ЛЕГЕНДАРНИЙ ТУРЧИН

16 листопада виповнилося би 80 років легендарному Ігореві Турчину (1936-1973). Ігор Євдокимович – видатний тренер в історії світового гандболу, який упродовж багатьох років очолював київський «Спартак» і жіночу збірну СРСР. Турчин 20 разів приводив «Спартак» до золотих медалей чемпіонату СРСР і 13 разів – до завоювання Кубка європейських чемпіонів, а збірна країни під його керівництвом виграла два «золота» й одну «бронзу» Олімпійських ігор, дві золоті, дві срібні та одну бронзову медалі чемпіонатів світу.

НА ШЛЯХУ ДО КАМ’ЯНЦЯ

Майбутній тренер народився 16 листопада 1936 року в селі Софіївка Новобузького району. Тоді цей район входив до складу Одеської області, але невдовзі (22 вересня 1937 року) цю область розукрупнили, тож Новобузький район, а разом із ним і Софіївка остаточно увійшли до складу Миколаївської області. Того ж 1937 року Турчини назавжди покинули Софіївку: Ігорового батька перевели на роботу до Народного комісаріату землеробства, згодом відомого як Міністерство сільського господарства, тож сім’я переїхала до Києва.

З початком німецько-радянської війни батько пішов на фронт, а Ігор із матір’ю евакуювався на Урал. 1944 року, коли загарбників вдалося витіснити з України, старший Турчин повернувся до роботи в своєму наркоматі, а молодший став першокласником.

1947 року Євдокима Турчина призначили начальником Тернопільського обласного управління сільського господарства. Після Тернополя наступним обласним центром, де замешкали Турчини, став Проскурів (нинішній Хмельницький). Саме тут 1951 року Ігор, який навчався в шостій школі, прилучився до спорту, захопився баскетболом. 1953 року, коли хлопець закінчив у Проскурові дев’ять класів, батька переводять у черговий обласний центр. Ним став Житомир, де Ігор 1954 року здобув середню освіту, закінчивши російську середню школу №3.

В атестаті були гарні оцінки – «четвірки» та «п’ятірки». Як згадував Ігор Євдокимович, найбільше йому подобалися уроки алгебри, тригонометрії, фізики, хімії, географії, історії, Конституції СРСР і Української РСР, фізичної культури.

ЧОТИРИ РОКИ В МІСТІ НАД СМОТРИЧЕМ

У 1954-1955 роках Ігор навчався в технікумі плодоовочівництва неподалік від Житоми-

ра – в селі Крошня (нині в складі обласного центру). Як бачимо, юнак за прикладом батька вирішив присвятити себе сільському господарству. Тож логічним став наступний крок Ігоря – спроба стати студентом Житомирського сільськогосподарського інституту. Дві «трійки» на вступних іспитах перекреслили цей задум. Того ж 1955 року Ігор Турчин став студентом першого курсу факультету фізичного виховання та спорту Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.

Так на чотири роки доля пов’язала юнака з містом над Смотричем. Учився Ігор старанно: якщо в другому та третьому семестрах у заліковці ще були оцінки «добре», то надалі зарясніли «відмінно». Крім того, хлопець брав активну участь у художній самодіяльності як конферансьє та співак. 30 червня 1959 року Ігор Турчин отримав диплом із відзнакою («червоний») як учитель фізичного виховання, анатомії та фізіології людини.

Спеціалізацією Турчина був баскетбол, але в Києві, де Ігор влаштовувався на роботу, вільних місць на цей вид спорту не було. Довелося зупинити свій вибір на гандбольній секції в Київській дитячо-юнацькій спортивній школі №2 й освоювати нову для себе гру.

Гандбол (або ручний м’яч) має два різновиди: 11 на 11 та 7 на 7, залежно від того, скільки спортсменів грають у команді – 11 чи 7. Початок діяльності Ігоря Турчина припав на період, коли перший різновид гри занепадав, а другий набирав сили. 1961 року в Радянському Союзі було проведено останні першості країни з ручного м’яча 11 на 11, а 1962 року – перші чемпіонати з гандболу 7 на 7.

ЗАКОХАНІ ВИХОВАНКИ

Одними з перших у гандбольну секцію до Ігоря Турчина потрапили Зінаїда Столітенко (в майбутньому – Турчина) та Галина Маноха (в майбутньому – Захарова). Перша з них в інтерв’ю розповіла:

«Ну хто мої батьки? Прості робітники, які до спорту не мають жодного стосунку. Мама працювала на тютюновій фабриці, тато – на ковбасній. Правда, ми з братом любили спортивні ігри. Білизняна мотузка у дворі служила нам волейбольною сіткою, за що не раз перепадало на горіхи від сусідів. Тоді в київських дворах модно було грати у волейбол. А в школі ходили в баскетбольну секцію.

Турчин прийшов до нас у школу з пропозицією виставити гандбольну команду на першість міста. Після Кам’янець-Подільського педінституту Ігор Євдокимович отримав розподіл у Київ за спеціалізацією «Баскетбол». Але тренерських місць ніде не було, і йому запропонували вести в одній із ДЮСШ гандбол і настільний теніс. Ось він і почав освоювати ручний м’яч. Ходив у школи, домовлявся з учителями фізкультури, щоб вони виставляли команду з гандболу, а потім відбирав потрібні йому «екземпляри».

Ось і до нас у школу з’явився – молодий, красивий, упевнений у собі. Попросив нашого фізрука підібрати йому бойових дівчат із шостих і сьомих класів. Ну, а більш бойових від нас із Галькою Манохою в школі не було, тому ми й опинилися в нього на заняттях. Пізніше я привела до нього весь клас».

Молодий тренер дуже цікаво організовував заняття. На них дівчатка відривалися за повною програмою: рухливі ігри, піонербол, волейбол, баскетбол, а про гандбол дізнавалися в процесі. Спочатку тренування проводилися в 153-й школі, де вчилися Зінаїда Столітенко й Галина Маноха. Зал вузенький, ворота нікуди було ставити. Малювали їх на стінці та по ній лупили м’ячами. Зінаїда Турчина так розповіла про ці часи:

«Бувало, пропускали тренування. Коли довго не з’являлися, Турчин приходив до нас додому і просив батьків, щоб ті змушували нас ходити на заняття, тому що відчував: із нас обов’язково буде толк. І з часом ми захопилися самі. Нас уже не потрібно було примушувати. Після школи портфелі кидаємо, хапаємо форму – і на тренування. Вже після неї в роздягальні вирішувалися всі проблеми. Кому твори написати, кому «скатати» геометрію. Поступово цей колектив ставав нашою родиною… Всі ми були закохані в Турчина, всі без винятку. Вся група проводжала його після занять додому (він жив із мамою на Білоруській). Проводимо його, а тільки потім по домівках розбіжимося».

Настала пора проявити себе в змаганнях. Згадує Зінаїда Турчина:

«І ось – перший чемпіонат міста. Нас повезли в Корчувате (місцевість на околиці Києва. – О.Б.), там був земляний майданчик, зони посипано зубним порошком – усе як годиться. Гра йшла на рівних. Ми ні бум-бум, і наші суперники теж. Коли їхній тренер узяв хвилинну перерву (а вона тоді правилами не передбачалася, просто тренер гандбол сплутав із баскетболом), Ігор Євдокимович кричить нам: кидайте по воротах. Кинули м’яч у порожні ворота, і суддя його зарахував. Ми виграли з рахунком 1:0. З цієї перемоги почалася наша епопея в гандболі».

