Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ЧЕТВЕР, 18 СІЧНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
11.10.2013

ТАЛАНТ, ПОМНОЖЕНИЙ НА ДІТЕЙ І ВНУКІВ

Щедра на таланти наша Подільська земля! А земля Кадиєвецька - особливо щедра на таланти художні. Вчені ще не з’ясували, які такі особливі вітаміни й мінерали містить грунт у цьому мальовничому селі, однак саме з Кадиївців походить чимала когорта яскравих і самобутніх подільських художників. І центральною фігурою серед них є, звісно, Іван КЛЯПЕТУРА, котрий став фундатором «кадиєвецької школи» і родоначальником цілої художньої династії: і його діти - Олена та Сергій, і онуки реалізовують себе саме на мистецькій ниві, причому цій родині вдалося охопити такі різні напрямки образотворчого мистецтва, як живопис, графіка, скульптура, художня обробка скла і металу, і навіть архітектура.
У серпні Іван Михайлович скромно відзначив 65-річний ювілей, однак, як сам зізнається, нині віддається творчості навіть більше, ніж в юнацькі роки, і разом з однодумцями втілює нові мистецькі проекти.

МІЦНИЙ СТОВП ДИНАСТІЇ КЛЯПЕТУР

ТАЛАНТ, ПОМНОЖЕНИЙ НА ДІТЕЙ І ВНУКІВІван Михайлович - кадиєвецький з діда-прадіда. Тут народився і зростав у родині простих колгоспників, як і ведеться в селі - у буденній праці зрання до смеркання. Звідки в хлопця, серед городів і худоби, взявся потяг до високого мистецтва? Може, справив враження дядько, котрий вмів гарно малювати різні пістолети, автомати й танки. А може, пощастило із добрим другом - Костем Прохоровим, котрий підбив записатися в художню студію до Збігнєва Гайха.
- В середині 60-х Гайх разом із Розенштейном вели художню студію для працівників міської інтелігенції. Вона розташовувалася в кінці парку на Пушкінській. І ми з Кадиївців пішки, велосипедами, на лижах, і в дощ, і в сніг добирались на заняття. А потім студія закрилася, і ми обоє перейшли в Палац піонерів, до Дмитра Брика.
Батьки хоча й не зовсім розділяли синове захоплення, але й перешкод не чинили, тож після школи друзі обоє опинилися на художньо-графічному факультеті Одеського педінституту. Костя згодом став відомим художником на Херсонщині, де залишився жити, а Іван Михайлович повернувся в рідні краї й прийшов викладати у нещодавно створеній міській дитячій художній школі. Його колегами були такі легендарні художники, як Дмитро Брик, Збігнєв Гайх, Аркадій Данилюк, Сергій Кукуруза та інші.
- Років з десять я працював у художній школі, а потім пішов на «великі хліби», - усміхається Іван Михайлович. - При місцевих відділах культури організували художньо-виробничі майстерні, і один товариш перетягнув мене до Хотина. Ми робили різні монументальні речі: мозаїки, рельєфи, вітражі. 1980 року, перед олімпіадою, я зробив мозаїчне оформлення близько півсотні автобусних зупинок, і одна з них, у Гаврилівцях, увійшла до десятка найкращих оформлювальних робіт в Україні. Потім ті майстерні ліквідували, і я знову повернувся викладати до художньої школи.
Сьогодні Іван Кляпетура живе у своїх Кадиївцях, тримає сяке-таке господарство, виконує буденну сільську роботу. Але, як ніколи, почувається вільним художником і найбільше виражає себе в жанрі малої скульптури. Разом із хотинським другом, художником Михайлом Кириленком, його сином Іваном і його ученицею Валентиною Козяр вони утворили мистецьку спілку «Арт-Хотин», із якою готують уже третю виставку.
- Валя - не тільки талановита художниця, але й гарний менеджер. Ми зробили першу виставку в Києві, у Будинку художника, другу - в Хмельницькому, а тепер готуємо виставку в Одесі на 17 жовтня, і, схоже, Валя на цьому не зупиниться. Про нас навіть писали у двох випусках журналу «Образотворче мистецтво».
Знаєте, я в юності так не творив, як тепер. Тоді треба було заробляти гроші, годувати сім’ю. А нині я постійно щось собі думаю, малюю, вирізаю. Стільки ідей у голові - буває, о третій ночі підриваюся і малюю! Отак і живу. Ще б тільки здоров’я не підводило...
Кляпетура-старший може довго з гордістю розповідати про своїх учнів - їх за ці роки набралося не один десяток, і чимало з них по-справжньому талановиті, стали художниками, дехто - навіть заслуженими. Та найбільше він пишається, звісно, власними дітьми і онуками, котрі обрали батьковий шлях на мистецькій ниві.

