П'ятница, 29 Березня 2024 р.
27 Березня 2015

ЖИТЛО Є, А ТОЛКУ НЕМАЄ

У Княжполі новосілляЗі сльозами на очах жителі району щоразу дивляться сюжети та читають статті про те, як районна влада передає будинки дітям-сиротам. То троє вихованців інтернатів отримали велике й гарне помешкання, то двоє, а то дівчина-інвалід.

Серце переповнюється радістю за цих знедолених молодих людей. Від них або відмовилися найрідніші, або так склалися обставини, що змушені були жити в сиротинцях та інтернатах. А тут починається нове життя у власній оселі. Є випадки, коли сироти стають гарними господарями, утримують сади, городи, виховують уже своїх дітей. На жаль, частіше вимальовується ЖИТЛО Є, А ТОЛКУ НЕМАЄінша картина: в селі важко знайти роботу, тож у пошуках кращої долі брати й сестри роз’їжджаються світами, самі шукають нове житло. А оселі від району або пустують, або залишаються під опікою ненадійних власників.

І проблема тут не в чиновниках чи власниках нових осель, а в самому механізмі розподілення, передачі та відповідальності за утримання будинків. Вони придбані за кошти району, меценатів і повинні нести користь громаді, а не пустувати чи створювати незручності. Хай це поодинокі випадки, але будинки на вітер – це занадто.

У Кам’янець-Подільському районі за останні 10 років за кошти меценатів і районного бюджету для дітей-сиріт придбано 5 будинків: два – у Крушанівці, по одному – в Приворотті й Оринині, останній – у Княжполі. Будинки передаються дітям у нормальному стані, з косметичним ремонтом. Після вимкнення камер і диктофонів журналістів, промов чиновників сироти залишаються наодинці із реальністю. Треба працювати, заробляти і утримувати себе та господарство.

Алла БУДАНЦЕВАЯк ніхто інший, життєві долі та специфіку характерів дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, знає колишня директор НВК із центром реабілітації слабозорих дітей Алла БУДАНЦЕВА. Їй неодноразово доводилося добиватись помешкань для учнів інтернату.

– Житло для дітей-сиріт – досить болюча проблема як у місті, так і в районі. Крім того, що його катастрофічно бракує, воно ще й не завжди належним чином використовується. Тут має бути відпрацьовано державний механізм видачі та контролю, котрий би відрізнявся від сьогоднішнього. Щодо будинків, які видаються в районі, є чимало запитань. Насамперед потрібно звертати увагу на факт, що діти, які виховуються в інтернатах, не навчені до сільської роботи. Зазвичай їм важко себе обходити, адже з дитинства звикли, що хтось подає їжу, прибирає і пере. Життя в селі вимагає догляду не лише за собою, але й за будинком, городом і господарством. А в цих дітей не було батьків-господарів, які б навчили і показали, що і як робити. Але, з іншого боку, казати, що їм треба давати виключно квартири в місті, теж неправильно. Особисто бачила, як міське житло йшло в прірву. Але до кожної дитини повинен бути свій підхід. Для когось треба, щоб колишні опікуни корегували вибір помешкання та слідкували за його утриманням і подальшою долею. Гроші на житло для дитини-сироти повинні йти за нею.

Директор районного Центру соціальних служб для сім’ї, дітей і молоді Іван ПРАВНИК запевнив, що останніми роками справді змінився підхід до видачі житла дітям-сиротам.

Іван ПРАВНИК– Сьогодні сироти самі обирають житло. Ми разом шукаємо вільні будинки, які розташовані недалеко від їхніх родичів чи друзів. Нехай у них в цьому селі буде хтось близький, хто допоможе адаптуватися до нових умов життя, підтримає та порадить. Також неабияке значення має транспортне сполучення. Оскільки в селі важко знайти роботу, а заробляти на прожиття якось треба, тому чи не щодня доведеться їздити в місто. У приміських селах дуже дороге житло, тож обираємо із тих, що подалі, але все одно не найгірші варіанти.

Є випадок, що в будинку з дітей-сиріт ніхто не живе, але й віддавати його вони не хочуть, бо це їхня приватна власність, там обробляють город. Щоб запобігти таким фактам, адже мова йде про бюджетні та спонсорські гроші, останні два помешкання оформляли на сільську раду. В разі, якщо сирота там не живе, матимемо можливість його передати іншим дітям. Якщо ж протягом 5 років проживатиме і слідкуватиме за господарством, гарно себе зарекомендує, то отримає право на приватизацію.

З телефонних розмов із головами сільських і селищних рад з’ясувалося, що з виділених районом 5 будинків сироти живуть лише у 3. Два господарства непогано обробляються, люди працюють, виховують дітей, тобто ведуть повноцінний спосіб життя. В будинку, що розміщений в Оринині, картина не така мальовнича.

– Ви би бачили, який безлад там твориться. Скільки доводилося просити, аби прибрали, скосили траву тощо. Город ніхто не обробляє. Будинок ремонту не бачив, відколи туди поселилися, – розповідає сільський голова Оринина Ірина КОРЖЕНКО. – Спочатку їх там жило троє, тепер залишився лише брат, який навчається в місті.

А скільки знайдеться людей, котрі мріють про таке обійстя та із задоволенням його доглядали б. Шкода, що кошти районного бюджету так не цінуються, і замість дяки маємо лише купу проблем.

Ірина КОРЖЕНКОУ будинку в Приворотті сироти не проживають, але там прописані, це їхня приватна власність.

Не живе у своєму будинку в Княжполі, який отримала влітку, і Альона. Нині вона мешкає в Хмельницькому, навчається там у гуманітарно-педагогічній академії. Про дівчину знаємо лише хороше: лідер у всіх починаннях. Її хобі – шахи, брала участь у міських, обласних, всеукраїнських змаганнях. Сама вступила до вишу. Це ласка Божа, що саме вона, така позитивна і відповідальна, отримала житло. Життя піднесло їй чимало біди. Мами вона і не пам’ятає, а до сирітської долі додалися ще й проблеми із зором. Виховувалась у НВК із центром реабілітації слабозорих дітей.

– Я сама обирала цей будинок, – розповідає дівчина. – Для мене це великий старт у житті, адже є впевненість у завтрашньому дні. Знаю, що після закінчення навчання матиму куди повернутись, якщо, звичайно, чоловік захоче. Наразі сама боялася б там жити. Важко і страшно. Газу немає, вода лише в криниці, електроенергію вибиває.

Розумію, що все це тимчасові незручності. Їх можна усунути, призвичаїтись. Усе ж боюся, що не одразу вдаватиметься господарювання, бо навиків немає. До того ж є інвалідність по зору. Якби була можливість замість цього будинку придбати хоча б кімнату в гуртожитку, обрала б її.

Районна програма видачі житла – це однозначно позитивний крок до покращення житлових умов дітей-сиріт, хоча і тут є нюанси. Будинки, придбані за кошти громади, повинні бути їй на благо, а контроль і відповідальність за це мусять стати серйознішими. Будинок – це не лише безкоштовна допомога від району, а й відповідальність і віра громади в сироту, її шанс стати успішною людиною і прожити гідне життя.