«КЛИЧЕ РІДНЕ ГНІЗДО – КАМ’ЯНЕЦЬ»
Подільський письменник Микола Мачківський 2005 року видав 448-сторінковий роман-життєпис «До вежі черленої», присвячений українській письменниці (поетесі, прозаїку, перекладачу) Наталі Кащук. Наталя Омелянівна народилася 25 жовтня 1937 року, тож їй виповнюється 80 років. На жаль, 2 липня 1991 року вона відійшла у вічність, не доживши півтора місяця до незалежності України.
У нарисі «Подолянка», який розповідає про фольклористку Тамару Андріївну Сис-Бистрицьку, учительку письменниці у Палаці піонерів, Наталя Кащук щемливо пише:
«Тільки-но проблисне перша позолоть у зелених кронах, пропливе павутиння бабиного літа, мене знову кличе рідне гніздо – Кам’янець.
І ніякі найпильніші справи не втримають більше, правдами й неправдами викрою два-три дні, і от якогось вечора мене м’яко загойдає поїзд. А прокинусь уже між сивих товтр, що обертатимуться довкола поїзда мов на велетенській довгограючій платівці. А потім зблисне озеречко, біля якого – дзьоб у дзьоб – урочисто ходитимуть у танці два лелеки. А там уже й місто…».
Так, Кам’янець-Подільський Наталя Омелянівна вважала рідним гніздом, хоч народилася далеко звідси – у Слов’янську Донецької області (у 1938-1961 роках вона називалася Сталінською). В автобіографічному нарисі «Точка опори» письменниця розповіла про обставини свого переїзду до Кам’янця – на батьківщину матері:
«Маму відмалечку виховувала мачуха Ольга Костянтинівна Залевська, найніжніша і найлагідніша істота, яка ладна була весь світ дітям прихилити, пригорнути, обдарувати їх усім, що лиш сама мала, прихистити котів, собак, горличок, горобенят, що випадали з гнізда. Вона приїздила глядіти і мене, і старшу сестру Лесю, коли мама, лаборантка заводу, не могла довго бути з нами через скарлатину, вітрянку, інші дитячі хвороби… До баби Олі ми приїхали у Кам’янець-Подільський і в 1942 році, коли на Донбасі почався лютий голод, коли за сіль було виміняне геть усе в домі. Дитинство пам’ятне найсонячнішими зблисками і найчорнішими прірвами туги».
Одна з таких прірв туги – це доля Наталчиного батька. Омелян Павлович, який працював електрохіміком на заводі «Червоний хімік», не встиг покинути Слов’янськ під час окупації. Нацисти відправили його в концтабір під Гамбургом, звідки Кащук 1942 року втік, дістався до Кам’янця, проте навесні 1944 року помер від паралічу та крововиливу в мозок. Знову надамо слово Наталі Кащук:
«У Кам’янці-Подільському моєю учителькою в молодших класах була Наталя Іванівна Бикова. У неї колись вчилася і моя мама. Навіть під час тимчасової окупації Наталя Іванівна пам’ятала, що дітей треба вчити, збирала нашу околицю в поганенькій якійсь будівлі на Руських фільварках, обіцяла, що гарна школа неодмінно буде.
В приміщенні колишньої гімназії Славутинської фашисти влаштували конюшню. І перше наше знайомство зі школою у визволеному місті – спільна робота жінок і дітей, щоб опорядити класи, вигребти бруд, помити вікна. Танкісти, що в березні 1944 року визволяли Кам’янець, допомогли настелити підлоги, пробиті стіни в залі затулили тимчасово величезними гілляками. Писати ще не було на чому – старі газети правили за прописи. Буквар – єдиний на весь клас (ще з довоєнних часів) – служив ще й нам вірою і правдою. На цигарковому папері, роздобутому у шефів-воїнів, на всі уроки вже були розмножені старшокласниками сторінки із зображеннями м’яча, сонця, корабля, 
їжачка і відповідними буквами М, С, К і так далі. Мені те було нецікаво, бо читати вміла до школи, щоправда, буквар у тітки Анни був польський, і про знайомі речі подумки повторювала вірші, написані трохи незвичним шрифтом, пісеньки про когутика, сонечко, малого краков’яка. Многомовний наш Кам’янець одвіку був інтернаціональним…
Дівчиськом я була вреднющим, товаришувала все більше з хлопцями, навчившись лазити по деревах в старому лісопарку, стрибати з триметрової висоти шлюзу біля електростанції, ганяти м’яча…
В шкільні роки мене дуже активно прилучала до взірців світової літератури Євгенія Мойсеївна Гінзбург, для якої богом був її учитель і наставник Олександр Іванович Білецький.
Коли студенти Кам’янець-Подільського педінституту проходили практику в нашій 5-й школі, Євгенія Мойсеївна, їхній керівник, запросила на заняття літературної студії і кількох школярів… Євгенія Мойсеївна наче прийняла естафету від керівника історичного гуртка Палацу піонерів Тамари Андріївни Сис, з якою ми дуже багато виходили дорогами Поділля».
Закінчивши 1954 року школу із золотою медаллю, Наталя навчалася в Чернівецькому та Київському університетах, 1959 року дебютувала поетичною збіркою «Весняне пробудження».
