Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:

КОМІСІОНКА

ЧЕТВЕР, 18 СІЧНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.
08.11.2013

НА АВАНПОСТАХ БОРОТЬБИ - ЖІНКА

Учениця 10 класу Чемеровецької школи Галина Вощинська (Насмінчук) читає свої твори гостям із Києва (зліва направо): поету Михайлові Ткачу, композитору Олександру Білашу, співаку й поету Віктору ЖенченкуСпілкуючись із Галиною Йосипівною, не обминули ми й сучасного стану української літератури. Звісно, тема ця вельми широка й багатогранна, тож наведемо лише деякі витримки з розмови.
- Галино Йосипівно, становище української літератури в радянські часи було непростим, у школах і вишах вивчались лише певні твори певних авторів, а про інших ми нічого не знали. Тепер, коли знялися заборони, наскільки, на Вашу думку, повноцінно подається українська література у навчальних закладах?
- Знаєте, завжди будуть побажання переглянути лектуру, як шкільну, так і вишівську. Звичайно, рівень сьогоднішньої програми значно вищий за той, що ми мали в часи стагнації. Вже працюючи тут, я дуже багато для себе відкрила імен, про яких ми навіть не мали гадки.
Я завжди студентам, особливо на першому курсі, ставлю запитання: «Чи мусите ви запам’ятати і взяти на озброєння абсолютно все, що я вам викладаю на лекціях, практичних заняттях?». Звичайно, вони відповідають: «Так». А я їм на те кажу: «Ні, ваше завдання не в тому, аби взяти всю цю масу знань у тому вигляді, в якому вам дають професори й доценти. Основне завдання - навчитися мислити».
В радянські часи, звичайно, програма була абсолютно іншою, ми виховувались на творах Корнійчука, Галана та іже з ними. Сьогодні ж говоримо студентам про Богдана Лепкого, Валер’яна Підмогильного, Миколу Зерова. В мої часи навіть згадка про цих письменників могла забезпечити великі неприємності. В нас були хлопці, які хотіли знати більше оцього правдивого - то вони навіть не закінчили університету.
Але якщо ти вмієш мислити, то якісь тотальні заборони - це все минуче, і з часом те правдиве, істинне стане твоїм набутком. Головне - навчитися думати, порівнювати, розрізняти. Ми намагаємося навіяти своїм студентам таку думку, бо й сьогоднішнє слово не є істиною в останній інстанції, щоразу щось відкривається нове, і ми переглядаємо вчорашні позиції. В тому, я вважаю, полягає сутність і навчання, і виховання, і наукових пошуків.
- Шкода, що ми, особливо люди старшого покоління, так мало знаємо ту справжню українську літературну спадщину, і що на українському телебаченні немає програм і документальних фільмів, які б її популяризували, як, скажімо, популяризується російська література на російських телеканалах...
- Ще буквально роки три тому був «Освітній канал» на Першому національному, на який я завжди відправляла своїх студентів. Там прекрасні передачі вів Рауль Чілачава, в яких пам’ятки зарубіжної літератури розглядалися у зв’язках із українськими аналогами. Я дуже шкодую за тим «Освітнім каналом», та й перший канал уже не є національним по суті...
Але це проблема не одного каналу чи однієї програми - справа в системі. Наведу лише один приклад. Буквально на початку цього року російський президент нагородив українців медаллю Пушкіна за великий внесок у справу збереження і захисту російської мови. Але ж кого він нагородив? Не перекладачів з української на російську чи навпаки, котрі популяризують російську літературу, а українофобів Ківалова й Колесніченка. І з боку України мав би бути якийсь протест із цього приводу - а ми собі то ковтнули.
Та я про інше. В Україні немає якоїсь аналогічної медалі Михайла Грушевського чи Павла Грабовського (бо ж не мусить за все віддуватися Шевченко!), якою б відзначали людей, котрі в острівцях діаспори пропагують, захищають українську мову. Та й на материковій Україні захист мови теж перекинуто на плечі подвижників, бо ж державної програми немає.
Але драматизувати ситуації, гадаю, не варто, бо якщо навіть у часи тотальних переслідувань і заборон у нас постали і Леся Українка, і Франко, і Куліш, і розстріляне відродження, то, можливо, й потрібно, щоб такий складний період настав, аби потім був супротив, протистояння відповідне...
- Справді, чомусь найяскравіші сплески української літератури припадають саме на найскрутніші для українства періоди...
- І особливо, візьміть до уваги, жіноча проза і жіноча поезія. Жінка завжди відчуває, що вона на аванпостах боротьби. Особливо нині, як на мене, цю лакуну заповнює література, творцями якої є письменниці-жінки: Марія Матіос, Любов Пономаренко, Галина Тарасюк - знакові постаті для української літератури.
- Галино Йосипівно, в університеті Ви викладаєте курс зарубіжної літератури. Яким перекладам віддаєте перевагу - україномовним чи російськомовним?
