петлюра? Сам не знав, де буде післязавт­ра. Завтра – знав: їде до Нової Ушиці. Далі – на все воля Божа.

– Федоре Петровичу, маю до вас прохання.

– Кажіть. Якщо зможу, – виконаю.

– Задумав Ольгу з Лесею відправити до Варшави, та не маю з ким. Сам не повезу, в Кам’ян­-ці – боюся залишати. Все статися може. Чи не змогли б вони поїхати разом з вами? Більш надійно – дипломатична місія. У Варшаві попрохати нашого посла, щоб влаштував їх десь на квартиру. А сюди повідомите їхню адресу. Мені ніяково, що забиваю вам голову дорученнями, не пов’язаними з державними справами. Іншого виходу не бачу. То як?

– Гаразд. Нехай збираються. Виїзд о другій годині ночі урядовим потягом.

Петлюра йшов до своєї половини й не знав, як розпочати розмову.

«Не дай, Боже, – не погодиться. Вона вперта. Сюди приїхала. Просив: поживи в матері. Не послухала. В одну мить схопила валізи і слідом за мною».

– Ти, Симоне, ниньки рано. Якась звірина здохне в лісі.

– Чому така жорстокість, хіба вона не хоче жити?

– Люди теж хочуть, але щодня гинуть на фронті. Ти їх посилаєш на смерть. Чи не так?

– Так, Ольго. Мушу це робити. Б’ємося за нашу волю.

– Це я знаю. Мені професор Огієнко дещо давав читати. Мала час, тебе ніколи нема, одна розрада – книги. Вся історія України – суцільна битва. Б’єтеся-б’єтеся, а до справжньої во­-лі – як до неба. Немає краю цим змаганням. Вже відступати навіть не маєте куди.

– Ольго, зажди, послухай, що говоритиму я. Ти знаєш, ведемо евакуацію державних установ. Завтра виїжджаю на фронт. Більше повернутися сюди мені не вдасться.

– Ми їдемо з тобою?

Обкладинка другої книги роману «Товтри» - «Директорія»– Вислухай, Олю. О другій ночі відходить урядовий потяг до Проскурова. В ньому їдуть Швець і Макаренко. Звідти подадуться з дипломатичною місією до Варшави. Ти поїдеш з ними. Іншого виходу нема. Я не хочу втратити вас. Троє вас у ме­не: Україна, Леся і ти.

– Бачиш, Симоне, Україна на першому місці…

– Це що – ревнощі?

– Атож!

– Ольго! Це моя свята земля. Моє життя, радість, надія. Мої мрії. На ній живемо ми. По ній бігає наша донечка. Це святе.

Помовчав хвильку і продов­жив:

– Мусите їхати. Мене ніколи немає поруч. Хто вас захистить? Штефан і той тифує у шпиталі. Швець пообіцяв облаштувати вас за кордоном. Ось гроші. Це моя платня за три місяці. Мені видали злотими. На першу пору вистачить. Вами там опікуватиметься наш посол. Ти з ним знайома.

– Так!

– Коли виясниться тут ситуація, приїду до вас. Маю зустрітися з Пілсудським. Їдь, Олю. Там вам буде ліпше.

Ольга хотіла щось заперечити, та зрозуміла: доведеться їхати. Не буде ж Головний отаман возити їх за собою фронтовими дорогами, щоб шепотіли за спинами: «Ади, своїх не покидає…».

– Олю! Не втрачай час. Де ті валізи, з якими сюди приїхали?

– У комірчині.

Симон приніс їх. Ольга почала складати речі.

– Що брати, навіть не знаю. Та й брати нема чого. Хіба з тобою щось пристараєш?

– В інших так само. Бери необхідніше. Ще візьмеш мій невеликий архів. Самі дорогі листи, світлини. Складай, а я піду до Лесі. Вона не спить?

– Ні. Чекає тебе. Сумна, відчуває розлуку. Йди, приголуб дитину. Я сама справлюсь.

Петлюра відчинив двері. Леся у довгій сорочині сиділа на ліжку. На колінцях вклався і мур­чав котик, Лесина жива іграш­ка.

– Доню! От і тато прийшов.

– Татку! Любий! – кинулася на­зустріч, обхопила рученятами. – Не залишай нас одних. Мама щодня плаче. Я боюся.

– А ти не плачеш?

– Ні. Я велика вже, – усміхнулася невесело. – Ви так голосно розмовляли з мамою. Я чула все. Татку, поїхали разом.

– Доню, не можу.

– Чому?

– Підростеш – зрозумієш. Маю обов’язок перед Вітчизною –

боронити її. Ви їдьте. Там вам буде добре. Коли тут усе вляжеться – приїду. Тоді заживемо разом…

Геннадій  ЩипківськийВ одній особі – Головний отаман і голова Директорії. Чи цього домагався Петлюра? Чому тоді розчищав собі дорогу? Заради одного – любові до України. А що Болбочан і Оскілко не любили її, не марили нею навіть уві сні? Чи «незалежники» не клялися їй у любові, б’ючи себе в груди: «Тільки ми спасемо республіку, тільки ми знаємо, як стабілізувати ситуацію»? Але за пустодзвонням гола душа. Жадоба влади. За будь-яку ціну, по трупах, нехтуючи совіс­тю, честю, мораллю, досягти бажа­ного.