ГОЛОВНЕ В ЖИВОПИСІ - ДУША

Старша донька Івана Кляпетури - Олена Савчук-Кляпетура - добре знана в місті художниця, чий декоративний живопис на склі не сплутаєш більше ні з чиїм. Олена Іванівна багато років викладає у дитячій художній школі, а останні два роки її очолює.
Чоловік пані Олени Арсеній не художник, але він є майстром із художньої обробки каменю.
- Все дитинство, наскільки пам’ятаю, ми з братом Сергієм малювали. Ніхто нас до того не змушував, але, мабуть, у такій атмосфері росли, бачили, як батько працює - у нього вдома була невеличка майстерня, - розповідає Олена Іванівна. - Малювали цілими днями. Розстеляли папір через усю кімнату і поступово вкривали цю доріжку малюнками.
Згодом у Кадиївцях була філія художньої школи, де тато викладав, і ми ходили до нього на заняття. Потім переїхали жити до Кам’янця, і все якось закинулося: нова школа, нові враження. Я захопилась спортом. Але вже у класі 5-6-му тато запитав: «Ну що, підете до художньої школи?». Сам він уже не викладав, але перший клас саме набирав його друг, також із Кадиївців, Олександр Брензей, і так ми із Сергієм пішли до художньої школи.
Брат і сестра навчалися у школі із задоволенням, тож коли дійшло до вибору професії, особливої дилеми не виникло, і Олена як старша першою торувала шлях до Кишинівського художньо-педагогічного училища, на живопис.
- Вступити туди було дуже важко, бо все ж таки Кишинів - це республіканська столиця, конкурс - чотири особи на місце, багато іспитів. І навчання давалося непросто, бо діти були дуже підготовлені, і мені доводилося підтягуватись, наздоганяти, доводити, що можу не гірше. Тато весь час казав: «Дивись, Лєна, вчися добре, бо на другий рік ще Сергію вступати!». Але врешті закінчила училище з червоним дипломом, а згодом - ще й Львівську академію друкарства.
Улюблений в юності живопис наприкінці 90-х поступився місцем новій оригінальній техніці - живопису на склі.
- Мені дуже сподобалось малювати «навиворіт» - від дрібниць до фону - і дивитися, що виходить. Саме в цій техніці я змогла виражати свої думки. На жаль, тепер, відколи я очолила художню школу, для творчості майже не залишилося часу.
Сьогодні всі творчі сили пані Олени спрямовані на виховання юних художників. І головним завданням учителя вважає не так навчити азів образотворчого мистецтва, як вкласти все тепло, всю душу, щоб учні перш за все виросли гідними людьми.
- Я завжди кажу дітям: «Ви вкладаєте в роботу свою душу. А якщо в роботі є душа, то вона зворушить ще когось, крім вас».