Уже тоді безкомпромісного Турчина влаштовувала тільки перемога. «Ми були ще зовсім маленькими, грали на всесоюзному чемпіонаті школярів, – згадувала Людмила Бобрусь. – Останній матч… Нічия давала нам перше місце. Всього лише нічия! Але ми програвали. Один м’яч. Уявляєте – один м’яч. Це ж дрібниця. І тут дають пенальті в ворота суперника. Бити – мені. До кінця матчу – секунди. Я беру м’яч… і мимо! Програли. Але все одно ми були раді. Друге місце – ти ба! Перший виступ – і відразу другі в країні. Дівчата танцюють, цілуються. Я теж. Потім було нагородження. Стоїмо в строю всі разом. Чекаємо своїх нагород. На душі свято. Раптом я побачила обличчя Турчина і завмерла. Кам’яне обличчя. Застигле. Немов мертве. І по обличчю течуть сльози. Я відразу все зрозуміла, і все в мені обірвалося. Як я могла так безтурботно, так несерйозно!.. Потім теж плакала – всю ніч».

ВИБІР ЄДИНОЇ

Як уже зазначалося, в Турчина була закохана вся команда, а його обраницею стала Зінаїда Столітенко. Зінаїда Михайлівна в декількох інтерв’ю розповіла про те, як розвивалися її стосунки з тренером. Ось одна з її розповідей:

«Любила його вся команда. Ми ж із ним зустрічалися таємно. Наші відносини не можна було афішувати, бо знали: дівчата мене розірвуть на частини від ревнощів. Але приховувати довго нашу любов не вдалося. Одного разу ми з Ігорем сиділи в кафе ботанічного саду, їли морозиво, і хтось нас побачив. Це було все. Приходжу на наступне тренування, дівчата в роздягальні: шу-шу-шу. Вже відчуваю, вони проти мене щось затіяли. Боже, а що було на майданчику!.. Я стою в центрі й повинна тримати гру у своїх руках. Але м’ячі летять мимо, ніби мене тут немає…

Вони сподівалися, що він погуляє зі мною та покине. Думали: як можна таку любити – худа, плоска… Мені було вже 18 років, ми поїхали в Кишинів на чемпіонат Союзу. Там Ігор зробив мені пропозицію. Після приїзду прийшов до моїх батьків: «Я хочу із Зіною одружитися». Мама в його присутності нічого не сказала. А коли пішов, накинулася на мене: «Зіно, та він же старий!». Я їй у відповідь: «Мамочко, та все буде нормально». Я від щастя літала на крилах.

Весілля зіграли в «ленінському куточку» в нашому домі, а через два дні виїхали на ігри. Ось там дівчата вже діставали мене по повній програмі. Підступи були ще дуже довго. Приходила додому, плакала. Одного разу Ігор не витримав, влаштував збори і пригрозив, що кине їх і поїде зі мною в Ашхабад. Так вони принишкли, та й дорослішати стали, вже хлопцями на стороні захоплювалися, з’явилися свої кавалери, пізніше чоловіки, нас залишили в спокої».

ШЛЯХ ДО ВЕРШИН

Зі своїх вихованок Ігор Турчин створив жіночу гандбольну команду «Спартак». 1964 року вона почала виступати в чемпіонатах Радянського Союзу. Всього два сезони вистачило новачкам, щоб пробитися у вищий дивізіон. Дебют там ознаменувався високим четвертим місцем. Кореспондент газети «Радянський спорт» Дмитро Рижков писав 24 вересня 1966 року:

«Київський «Спартак» – новачок чемпіонату, але аж ніяк не новачок у гандболі. Ця команда грає вже років п’ять у майже незмінному складі й не раз перемагала у всесоюзних і республіканських турнірах. Правда, поки тільки в турнірах дівчат. Гравців у «Спартаку» підібрано за всіма канонами сучасного гандболу – рослі бомбардири, швидкі, рухливі крайні та лінійні… Київська команда молода. Середній же вік майже всіх фаворитів першості країни досить великий. Ось тому я не здивуюся, якщо через кілька років «Спартак» ходитиме серед чемпіонів».

Справді, на тлі інших клубів, у складі яких були переважно всі ті ж особи, колектив Ігоря Турчина відрізнявся в кращий бік. Це було не просто вдале покоління, яке волею випадку зібралося під прапорами однієї команди. Ігор Євдокимович особисто дбав про те, щоб і в майбутньому його «Спартак» залишався молодим. Він тренував не тільки команду майстрів, а й найближчий резерв, і зовсім ще юних дівчаток. Його робочий день починався з раннього ранку і закінчувався пізно ввечері. Більша частина життя цієї людини в буквальному сенсі проходила в залі. Адже Турчин прекрасно розумів, що про завтрашній день треба думати сьогодні. І цим він відрізнявся від наставників багатьох клубів, які не приділяли достатньої уваги підготовці резерву.

1967 року, коли підопічні Турчина завоювали срібні медалі, Дмитро Рижков у статті «Небезпечні симптоми» зазначив:

«Київський «Спартак» уперше з’явився у вищій лізі торік. Швидка, технічна, досить перспективна команда – такий дебютант не міг не сподобатися. Але вже в Запоріжжі, де проводився завершальний тур торішнього чемпіонату, дещо залишало неприємний осад. Киянки переоцінили себе, недооцінювали суперників. Здавалося, це пройде. Помилка молодості – з ким не буває! Але поки, на жаль, «Спартак» не змінився. Команда не стала гнучкішою, винахідливішою, а зневаги до суперників, мабуть, додалося. Під час турніру в Запоріжжі я писав: «Не здивуюся, якщо через два роки «Спартак» стане чемпіоном». Готовий повторити це і тепер, але з одним застереженням: «Стане, якщо зуміє швидко позбутися від «зіркової хвороби». А перші її симптоми наявні».

1968 року «Спартак» опустився на третє місце, але наступного року вперше став чемпіоном СРСР. І далі ще 19 разів поспіль вигравав першості Радянського Союзу.

МІЖНАРОДНЕ ВИЗНАННЯ

Невдовзі Ігор Турчин став старшим тренером жіночої збірної СРСР. У довіднику «Гандбол», виданому 1982 року, читаємо:

«Після невдачі у відбіркових матчах чемпіонату світу 1971 року, де наша жіноча збірна в додатковому матчі поступилася румункам, було зроблено серйозні організаційні висновки, укріплено керівництво команди, в яку прийшло багато талановитих гандболісток, в основному з київського «Спартака». Старший тренер збірної Ігор Євдокимович Турчин зумів створити не тільки стрункий і сильний ансамбль, а й зробив значний творчий внесок у тактичну оснащеність команди, надавши їй самобутності та несхожості на поширені тоді схеми ведення гри. У широких колах провідних фахівців світу цю тактику назвали «тактикою Турчина», що стало визнанням народження нової школи сучасного гандболу. Підсумком великої організаторської, методичної та педагогічної роботи, спрямованої на зміцнення радянського жіночого гандболу, стало завоювання нашою командою бронзових медалей на чемпіонаті світу 1973 року в Югославії. Потім цей успіх знайшов розвиток на чемпіонатах світу 1975 і 1978 років, де радянську збірну було удостоєно срібних медалей. Ці та наступні за ними перемоги на Олімпійських іграх 1976 і 1980 років остаточно утвердили міжнародний авторитет радянської школи гри, створеної працею і талантом наших фахівців і спортсменів».

На жаль, на Олімпійських іграх 1988 року в Сеулі жіноча збірна СРСР програла вирішальний матч господаркам – збірній Південної Кореї (19:21), внаслідок чого посіла тільки третє місце. Гандбольне керівництво країни оцінило виступ жіночої команди як невдалий. На Турчина посипався град критики: мовляв, спартаківок у збірній було занадто багато. На виборах нового головного тренера наприкінці 1988 року більшість голосів отримав Олександр Тарасиков, йому і належало готувати колектив до найближчого важливого старту – чемпіонату світу 1990 року.

У 1992-1993 роках Турчин очолював національну збірну незалежної України з гандболу й вивів її у фінал чемпіонату Європи. Легендарний тренер помер на бойовому посту. Поїздка до Бухареста 7 листопада 1993 року на матч між «Спартаком» і румунським «Рапідом» стала для нього останньою.