П'ятница, 29 Березня 2024 р.
25 Квітня 2014

«Я НЕ МОЖУ ПІТИ ПРОТИ ВОЛІ ДИТИНИ»

«Своїх брата і сестру я люблю понад усе і не хочу, щоб тепер мене з ними розлучили. Прошу вас від щирого серця допомогти мені», – з такими словами до редакції «ПОДОЛЯНИНА» звернулась 19-річна кам’янчанка Марина САВЧУК, щойно дізнавшись про те, що соціальні служби передають її молодшого брата на усиновлення іноземцям.

«Я НЕ МОЖУ ПІТИ  ПРОТИ ВОЛІ ДИТИНИ»  Викликавши до кабінету директора навчального закладу, де наразі навчається дівчина, їй без зайвих пояснень повідомили: нові батьки забирають 7-річного Ярославчика до Сполучених Штатів Америки. «Якщо хочеш попрощатися з братом – їдь до Хмельницького, бо ти його більше не побачиш», – сухо сказали Марині соцпрацівники. Новина для неї стала справжнім шоком. У той момент позбавленій батьківського піклування студентці навіть уявити було важко, що тепер з рідним братиком її може розділити вже не сотня кілометрів між Кам’янцем і дитячим будинком у Хмельницькому, а тисячі миль Атлантичного океану.

– Про те, що Ярослава хоче всиновити і вивезти за кордон американська сім’я, мені повідомили 27 березня, – зі сльозами на очах розповідала Марина. – Наступного ж дня я поїхала до Хмельницького, аби відвідати брата і сестру в дитячому будинку «Берізка». Під час розмови з братом дізналась про те, що до нього приходять незнайомі люди, які хочуть його всиновити. Зі сльозами на очах він просив мене, аби я нікому його не віддавала. Тоді я відразу ж звернулась до заступника директора дитячого будинку і спробувала поговорити з нею, але вона мені відповіла, що не в її обов’язках повідомляти про всиновлення.

Декілька років тому обидвох батьків Марини позбавили батьківських прав щодо всіх трьох дітей. З рідного села Юринці Городоцького району молодших хлопчика і дівчинку служба у справах дітей направила до Хмельницького обласного спеціалізованого будинку дитини «Берізка». Тут медичну, педагогічну і соціальну реабілітацію проводять дітям із вадами розвитку від народження до 7 років.

Старша ж Марина вступила до ліцею і переїхала до Кам’янця-Подільського, де їй надали кімнату в гуртожитку. Щомісяця, отримавши стипендію, дівчина купувала гостинці братику та сестричці й їхала до дитбудинку. Опікуватися дітьми самостійно старша сестра не могла, адже не має ані власного житла, ані роботи. Тож про бажання чи прохання забрати дітей ніколи не заявляла. Коли ж дізналася про те, що хлопчика хоче забрати до себе сім’я з Америки, відразу ж звернулась до прокуратури міста Хмельницького. Адже всиновлення дитини іноземними громадянами у дівчини викликало чимало підозр і побоювань, що, зважаючи на чималу кількість пов’язаних з цим жахливих історій, зовсім не дивує. На заяву дівчини співробітники прокуратури відреагували через тиждень і розпочали власну перевірку.

З’ясовуючи обставини ситуації, ми вирішили особисто зустрітися з головним лікарем спеціалізованого дитбудинку Катериною ГОРИН:

– У законодавстві ніде не вказано, що ми повинні повідомляти родичів про те, що дитину всиновлюють. Формально я є лише опікуном, і в моїх обов’язках годувати, одягати дитину, забезпечувати їй нормальні умови проживання, – каже очільниця закладу. – Сестра завжди відвідувала Ярослава, але ніхто з рідних ніколи не звертався з бажанням забрати його під свою опіку. Чомусь це бажання виникло в них тільки тоді, коли в дитини з’явилась реальна можливість потрапити до повноцінної сім’ї.

Колись дівчинку з нашого дитячого будинку так само усиновила сім’я з Америки. Цього року нам було надзвичайно приємно, коли побачили її на Паралімпійських іграх у Сочі.

Досягнувши 5-річного віку, дитина має право самостійно визначати – хоче вона в нову сім’ю чи ні. Хлопчик сам хоче потрапити до цієї родини, і наразі я не знаю, в чому там проблема.

Оформити опіку над дітьми зголосилась хрещена мати хлопчика. Але зібрати всі необхідні для цього документи не встигла – до Марини зателефонувала перекладач американців і запропонувала особисто познайомитися із сім’єю, яка хоче всиновити хлопчика. Вже наступного дня вони зустрілися в дитячому будинку.

– Спостерігаючи за тим, як вони гралися з Ярославчиком, я не могла стримати сліз, – розповіла нам після тієї зустрічі Марина. – Навіть не розуміючи один одного, їм утрьох вдалося знайти спільну мову, в нього є все, що він тільки захоче. Він навіть назвав їх мамою і татом… Тоді я відверто запитала в Ярослава, чи хоче переїхати до цих людей, і він відповів мені: «Так». Я дуже боюся того, що більше його ніколи не побачу, що він виросте і не пам’ятатиме мене, але не можу піти проти волі дитини. В інтернаті йому краще не буде, а мені його ще не скоро дозволять забрати до себе.

Дівчині показали всі анкетні дані ймовірних батьків братика, розповіли біографії й повідомили, що разом з Ярославом ця сім’я хоче також усиновити дівчинку з цього ж дитбудинку. Втім розповісти про це соціальні служби спромоглися тільки після того, як Марина підняла на ноги весь персонал закладу і звернулась до прокуратури та журналістів.

11 квітня питання опіки над хлопчиком вирішив суд. Подружжю зі Cполучених Штатів він дозволив усиновити обох діток з дитбудинку «Берізка». Врешті рішення суддів підтримала і Марина, яка, познайомившись з іноземцями, вже не мала жодних аргументів проти того, аби її менший брат своїх тата і маму знайшов саме в цій сім’ї. Американці пообіцяли дівчині, що зв’язку з ріднею Ярослав не втратить. Більше того, запросили до себе в гості, аби Марина на власні очі побачила, де ростиме її молодший братик.

P.S. Усиновити дитину американцям вдалося без зайвих проблем. Після того, як упродовж кількох років перебування Ярослава в сиротинці його не захотіла усиновити жодна українська сім’я, документи хлопчика передали до Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини Мінсоцполітики. Тут його анкетою одразу ж зацікавились іноземці, яких, на відміну від українських родин, не зупинили вади у розвитку хлопчика. Адже сімейна пара, що вирішила прийняти до своєї родини хвору дитину, точно знає, що її держава не залишить наодинці з бідою. Тоді як саме така перспектива, швидше за все, й завадила хлопчику знайти опікунів на батьківщині.

Злякала вона й рідну сестру Ярослава. Бо дівчина, хоч і залюбки оформила би опіку над братиком і сестричкою, знає, що навряд чи зможе самостійно підняти двох маленьких дітей на ноги. Адже малоймовірно, що той мізер соціальної допомоги, який таким сім’ям нині пропонує наша держава, дозволить студентці забезпечити їм щасливе дитинство, вищу освіту і безтурботне майбутнє, яке вони можуть знайти за кордоном.

Дбати про них Україна без вагань дозволяє іншим державам, але проконтролювати, як зростатиме дитина в іноземній сім’ї, наша держава, на жаль, не може…