- Власне у тому, що українська література в ХІХ столітті представила у своїх найкращих зразках європейський рівень, велике значення мав саме переклад. Тому що твори зарубіжних авторів, які зазвучали в українському варіанті, продемонстрували спроможність української мови передати багатство інонаціональних культур. Починаючи від Старицько-го - одного з потужних авторів-перекладачів, котрого знаємо ще й як автора історичних романів і повістей. Потім була Леся Українка, яка надихнула цілу плеяду перекладачів. Вона склала великий список творів, які конче мали бути перекладені українською мовою.
Тож при вивченні текстів зарубіжної літератури ми, звичайно, опираємося на українські переклади. Майже всі твори, принаймні тих курсів, які я веду, - антична література, література епохи Середніх віків і Відродження, література народів Сходу - є в чудових українських перекладах Агатангела Кримського, Івана Дзюби, Євгена Мироненка, Миколи Лукаша та інших. І звичайно, коли йде виклад матеріалу, я обов’язково акцентую на тому, чий це переклад і в яких умовах він створювався.
- А як Ви ставитесь до того, що в українських перекладах вивчаються і твори російської літератури?
- Якщо говорити про українські переклади російських творів, то, наприклад, «Евгений Онегин» і «Полтава» Пушкіна є в прекрасних перекладах Максима Рильського. Йому вдалося передати всі тонкощі мови і ніде не знівелювати думки автора. Рильський став тим митцем, на честь якого була названа премія в галузі перекладу.
І все ж таки мені більше до душі читати твори і Пушкіна, і Толстого мовою оригіналу. Я би й англійську чи французьку літературу з превеликим задоволенням читала в оригіналі, якби достатньо добре знала мови.
Але розпирає гордість від того, що ці твори є в українських перекладах, і що ці переклади удостоєні високих нагород. Зокрема, «Витязь у тигровій шкурі» Шоти Руставелі - не можу не пишатися тим, що наш земляк Микола Бажан був удостоєний найвищої нагороди в Грузії - імені Шоти Руставелі - за еталонний переклад цієї пам’ятки.
- Галино Йосипівно, а які письменники є Вашими улюбленими?
- Я дуже люблю Расула Гамзатова - його лірику, зокрема сонети, його повість «Мій Дагестан». Це те, з чим я майже щодня.
Із сучасних українських письменників надзвичайно шаную і люблю Романа Іваничука. Він був нещодавно в Кам’янці, ми приятелюємо. Його творами я захопилася ще від «Мальв», маю низку його книг із дарчими підписами, зокрема, «Хресну прощу», «Нещоденний щоденник».
А з молодшої генерації дуже люблю Марію Матіос. Ми з нею також знайомі, бо походимо з однієї альма-матер. Вона, звичайно, потрясла своїми творами «Солодка Даруся», «Майже ніколи не навпаки», які стали справді визначними явищами в українській літературі. Я дуже люблю її такі начебто буденні, але надзвичайно глибокі висловлювання. Наприклад, у «Вирваних сторінках з автобіографії» вона пише: «Не робіть мені добре, бо не знати, що з того вийде». Здається, і дуже просто, але й дуже мудро.
- А загалом, які явища й тенденції у сучасній українській літературі Вам імпонують, а які не подобаються?
- Що не подобається, то це безцензурність, прагнення епатувати читача. Зрозуміло, я не за те, щоб було повернуто цензуру, але в багатьох письменників немає внутрішньої цензури. І на сторінки сучасної поезії та прози вихлюпується нерідко те, що не варто виставляти на вселюдські оглядини. Я маю на увазі ненормативну лексику, смакування усякими, з дозволу сказати, еротичними сценами.
Мабуть, причина в тому, що в Радянському Союзі «сексу не було», ця тема була заборонена, і тепер хочеться все це показати без застережень. Може, як виняток, у якихось допустимих межах це б і спрацьовувало, але якщо підняті загати і все це брудним потоком полилося на читача, то, звісно, розумна людина буде таке відкидати. Однак переживаю за молодь, бо якщо така «література» потрапляє до їхніх рук, то якогось доброго наслідку чекати годі.
А от що подобається, то це присутність різноманітних напрямів, стилів, течій. Раніше був тільки соцреалізм, а тепер - і авангардна поезія прекрасна, багато молодих і талановитих авторів, які позиціонують себе як покоління постмодернізму.
Мені надзвичайно подобається те, що своє, вже утверджене роками місце продовжує займати сучасна наша класика в особі, наприклад, Анатолія Дімарова - ніколи не втомлюся читати його творів, це істинна література. І взагалі сьогодні в літературу прийшло дуже багато мемуаристики, багато літератури справді мислячої, і це не може не надихати.
...Десь із місяць тому я прочитала вислів: «Пишуть все більше, і пишуть все гірше». Ці слова написав Франческо Петрарка ще у XIV столітті, в Італії! Та вислів актуальний і сьогодні. Пишуть дуже багато, і кожен, маючи бажання і гроші, може видати навіть макулатуру, можна без обмежень виставляти свої твори в Інтернеті, але то шумовиння відійде і кане в Лету. А оте істинне, справжнє, що, безперечно, є у сучасній літературі, - воно залишиться.

Автор:  Наталія ЯРОВА

Повернення до списку