Петлюра їхав і гриз себе, аж постукувало в скронях. Доля вибрала його з натовпу, поставила чільником. Став головою Директорії і залишився сам у ній. Опанаса Андрієвського виключили. Було за що. У квітні відкрито підтримав авантюру командувача Північної групи армії отамана Оскілка. Цього Петлюра стерпіти не зміг. Цікаво, де ж Опанас ниньки обертається? Кажуть, у Польщі. Та кому він там потрібний?

Он послав Швеця і Макаренка з місією до Пілсудського. Затим нехай їдуть у Париж. Там Жан Пелісьє допоможе їм зустрітися з впливовими людьми. Якщо не стукати в двері, хто відчинить? В Європі їм доведеться нелегко. Там ще самі не відійшли од війни. Кому потрібна ще й чужа біда? Хто дарма захоче давати нам гроші? Просимо – позичте. Позичити все одно, що загубити. Де гарантії, що повернемо? Там кажуть: вам би лиш узя­-

ти. Давайте щось під заставу.

А що?

Достріляємо останні патро­-ни – і кінець. Мушу домовлятися з поляками. Хай заступлять на час фронт, щоб дати хоч трохи віддиху армії, тиф її доконує. На носі зима, чобіт нема. Обіцяли румуни, та не поспішають взувати».

З-за гори завиднілися Миньківці. Петлюра запитав ад’ю­танта:

– Це тут у минулому столітті жив дивак граф Мархоцький?

– Так, Симоне Васильовичу. Он унизу на щовбку стоїть його напіврозвалений палац. Спалили в 1905 році. Хіба тільки його будівлю? Тоді така пішла пошесть – палити поміщиків.

– З дурної голови, – погодився Петлюра. – Таку красу від­дали вогню. Гарна школа там була б.

– А хто про це подумав? Чиркнув сірником чи кресалом дурень – най мене знають і бояться.

– Отож, – сказав Петлюра, – злість гірше повені наробить біди. Повінь прибула, далі пішла, злість ніяк не вгомониться.

Виїхали під гору. Зупинилися біля джерела праворуч дороги. Попили води і подалися далі.

«Як там Ольга з Лесею? Певно, вже в Проскурові. Завтра будуть у Варшаві».

Не відав Головний отаман, що потяг ледве посувався. Годинами стояв на кожній станції. Швець посилав начальника потяга дізнатися, в чому справа. Залізничники відповідали: зайнята колія. Давалася взнаки ситуація на фронті та саботаж. Денікінці стояли вже в Богданівцях з протилежного боку від Проскурова.

Невдовзі в’їхали в Нову Ушицю. По Подільській вулиці спустилися до повітового правління. На Головного отамана вже очікував Юрко Тютюнник та інші високі старшини.

Петлюра прибув разом з головним державним інспектором Кедровським. Одразу перейшли до справ.

– Не буду лякати, але наші справи надто кепські. Фронт тріщить. З другого боку, добиває тиф. Боєприпаси закінчуються. Взуття і ліків немає. Прошу пана Удовиченка доповісти про ситуацію на вашому напрямку, – і підсунув мапу ближче до себе.

Удовиченко був небагатослів­ним.

– Під селом Рівне ворог скупчив значні сили. Наші частини розтягнуті. Вирішив заступити їм шлях у напрямку Куча – Мала Струга, щоб завадити ворогові вирватися на оперативний простір в напрямку Нової Ушиці.

Узяв слово Тютюнник.

– Бачу небезпеку бути відрізаній групі полковника Удовиченка. Якщо корпус Січових стрільців затримається на марші, своєчасно не підійде в район Сиворогів – Миньківців, не заступить шлях, то ворожі частини зможуть бути там раніше. Тоді повний крах. Як міркує полковник Коновалець?

– Впевнений, на місці будемо своєчасно.

– Які міркування у генерала Омеляновича-Павленка? – запитав Петлюра.

– Запорізька збірна дивізія ось-ось виходить в район Миньківців. Кінноті наказано зосередитися у Сокільці. Мусимо з останніх сил втримати фронт, не дати відрізати Нову Ушицю. Тоді ворог мав би прямий шлях на Дунаївці, якщо зрунтає оборону Удовиченка, – займе Стару Ушицю. Кам’янець швидко впаде.

– Нам необхідно протриматися два дні, щоб фронт заступило польське військо. Воно на підході. Сьогодні під вечір уже заступає у район Кам’янця, а також займає позиції під Проскуровом і Шепетівкою. Це дасть змогу відпочити і переформувати наші частини. Вам наказую терміново відбути до війська. Будь-що не дати ворогові про­рвати фронт на цих напрямках. Я виїжджаю до Проскурова, щоб запобігти небажаному тертю при вступі туди поляків, – підвів риску Петлюра…