На жаль, хвороба серця, якою Наталя Омелянівна страждала з юності, доволі рано обірвала її життя: третя операція на серці виявилася трагічною – і 2 липня 1991 року поетеси не стало. Але залишилися її поетичні та прозові твори в цілій низці прижиттєвих видань і в посмертній «Оболоні». У Кам’янці-Подільському іменем поетеси названо вулицю, встановлено меморіальну дошку на будинку школи, в якій вона навчалася.
6 липня 1991 року Олесь Гончар записав у щоденнику:
«Мруть хороші люди. Все меншає їх у Спілці. Ось пішла із життя Наталя Кащук, славна й талановита людина. В міру своїх здібностей робила добро Україні.
Прощай, Наталю, хай буде легкою тобі ця нелегка земля…».
Пропонуємо увазі читачів декілька віршів Наталі Кащук, присвячених
Кам’янцеві-Подільському.
КОРОЛЕВИЙ ЦВІТ
Тамарі Андріївні Сис
І
Вірменський дім у Кам’янці цвіте
Надбрамним віковічним узороччям,
І соняхів обличчя золоте
Завите зі стрілчастим листом ночі.
І прохолода крихітки-двора
Назустріч тягне віть рясну шипшини,
Вітрець рожевий цвіт перебира,
І вежі й мури глушать шум машинний.
О, мить блаженна єдності віків!
На яблуні старій – хороша зав’язь,
В душі лунає величавий спів,
Дзвіниця променить в святковій звазі.
Тут повниться красою жінки голос,
Щоб зникнув забуття зажерний полоз.
ІІ
Горецвіте, безсмертник вічний, жінко,
Навчителько, мій королевий цвіте,
Мій просвітку, ні чистої хвилинки
Для Вас не має доля сумовита.
Хурделиця воєнна ще й зазимки
І мову й пам’ять прагли нам зв’ялити,
Влучали чорні стріли в серце стрімко,
Диміли плачем-болем всьому світу.
Та: нам сіяє в Кам’янці погідно
Пора майова і пора жовтнева,
Чортополохи косимо безрідні,
Плекаєм пам’ять цвітом королевим.
ВІРМЕНСЬКА КРИНИЦЯ В КАМ’ЯНЦІ
Балада
Копав-копав криниченьку
Неділеньку, дві…
(народна пісня)
Гірка вода в криниці, ой, гірка!
А мріялось – місто напоїти.
І вісім літ каменяра рука
Завзято кайлувала скельні плити.
На площі коло Ратуші ріка
В глибокому каньйоні жебоніла.
І паморозі сивина витка
На скроні майстру упадала біло.
Гранітний щит Подолії ховав
Солодку воду десь в глибинах інших
(Зеленошумний лісовий конклав
Дубів і грабів біль невдачі тишив),
Щось лепетало юне джерельце
Попід горою, попід кам’яною.
Вірменка, затуляючи лице,
Безмовно дорікала, що жоною
Йому не стала, хоч і вірно жде…
Чи то у нього й серце вже камінне?
Он припутень для них, для двох гуде,
Уже б давно їй колисати сина.
А так не знать: чи любка, чи жона,
Одчай і сум плескочуть через вінця…
Чому мене і нині дотина
Гірка вода Вірменської криниці?
ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ КАРМЕЛЮКА
Устиме Якимовичу,
Як одважитися на розмову,
Коли поміж нас пролягають, мов космос, віки?
Це ж на Вас, мов на звіра, чигали жандармськії лови,
І запроданці, й військо, і підкуп були їм з руки.
Уявила собі: до багнета прикручують руки
І з пітьми каземату в зелену шпалеру ведуть,
І катівська зловтіха кружляє над площею круком,
І кріпачки сльоза упадає, важка, наче ртуть.
Промовчіте хоч тут, рок-н-ролу чужі барабани!
Голосіння прадавнє зміта розманіжений блюз,
«Височайший указ» проголошує волю тирана,
Срібняка відраховує в жмені старанних лакуз.
Ох, простіть же рекрутам, прадавні подільські дерева,
Великоднії верби і світлі берези, простіть…
Бо шмагали шпіцрутени тіло кріпацьке сталеве,
І кривавилась кожна, ропою насочена, віть.
Це ж минуле моє і донині ступає до площі,
І моє завмирає безсиле сучасне перо,
Коли вітер, мов прапор, криваву сорочку полоще,
А в підвалі гартують на «біглого» вічне тавро.
Шелестить мені в Кам’янці мамина біла береза,
Про вдовині жалі Гуменецький розказує ліс,
Сходить сонце з Сибіру, і слово Шевченка, мов лезо,
Набухає, мужніє з мужичих кривавиць і сліз.
І душа не приємле манекена в Кармелевій вежі –
Ляльку з воску стріхату, ганебний собачий ланцюг.
Велет-красень ступає в загравній червоній одежі
Над віки і кордони, над обрію рідного пруг.
Молодицю продажну весь мир осудив на вигнання,
І убивця Кармеля довіку дрижав, яко тать…
Кажуть, жмуток шпіцрутенів підібрало дівча на світанні,
Поливало, плекало, – і у пісні ті верби шумлять
І донині. Весною приходжу до Ратуші, плацу,
Де шмагали Кармеля, – на місце тодішнє ганьби.
Хоч портрет бунтаря і пропав у фашистських палацах,
Не пропала із пам’яті зірка народу й судьби.