«ВАЖКА АРТИЛЕРІЯ» - ВІТРАЖ І СКУЛЬПТУРА

Сергія Кляпетуру в Кам’янці найбільше знають за його скульптурними портретами відомих у місті та Україні осіб, хоча сам себе він портретистом не вважає. Закінчивши Кишинівське училище та Львівську академію мистецтв за фахом «Скульптура», Сергій Іванович реалізується саме як скульптор-монументаліст і самостійно та у співавторстві створив чимало монументальних творів, зокрема, один з останніх - пам’ятник Івану Миколайчуку, відкритий до 75-річчя актора у Чернівцях. Також викладає на мистецькому факультеті К-ПНУ ім.І.Огієнка.
ТАЛАНТ, ПОМНОЖЕНИЙ НА ДІТЕЙ І ВНУКІВ- Село Кадиївці - центр культури нашого району, прошу знати, - поважно заявив Сергій Іванович. - Для села мати хоч одного професійного художника - то вже багато, а тут ціла когорта. Той рух почався із двох хлопчиків - Кості Прохорова і мого тата, це вони задали тон. Потім уже пішли брати Олег і Олександр Брензеї, ми з Лєною, Брензейові дочки Оксана й Іванка, Павлович перебрався в Кадиївці, дітей багато пішло вчитися.
Хоча Кляпетури вважають, що в роду художників раніше не було, однак на Сергія Івановича великий вплив справила якраз бабуся. Вона була гарною кухаркою і випікала святкові короваї. І оте священнодійство, коли бабуся виліплювала з тіста квіточки й пташечки і прикрашала ними коровай, просто причаровувало малого Сергійка.
- Я завжди ліпити любив більше, ніж малювати, і пальці мене слухалися, - згадує Сергій Іванович. - Хтось дивується, що я за годину з натури роблю скульптурний портрет людини, але це - моє ремесло, виліпити мені легше, ніж намалювати. Та ліплення портрета - це скоріше вправа, щоб не втратити навику. З іншого боку, ці портрети вже стали історією, деяких з людей уже немає серед живих, залишився єдиний натурний портрет, і я тішуся, що мого виконання.
Завдяки оцим «вправам», у скульптора зібралась ціла колекція доволі відомих і впізнаваних «голів»: це, звісно, батько - Іван Кляпетура, художник Борис Негода, архітектор Віктор Рудюк, відомі особи - Ніна Матвієнко, Богдан Бенюк, Іван Малкович, брати Капранови, нині вже покійні Лесь Сердюк і Богдан Ступка та багато інших. Є більш і менш вдалі, якісь прописалися на полицях майстерні, а деякі були подаровані своїм господарям, експонуються на виставках чи в музеях.
Дружина пана Сергія Ірина обрала для себе незвичний для жінки фах художника-вітражиста, вона також викладає в національному університеті, а ще очолює міську спілку художників «Арт-простір».
- Мені подобається різати скло, подобається той стукіт, - ділиться пані Ірина. - Я виготовляю вітражі - класичні, паяні, такі, які робились 500 років тому. Це і вікна, і ліхтарі, і різні декоративні предмети. Для мене вітраж - це живопис, я люблю працювати з кольорами, люблю, як через скло проходить світло, змінюючи його в залежності від того, яке освітлення надворі.
Роботи Ірини Кляпетури можна побачити у храмах, зокрема у Свято-Троїцькій церкві, а також вони прикрашають вишукані інтер’єри приватних будинків і різних закладів. Як не дивно, але у двокімнатній квартирі, де мешкають Сергій та Ірина Кляпетури, немає ні вітражів, ані скульптур - цієї краси їм і в майстернях вистачає.

МОЛОДІ ПАРОСТКИ

Підростає в Івана Кляпетури ще й четверо онуків - надія династії Кляпетур. Старший, Андрій, обрав для себе художню обробку металу. Він закінчив Косівські училище та інститут, а сьогодні продовжує вищу освіту в магістратурі нашого національного університету.
Син Сергія Кляпетури, Юрій, навчається на архітектора, а от середній, Нестор, маючи неабиякий хист до малювання, вибрав для себе зовсім інший шлях - музику. Він вчиться грі на віолончелі у школі мистецтв, захоплений цим інструментом, грає у джазовому ансамблі, з яким виборов перемогу на фестивалі в Болгарії. Тож збирається стати першим у династії музикантом. Особливі сподівання батько і дід покладають на наймолодшого із Кляпетур - Остапа, котрий має лише 7 років і вже мріє стати, як тато та дід, «художником і скульктором».

Автор:  Наталія ЯРОВА

Повернення до списку