Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

НЕДІЛЯ, 21 СІЧНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
19.08.2016

ОПЕРА НЕ ВІДБУЛАСЯ…

Кам’янчани пам’ятають, як із численних видовищних місць нашого неповторного міста гучно здіймався увись могутній голос Анатолія Ляпоти. Його, лауреата багатьох конкурсів і фестивалів, знали далеко за межами подільської перлини.

ОПЕРА НЕ ВІДБУЛАСЯ…

Днями, незадовго до відходу Анатолія Романовича у вічність (помер 6 серпня на 80-му році життя), я зайшов до квартири на вулиці Гунській, де мешкав наш кам’янецький співак. Мене зустріла його дружина Катерина Семенівна, роль якої в долі колишнього самодіяльного артиста й викладача інституту була особливою.
Пані Катерина після короткої розмови попросила мене зайти до крихітної кімнатки, де на ліжку лежав Анатолій. Він пожвавішав, побачивши мене, зробив спробу піднятися. Я просив не робити цього, бо це вдавалося йому із зусиллям, але він підвівся. На його зболеному й страдному обличчі живим блиском сяяли очі, чи то від несподіваної зустрічі, чи впевненості, що стан цей тимчасовий і незабаром він одужає. Але не потрібно було мені бути лікарем, щоби реально оцінити його здоров’я. Дні його життя - життя людини, яка ніколи не заважала долі інших людей, а віддала їм свій голос, дарувала естетичну насолоду, - можна було порахувати на пальцях однієї руки. Спливав час у розмовах і спогадах. Та не хотілося втомлювати слабого чоловіка. Я із зусиллям затамував жаль, що підступив мені до горла, і як міг підбадьорив хворого, запевнивши його в тому, що в наступний мій візит я застану його цілком здорового.
Повертався я з Гунської не в кращому гуморі. Пригадався далекий 1969 рік. Тоді я не вчився в педінституті, був студентом іншого вишу, але мав приятелів серед студентів-педагогів. У корпусі історичного факультету моїй розмові з друзями перешкоджала репетиція в сусідній аудиторії. Чийсь потужний голос виривався через товсті стіни давньої будівлі. Ми призупинили розмову й слухали. Пізніше цей голос я чув не один раз. Згодом я став студентом педінституту - і почалося наше безпосереднє знайомство з Анатолієм. Я побачив його в трьох іпостасях: викладача, волейболіста, співака. Щодо другого, то вважаю, що заняття спортом, окрім основної праці, є рисою активних людей. Про перше не скажу нічого. А ось співак він був від Бога.
У той далекий час учорашній військовослужбовець, молодий і недосвідчений у життєвих ситуаціях, прибув із документами для вступу до Кам’янець-Подільського педінституту. Не знаю, чи то на співбесіді, чи це було написано в поданій характеристиці, але керівництво інститутської художньої самодіяльності довідалося про талант Анатолія. Яка ж то була знахідка для інституту! Адже цей хлопець, цей талант утре носа іншим навчальним закладам міста! А цих закладів було немало, недаремно Кам’янець величають містом студентів. Між різними колективами точилася прихована й неприхована боротьба за першість у спорті, концертній діяльності та й усьому іншому. Нікому тоді не спало на думку сказати хлопцеві, що не мав грошей і чиєїсь мохнатої руки: «Твоє місце, хлопче, не тут, твоє місце в консерваторії! Тож забирай документи і подавайся туди». На жаль, людьми, від яких залежала доля юнака, керували інші інтереси.
Анатолій Романович не став оперним співаком. Дуже прикро постійно бачити таке ставлення до талантів, адже талант - явище якщо не рідкісне, то найрідкісніше. Та все ж таки він прожив гідне життя, достойне вшанування й поваги. Родина може пишатися таким чоловіком, батьком, дідусем.
А я завжди пам’ятатиму його голос і пісню «Я люблю тебя, жизнь», яку він так натхненно виконував і в якій є такі рядки: «Будут внуки потом, всё опять повторится сначала».

Едуард КРИЛОВ. 


Повернення до списку