Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ПОНЕДІЛОК, 25 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

01.07.2016

НЕ ВСЕ КАНУЛО У ВІЧНІСТЬ

Юрій Шульгін, 2013 рік

На початку XX століття активними в громадському житті Кам’янця-Подільського були сім’ї двох чудових людей - міського садівника Кіндрата Приходька (заклав дендропарк, що тягнеться від Новопланівського мосту до Руських фільварків) і настоятеля Хрестовоздвиженської церкви на Карвасарах, мешканця Підзамча Костянтина Ватича. Вони навіть породичалися - стали сватами, оскільки Олекса Приходько одружився з Ольгою Ватич. Нещодавно правнук Кіндрата Приходька (внук його доньки Віри) Юрій Шульгін, який нині мешкає в Москві, ознайомив мене з унікальною фотографією початку 1910-х років: на ній ми бачимо сімейства Ватичів і Приходьків. Представники обох родин залишили спогади. Це «Під сонцем Поділля» Віктора Приходька та «Прадід Ілія» Ольги Приходько (Ватич). З їхніми фрагментами «Подолянин» свого часу (щоправда, вже давненько) ознайомив читачів. Сьогодні детальніше розповімо про долю Ольги Приходько - однієї з 23, зображених на давньому сімейному фото.

«З тих давніх часів змінилось все - і люди, і звичаї, і все життя. Але білі мури Кам’янця, що перетривали довгі лихоліття, стоять, як в давнину стояли. Стоять велична фортеця, і турецький міст, і мінарет. І водоспад під мостом шумить, як сотні літ тому, і тихий Смотрич несе свої води до бистрого Дністра. Стоїть ще й старесенька дерев’яна церквиця у вузькій долині Карвасар, між скелею та баштами фортеці. А навесні, як у прадавню давнину, цвітуть білі акації, які під гарячим сонцем Поділля порозростались і буяють на кам’янецьких скелях в кожному куточку, в кожній щілині. Цей чудовий, хвилюючий, п’янкий аромат сповняє все місто і куриться, як тиміям (фіміам - О.Б.), у височінь до неба.
Десь певно в місячному сяйві, в прозорі, ясні ночі, повні краси і поезії, повні таємного чару, давно забуті тіні минулого, приваблені цією красою, вертаються, щоб поглянути на рідне місто, щоб послухати тлум водоспаду, щоб поблукати тими доріжками, якими колись так легко ходилося за юних днів, за юних мрій…
Будьте ж благословенні, рідні місця, де колись переживалась та чарівна казка, та вічно прекрасна радість кохання, але де залишилось також так багато сліз та горя…
Минулося.
Все кануло у вічність».Цими зворушливими словами, сповненими світла та легкого щему й суму, подолянка Ольга Приходько (1891-1981) завершила родинну хроніку «Прадід Ілія». Під завершальними словами хроніки стоять дата й місце написання: «Прага, Великдень, 1967 рік».
«Минулося. Все кануло у вічність». З таким висновком мемуаристки і погоджуєшся, і не погоджуєшся. Так, людей, описаних у хроніці, давно вже немає на світі. Понад півтора століття тому, 1861 року, відійшов у вічність прадід Ілія. Та й авторки хроніки вже понад три десятки літ немає з нами. Але під її пером зі сторінок «Прадіда Ілії» надзвичайно яскраво оживає життя, що охоплює добрий шмат років - століття з гаком: від 1828 року, коли Ілія Думанський став настоятелем храму в подільському селі Савинці, до 1933 року, коли на Підзамчі біля Кам’янця-Подільського після голодної зими у Великодню ніч відійшла Наталя Ватич - внучка Ілії Думанського, мати Ольги Приходько. Читаючи занотовані пані Ольгою родинні спогади, зримо бачиш грізного прадіда Ілію та його лагідну й тиху дружину - прабабуню Ірину, їхніх сімох доньок Домцю, Стасю, Масю, Ганю, Сяню, Прісю (бабусю Ольги Приходько) та рано померлу Марцю, їхніх чотирьох синів Івана, Костянтина, Аристарха та Олексія, дітей Прісі - Петрушу та Наталію (маму Ольги Приходько), Ольжиного батька Костянтина Ватича та трьох її сестер. Тож далеко не «все кануло у вічність».
Про всіх розповіла мемуаристка. А про себе повідала десь поміж рядками. Так, у розповіді про другу парафію батька у дужках побіжно зауважила про себе: «бо тим часом народилася ще одна донечка». Та в іншому місці відвела один абзац своєму чоловікові та синові, навіть не назвавши ні себе, ні їх по імені:
«Батьки були щасливі, що всі діти стають самостійними і стоять на добрій дорозі. І милий малий внучок знайшовся в домі, якого привезла третя дочка на довшу гостину, поки мала складати державні іспити в університеті. І гарного, веселого зятя полюбили всі в родині. Найбільше подобався він старенькій бабусі, яку тепер усі величали прабабусею. Вона все повторювала:
- Аж нарешті дочекалася одного хлопця в родині!»
То хто ж вона, Ольга Приходько?
На сімейному фото початку 1910-х років: Костянтин Ватич (16), його дружина Наталія (13) та її мати (7), Ольга Ватич (18) і її чоловік Олекса Приходько (22), Ганна (Галя) Ватич (17), Олена Ватич (12), Євгенія Ватич (14), Кіндрат Приходько (8), Віктор Приходько (1),  Ольга (Туся) Приходько (6), бабуся Юрія Шульгіна - Віра Приходько (21)Майбутня укладачка сімейної хроніки Ольга Костянтинівна Ватич народилася 12 липня (за новим стилем 24 липня) 1891 року. Її батько Костянтин Ватич був настоятелем Покровської церкви в селі Попова Ушицького повіту Подільської губернії (за три версти на схід від містечка Муровані Курилівці). Нині це село Роздолівка Мурованокуриловецького району Вінницької області. Із вибором імені для доньки у родині священика особливих проблем не було, адже 24 липня (за новим стилем) церква вшановує рівноапостольну Ольгу, велику княгиню київську.
Ольга стала третьою донькою у сім’ї Костянтина та Наталії Ватичів. Першою, ще на першій парафії отця Костянтина, народилася Олена. Охрестили її в день, який церква посвячує пам’яті рівноапостольних царя Костянтина та матері його - цариці Олени (21 травня за старим стилем), тож ім’я дівчинці легко відшукалося.
Коли Оленці минуло чотири роки, прийшов на світ її братик Олександр. Хлопчикові було вже майже два з половиною роки, коли восени неждано-негадано він захворів і втратив притомність. Перелякані батьки послали по лікаря. Але той поїхав кудись до тяжко хворого і там заночував. А коли на другий день він приїхав, то дитина вже ледве-ледве дихала. Врятувати її життя було неможливо.
Смерть сина стала для матері таким безпросвітним горем, що вона йшла на могилу Сашеньки, лягала на мокру землю, трусилася, плакала, і несила було її відвести додому. І сталося те, що мало статися. Наталя схопила гарячку і злягла без пам’яті. Надії на її порятунок майже не було. Тож отець Костянтин міг стати молодим вдівцем, Олен-
ка - напівсиротою, а Ольга і не народитися. Але, як зауважила мемуаристка, «кожний має свою долю, а може, отець Костянтин вимолив собі у Бога цю ласку. Наталя не вмерла, встала, як тінь, здавалося дмухни - і вона зникне». Поїздка на море, зміна парафії, приїзд на канікули єдиного Наталиного брата Петра потроху повернули паніматку до життя. 28 липня (9 серпня за новим стилем) 1889 року у Ватичів народилася друга донька, яку назвали Ганною (у хроніці Ольги Приходько її названо Галею; напевно, саме так її називали в родині).
1890 року Олена стала навчатися в Кам’янці-Подільському в Подільському жіночому училищі духовного відомства (нині в цьому приміщенні розміщується коледж харчової промисловості). Надамо слово Ользі Приходько: «Треба було возити донечку Леночку в пансіон до Кам’янця, а це понад 100 верств в один кінець кіньми тричі на рік - туди й назад. Вліті ще було нічого, але на Великдень, на весні на грунтових дорогах стояло невилазне болото, а часом розливались річки, які небезпечно було переїздити. На Різдво, взимі лютували морози, гуляли метелиці, завірюхи, і легко було дитину перестудити. Крім того, дорога туди й назад забирала багато часу, так що дитя не встигало натішитись і знов мусіло їхати назад. А залишати її в школі о.Константан не мав серця, бо сам добре пам’ятав, як то було йому сумно, коли всі від’їжджали, а він один залишався десь у малій комірці, і про нього часами навіть забували подбати. Крім того, Леночка в пансіоні дуже тяжко звикала до холодного оточення і гірко терпіла прикре відношення злющої «класної дами». Усе заливалася сльозами, коли її батько залишав. І так жалісно благала взяти її додому».
І далі мемуаристка зазначила: «Це постійне нервування призвело до того, що хронічна хвороба о. Константина не тільки не вгавала, а все зогострювалась і сильно докучала. Став він таким подразненим, що майже нічого не їв. Лікар, до якого він звернувся в Кам’янці, порадив рішучо змінити спосіб життя і оточення».
14 (26) липня 1893 року Костянтина Ватича перевели на вакантне з квітня 1893 року міс-це - настоятелем Хрестовоздвиженської церкви в містечку Карвасари - передмісті Кам’янця-Подільського. Його третій доньці Ользі тоді було два роки.
Карвасарська парафія стала третьою та останньою в житті отця Костянтина. До парафії входили сім приміських поселень: крім Карвасар, Підзамче, Видрівка (нині ці три поселення входять до складу Кам’янця-Подільського), Татариски, Кубачівка (нині ці два села становлять єдине село Смотрич), Янчинці (нині Колибаївка) та частина Кармеліт (нині Вільховець). 1896 року парафія дещо зменшилася: Кармеліти повністю увійшли до парафії села Довжок. За даними на кінець XIX століття, парафіянами Хрестовоздвиженської були 576 чоловіків і 602 жінки. Крім того, на території парафії проживали 614 католиків, 18 лютеран і 784 євреї.
Кам’янець-Подільський був добре знайомий отцеві Костянтину. Тут у липні 1877 року він закінчив за першим розрядом зі званням студента Подільську духовну семінарію. Разом із ним семінарію закінчили майбутній знаменитий шашкіст Павло Бодянський (теж за першим розрядом) і майбутній краєзнавець, настоятель церкви святого Георгія на Польських фільварках у Кам’янці-Подільському, тесть поета Володимира Свідзінського Йосип Сулковський (за другим розрядом).
6 (18) жовтня 1897 року у Ватичів народилася четверта та остання донька, яку назвали Євгенією. А за рік до цього закінчила навчання в духовному училищі найстарша Олена. Всі шість класів вона закінчувала за першим розрядом, щороку нагороджувалася книгою за зразкову поведінку та відмінні успіхи. Закінчивши училище, отримала атестат з правом на звання домашньої вчительки. За даними 1911 року, була помічницею виховательки в єпархіальному жіночому училищі в Тульчині.
На відміну від Олени, три інші дочки отця Костянтина навчалися в Кам’янці-Подільському в Маріїнській жіночій гімназії. Всі троє її успішно закінчили: 1906 року - Ганна, 1908 року - Ольга, 1914 року - Євгенія. Причому Ольга та Євгенія закінчили гімназію зі срібною медаллю. Сьогодні в приміщенні гімназії розміщується навчально-виховний комплекс №8.
У грудні 1910 року, коли в Кам’янці-Подільському гастролював театр Миколи Садовського, Ольга Ватич звернулася до Марії Заньковецької, щоб проконсультуватися, які тканини потрібно їй узяти для обрядження Музи Тараса Шевченка (така роль припадала Ользі при підготовці «живих картин» для вшанування пам’яті поета). Глянувши на Ольгу, Заньковецька сплеснула руками: «Твій образ тільки створений для Музи Шевченка. Але тобі не треба ніяких прозорих тканин. Мусиш бути в народному одязі. Благословляю тебе. Ось початок!». Знявши з себе п’ять разків коралового намиста, одягнула на дівчину.
Ольга Ватич одружилася з Олексою Приходьком - рідним братом автора спогадів «Під сонцем Поділля» Віктора Приходька. В них народився син, якого назвали Андрієм.
1919 року Олекса Кіндратович став адміністратором знаменитої Української республіканської капели під керівництвом Олександра Кошиця, яка того ж року виїхала з Кам’янця-Подільського на гастролі в Європу. З цією капелою як перекладач виїхала і рідна Ольжина сестра - Ганна. Її чоловіком став учасник капели Роман Кирчів (1892-1968).
Деякий час поруч було дві Ольги Приходько, дві родички. Адже в капелі співала рідна сестра Олекси та Віктора Приходьків - Ольга Кіндратівна Приходько, яку називали Тусею. 1924 чи 1925 року вона одружилася з Ігорем Лоським - учасником бою під Крутами, в якому він був важко поранений.
Ольга та Олекса Приходьки тривалий час вели культурно-просвітницьку роботу на Закарпатті, а з початком Другої світової війни оселилися в Празі.
1964 року Ольгу Приходько відвідала фольклористка Тамара Сис-Бистрицька, яка приїхала з Кам’янця-Подільського в Чехословаччину на лікування. Путівку в Карлові Вари їй пообіцяв незадовго до своєї смерті Максим Рильський. Після смерті поета в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії, який довго очолював Максим Тадейович, на щастя, не забули про обіцянку свого директора.
Тамара Андріївна привезла Ользі Приходько від її сестри Євгенії давню фотографію родини й образ, яким благословляли до шлюбу Олексу Приходька й Ольгу Ватич. При від’їзді Тамари Сис додому Ольга Приходько вручила їй намисто Заньковецької зі словами: «Вручаю Вам. Якщо настане той час, коли відчуватимете потребу у такому ж вчинку, вручите цей святий спогад достойній жінці, як колись Заньковецька одягла намисто на мене». Згодом Тамара Андріївна вручила намисто поетесі Наталі Кащук, яка закінчила в Кам’янці-Подільському п’яту школу і, живучи і працюючи в Києві, ніколи не забувала про місто свого дитинства та юності.
У Празі завершився земний шлях Приходьків: Олекса Кіндратович помер 8 лютого 1977 року на 90-му році життя, а Ольга Костянтинівна - 14 січня 1981 року, теж на 90-му році життя.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку