Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 22 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

08.07.2016

КАМ’ЯНЕЦЬКИЙ СЛІД УТОЧКІНА

Людина із нестримною жагою звідати все. Таким увійшов в історію легендарний Сергій Уточкін (1876-1916). Світові його подарувала Одеса, упокоїв передреволюційний столичний Петроград. Але краєчком свого таланту Сергій Ісайович черкнув і далекий від центрів Кам’янець.

ТРІУМФАЛЬНИЙ АВІАТОР

Афіша про польоти УточкінаЦей рік двічі пам’ятний для Уточкіна. 13 січня виповнилося 100 років із дня його смерті, а 12 липня матимемо 140 років від дня народження Сергія Ісайовича. Як бачимо, півроку не дотягнув він до свого 40-річчя, проживши «коротке, але яскраве життя», як полюбляють казати біографи про таких особистостей.
«Український народний календар» на 2016 рік характеризує Уточкіна як «українського спортсмена, авіатора, переможця міжнародних змагань у п’ятнадцяти видах спорту». Той же календар у рубриці «Роде наш прекрасний» подає стислий, усього на три абзаци, але насичений фактажем нарис «Тріумфальний авіатор»:
«Сергій Ісайович Уточкін народився в Одесі в сім’ї купця другої гільдії. Рано втратив батьків і виховувався в родині тітки. У 13 років захопився спортом і вже за три роки виступав як професійний велосипедист. Згодом став одним із найкращих мото- й автогонщиків Російської імперії. Брав участь і перемагав у турнірах із легкої атлетики, плавання, гімнастики, фехтування, боксу, боротьби, вітрильного, кінного, ковзанярського спорту, фігурного катання тощо. Організував одну з перших у країні футбольних команд.
1907 року вперше здійснив політ на аеростаті. Незабаром на паях із друзями придбав повітряну кулю та став професійним повітроплавцем. 1909 року вирушив до Франції, аби навчитися літати, але для навчання не вистачило коштів.
Повернувшись на початку 1910 року до Одеси, уклав із місцевим комерсантом контракт на здійснення комерційних польотів на спеціально для цього придбаному аероплані «Фарман-IV». Упродовж двох тижнів самотужки опанував техніку пілотування й вирушив у грандіозне турне містами Російської імперії, яке, за невеликими винятками, тривало до 1913 року. Так розпочався тріумфальний шлях «другого авіатора Російської імперії», як його тоді називали. Далі були піднесення й падіння, злети й травми, хвороби та злидні, вживання наркотиків і передчасна смерть у психіатричній лікарні Петрограда».
Чому Уточкіна називали «другим авіатором Російської імперії»? Тому що Сергій Ісайович став другим дипломованим льотчиком в історії повітроплавання в Росії. А першим був Михайло Єфімов, який навчився літати у Франції в школі Анрі Фармана. Уточкін же зробив це самостійно й навесні 1910 року склав іспити на звання пілота-авіатора в Одеському аероклубі, потім підтверджене Імператорським всеросійським авіаційним клубом. Уже в травні 1910 року Уточкін провів показові польоти в Києві, Москві, Харкові й Нижньому Новгороді.
До речі, одесит став першим вітчизняним авіатором, який підняв літак у московське небо. Професор Микола Жуковський, котрий спостерігав за цим польотом, відзначив, що в Уточкіна, крім знання й уміння, є необхідна для авіатора вроджена здатність. Оцінка Миколи Єгоровича цінна ще й тим, що він дуже добре розумівся у льотній справі як теоретик, оскільки був творцем аеродинаміки як науки.

ОЧИМА КУПРІНА

Близьким другом Сергія Уточкіна був письменник Олександр Купрін (до речі, Олександр Іванович деякий час служив у піхотному полку, що дислокувався в Проскурові).
5 вересня 1909 року (тут і далі дати за старим стилем) редактор газети «Одесские новости» Ізраїль Хейфец запропонував Олександрові Купріну взяти участь у польоті на повітряній кулі й написати газетний нарис про свої враження. Оскільки аеростати тоді досить часто зазнавали аварій, друзі Купріна вважали його намір «летіти» великим ризиком. Однак 13 вересня аеростат, на якому були Сергій Уточкін, Олександр Купрін, