«ТАК І СТАВ ФЕЙЛЕТОНІСТОМ»
Як відомо, Остап Вишня (справжні ім’я та прізвище – Павло Губенко) у часи Української Народної Республіки перебував у Кам’янці-Подільському, де опублікував перші фейлетони. Письменник Василь Горбатюк у романі «Слово і меч», виданому 2013 року й присвяченому Павлу Богацькому, не обминув увагою і його тезка – Павла Губенка. Пропонуємо увазі читачів уривок з роману, де йде мова про майбутнього Остапа Вишню, а також розлогий коментар письменника на цю тему.
«ТАК І СТАВ ФЕЙЛЕТОНІСТОМ»
Готель «Метрополь», хоч і в два поверхи, приземкувато простягнувся вздовж Троїцької вулиці за сірою стіною Троїцького ж монастиря. Тільки вранці, з дев’ятої до одинадцятої, можна було застати на першому поверсі, в конторі «Трудової громади» – газети кам’янецьких есерів – її редактора Всеволода Голубовича. Київських знайомих чимало траплялося в Кам’янці, але Голубович лежав ближче до серця Павлові Богацькому ще з часів семінарських. Та й у Києві доля звела їх найтісніше в камері в’язниці проти Лаври.
У конторці Всеволода вабило Павла знайоме редакційне життя: гарячка з матеріалами в номер, сувої й клапті верстки, гострий запах фарби готової газети… Іноді уривав часинку, забігав у цей досі дорогий редакційний світ, де він мовби й забував про своє отаманство в Коші охорони, про безліч справ, що хапали його зусібіч, як тільки з’являвся в казармі, штабі, а часто й просто на вулиці: його козаки роз’їжджали містом кіньми й мотоциклами.
Цього ж разу застав у Голубовича і його дружину – Тетяну Кардиналовську, зовсім молоду, двадцятирічну жінку. Тоді, після арешту чоловіка, вона разом із матір’ю одразу ж виїхала до Москви. Повернулася в Україну вже після втечі Скоропадського й навіть після залишення Києва Директорією. Так що після довгих митарств Україною Всеволод знайшов її в селі біля Золотоноші. І знову, вже вдвох, тяжка дорога через фронти – сюди, у Кам’янець. Тому так чуло, тепло розпитувала Кардиналовська у Павла про його сім’ю. Чи є чутки-вісті які од Валерії? Чи не вирвалась вона із Києва хоч на цей раз, коли військо українське вступило до міста – ненадовго, правда, спасувавши перед денікінцями? З сумом кивала головою на його печальну оповідь.
Двері контори скрипіли, відчинялись, Голубович мав справу з відвідувачами, деякі з них радо вітали Кардиналовську, тисли руку й Богацькому – дехто згадував й «Українську Хату».
Загальне пожвавлення приніс із собою невисокий худорлявий чоловік із широкою усмішкою на обличчі. Поклав кілька списаних аркушів перед редактором і підійшов до Тетяни Михайлівни.
– Товариш Помпей! Пан Тиберій Горобець! – засміялась йому навстріч Кардиналовська. – Під якою личиною ви до нас явилися?
– Хіба ж ви не знаєте, хто я для вас, чарівна пані Тетяно? – від широкої усмішки трохи настовбурчені вуха чоловіка ніби теж заворушилися. – Для вас я тільки Грунський.
– Для мене чи для «Трудової громади»? – кокетливо звела брови жінка.
Той промовисто повернув голову в бік Голубовича і набрав удавано серйозного вигляду:
– Для мене ви і є «Трудовою громадою». Чим то пак, «Трудова громада» – це ви. З паном редактором разом, звісно.
– А це наш фейлетоніст, – повернулась Кардиналовська до Богацького, повівши очима на веселого чоловіка. – Понавигадував різних псевдонімів, друкується в різних газетах…
– Та тільки у вас і в «Народній волі»… – весело заперечив той.
Кардиналовська жартівливо пригрозила пальчиком.
– Знаю я вас… Ще десь підробляєте. Але під який псевдонім ви не заховалися б, усе одно видно ваш почерк. Для мене, принаймні. – І вона знову повернулась до Богацького: – Познайомтеся з цим скарбом редакції.
Веселун-фейлетоніст подав Богацькому тонку руку з кволим потиском, глянув знизу вгору:
– Павло Губенко.
– Радий знайомству, тезко, – назвав себе і теж усміхнувся: – Тиберія Горобця щось читав і тепер бачу, що справді уявляв його приблизно таким ось… А з товаришем Помпеєм не стрічався…
– Він дуже схожий на Грунського, – знову широко всміхнувся Губенко. І навіть його справжнє прізвище відповідало його образу.
– Ви ж, Павле Михайловичу, і не знаєте, що перед вами не просто отаман Коша захисту республіканського ладу, – знову втрутилась Кардиналовська, – а колишній редактор і видавець часопису «Українська Хата» Павло Богацький…
– …За що не раз відсидів у в’язниці, відбув заслання у Сибіру, – зі сміхом додав Богацький.
Губенко вже уважніше, з повагою, навіть ніби й ніяково, подивився на Богацького.
– А я, власне, й за перо взявся зовсім недавно – кілька місяців, як вправляюсь. Служу в Міністерстві шляхів. Ото як їхали сюди, в Кам’янець, потягом, дорога далека, зупинки часті й довгі, від нудьги і голоду хоч вий, – то й розказував усілякі небилиці з мого життя і з побиту моїх земляків-полтавчан (а я з хутора Грунь, то й Грунським іноді підписуюсь), то мій колега по службі Степан Риндик – він родом тутешній, з Дунаївців – так-от, Степан Риндик і каже: «А ти б усе це, Павле, на папір переносив, а то пропадає». От я і спробував. І до газети подав. Так і став фейлетоністом…
– Ех, мені б оце так, як ви, – з сумовитою усмішкою мовив Богацький. – Написав – подав до газети – і став її працівником. У мене ж усе навпаки сталося: починав з пера, а тепер ось – зброя у руках. Про стіл письмовий – чи хоч би коліно замість нього – тільки можу мріяти…
«А ЯКБИ ЩЕ ПРО ТІБЕРІЯ ДІЗНАЛИСЯ!»
Мій роман «Слово і меч» про редактора часопису «Українська хата» Павла Богацького, нашого земляка, родом із села Купин Городоцького району, певною мірою розкриває події в українському літературному середовищі другої декади двадцятого століття. Оповідь базується на спогадах учасників тих подій, архівних документах, публікаціях у періодиці того часу тощо, а тому вважаю книгу документальною. Однак жанр роману давав право і на хрестоматійну «художню вигадку». Втім до вигадок не вдавався. А ось до здогадок… В кількох незначних епізодах, мушу зізнатися, виклав події у здогадному варіанті: так могло бути.
Один з таких епізодів – у розділі, де діє Павло Губенко – майбутній гуморист і сатирик Остап Вишня, а на час розгортання подій у романі – фейлетоніст кількох газет у Кам’янці-Подільському, коли там перебувало військо й уряд УНР. Добре відомо, що тоді він виступав у пресі під псевдонімом П.Грунський – від назви містечка Груні, поблизу якого, на хуторі Чечві (звідси й літературне ім’я ще одного сатирика – Василя Чечвянського, старшого брата Павла Губенка), 12 листопада 1899 року народився.
Перша публікація П.Грунського зафіксована в газеті «Народна Воля» – органі центрального комітету Всеукраїнської Ради Селянських Депутатів (Селоспілки).
2 листопада 1919 року на сторінках часопису був надрукований фейлетон цього автора «Демократичні реформи Денікіна». І зразу ж після цього – низка наступних публікацій, просто від числа до числа: «Рятуйте» (6 листопада), «Розмова з міністром У.Н.Р.» (7 листопада), «Допекло» (11 листопада), «Ганьба» (12 листопада), «Про велике чорт зна що» (14 листопада). Наступного року фейлетони за підписом П.Грунський з’явилися в органі Кам’янецької організації українських соціал-революціонерів «Трудова громада» – починаючи з 7 січня 1920 року («Сон»). Всього виявлено 11 фейлетонів авторства П.Грунського.
Однак у своєму романі «Слово і меч» я додаю, що він писав також під іншим псевдонімом – Тіберій Горобець. Що мене спонукало до цього? Здогадки. Просто здогадки. Але вони базувалися на аналізі фейлетонів за підписами П.Грунський і Тіберій Горобець. Фейлетони Тіберія Горобця були опубліковані в газеті «Слово» – органі Подільської районної національної ради, щоденної громадської, політичної і літературної газети («Як я оприділявся», 30 вересня 1920 року, «Концерт», 6 листопада того ж року тощо). Це неповторний гумор, дуже схожий у творах ніби різних за підписом авторів. Це однаковий літературний стиль, це подібні прийоми розкриття теми – через діалоги, через монолог, через навмисне висміювання себе, героя фейлетону, але за цим гумором чи сарказмом насправді ж беруться на глум політичні діячі, органи влади та їхні рішення, політика партій тощо. Як то кажуть, видно неозброєним оком, що писав фейлетони один і той же автор.
Цікаво, що в своїй автобіографії від лютого 1945 року Павло Михайлович вказував, що на початку своєї літературної творчості він написав три п’єси, в тому числі – «Вій». Отже, Тіберій Горобець був йому таки добре знайомий.
Крім того, цей псевдонім, на мій погляд, дуже схожий за характером побудови на майбутнє літературне ім’я Павла Губенка – Остап Вишня і є фактично його предтечею (на відміну від простого, нічим не визначного П.Грунського).
В чому подібність двох псевдонімів? У комічному протиставленні двох їхніх складових – імен і прізвищ. Тіберій (чи Тиберій) – ім’я відомого римського імператора, «високого рангу», історичне, та ще й з характером жорстокої сили та влади. І на противагу йому – просте, можна сказати, легковажне прізвище – Горобець. Отже, повна невідповідність між ім’ям і прізвищем, що вже цим викликало легку усмішку на вустах читача. До цього прагнув творець імені свого героя Микола Гоголь, це підхопив і його земляк Павло Губенко. Більше того, услід за ним згодом пішов у творенні свого наступного літературного імені, під яким увійшов у класичну, вже радянську, українську літературу – Остап Вишня. Немає сумніву, що він узяв собі за першу частину псевдо ще одне ім’я одного з героїв роману Миколи Гоголя. Остап – син козацького отамана Тараса Бульби, мужній воїн. І ось до цього значущого в історії літератури імені – Остап Павло Губенко додає ліричне, народнопоетичне слово Вишня. Знову – контраст, комічне протиставлення великого, історичного – і незначного, легкого, простого. Остап Вишня. Як і Тіберій Горобець.
Втім Павло Губенко був не єдиним фейлетоністом, хто взяв собі за псевдонім Тіберія Горобця. Бо в перших двох десятиліттях ХХ століття це літературне ім’я було популярним на Західній Україні: під ним у жанрах фейлетону й малої прози виступав учасник «Молодої Музи» поет Степан Чарнецький. Ще 1902 року він уперше опублікував фейлетони під цим псевдонімом, співпрацював із ним у багатьох часописах і навіть видав дві збірки: «Дикий виноград» (1921) та «Квіти й бодяче» (1922).
То, може, це Степан Чарнецький публікувався в кам’янецьких часописах у 1919-1920 роках? Зовсім ні, тому що він ніколи не перебував по цей бік Збруча. Крім того, характер письма цих фейлетонів цілком відрізняється від прозових творів Чарнецького – спокійних, розважливих, дещо ліричних і сумних, хоч і сповнених іронією.
А ось чи знав Павло Губенко, що в пресі вже активно виступає інший автор під тим же псевдонімом? Мабуть, що ні. Бо ж мілководний Збруч усе-таки був значною перешкодою в обміні інформацією між Україною Західною й так званою тоді Великою. І навряд чи доводилось читати полтавчанину Павлові Губенкові «Руслан», «Діло» та інші львівські газети. Власне, саме у свій кам’янецький період він і взявся за перо. І то переважно не завдяки своїй обізнаності з журналістикою, а заради заробітку шматка хліба.
Ось із таких міркувань я й виходив, вставляючи свою здогадку в роман (там одне-два речення про це, а скільки мені доводиться писати пояснень щодо свого «свавілля»).
Однак ця історія має своє продовження. Правдивіше, вона має інший натяк на правдивість цього факту, натяк, про який я і не знав, хоч він явився світу ще далеко до мого народження.
Якось недавно, вже по двох роках після виходу в світ роману «Слово і меч», я гортав часопис «Пробоєм» за 1941 рік. Журнал виходив у Празі як місячник культури, політики, суспільно-громадського життя, мистецтва й літератури за редакційним керуванням доктора Степана Росохи. І ось у рецензії на збірку закарпатського гумориста Марка Бараболі (справжнє ім’я Іван Рознійчук) «З-під їдкого пера», підписаній «Не гуморист», натрапляю на такий абзац: «Скільки дотепних речей вийшло з-під пера Самовидця (Робітнича Газета – Київ; Воля – Відень; Укр. життя – Подєбради), Тиберія Горобця (не львівського, а мабуть таки полтавського) та Грунського, що пізніше став знаним Остапом Вишнею і так блискуче починав свій шлях на сторінках кам’янецької «Народньої Волі» та «Трудової Громади»…
Отже, автор поділяє Тиберія Горобця на дві особи – львівського і «мабуть таки полтавського». Львівський – це відомий поет (член «Молодої Музи»), театральний критик і фейлетоніст Степан Чернецький, а полтавський… Автор висловлює свій здогад-натяк про Павла Губенка, хоч тут же далі твердо веде мову про Грунського. А може, й свідомо не хоче видавати справжнє ім’я письменника й ще більше ускладнювати його гірку долю (на той час, як відомо, полтавчанин за походженням, київський метр української радянської сатири Остап Вишня відбував свою «десятирічку» у виправно-трудових таборах на півночі безмежної Росії, десь там, на берегах Печори).
Тобто, мій здогад про автора кам’янецьких фейлетонів Тіберія Горобця через більш ніж півстоліття збігся з таким же здогадом «Не гумориста» (цікаво було б знати: хто ж приховувався за цим підписом?). І за цим фактом, мабуть, уже проглядається істина. Цілком імовірно, що хтось із дослідників історії української літератури таки знайде не здогадне, а цілком конкретне підтвердження того, що Тіберій Горобець – це двійник П.Грунського і молодий Остап Вишня, сиріч Павло Губенко.
Тут може виникнути запитання: чому ж Павло Михайлович сам за життя не розкрив ще один свій псевдонім літературної молодості? Ого, йому й так дісталося за П.Грунського в «петлюрівському» Кам’янці, а якби ще про Тіберія дізналися!..
На цьому можна було б поставити крапку, але… Нехай вибачать мені читачі й не вважають мене за нахабу, але я заявляю таке: то-ді, у Кам’янці-на-Поділлю, Павло Губенко писав ще й під псевдонімом… Товариш Помпей. Та справді ж! Подивіться самі, якою близькою є семантика цього псевдоніма до інших – Тіберій Горобець та Остап Вишня: все те ж комічне протиставлення. «Товариш» (у, товариш! – як революційно, по-сучасному!) і «Помпей» (як древньо, велично – і не сумісно з «товаришем!). Крім того, якими близьким – за часом, за діяльністю були ці два видатні діячі давньої римської історії. В цьому розумінні Тіберій – рідний брат Помпеєві. Чом же їх не поєднати в одній особі – фейлетоніста? Мабуть, так собі й подумав Павло Губенко. Причому розповідачем у цих фейлетонах виступає… Тіберій. Як, скажімо, у «Нотатках байдужої людини» за підписом Товариш Помпей ще в одній кам’янецькій газеті того часу він подумки звертається до себе: «- Ну, Тіберію, це тобі непереливки…». Тобто, ми бачимо явний, а радше, навмисний зв’язок між двома псевдонімами одного автора.
Щоправда, під псевдонімом Товариш Помпей почерк творів Павла Губенка дещо відрізняється від П.Грунського й Тиберія Горобця: трапляються речення трохи довші, складніші, поважніші. Але в цьому – нічого дивного. Адже автор їх – сам Товариш Помпей! Відчуваєте звучання?
Ось вам і знаний Павло Губенко!
Василь ГОРБАТЮК.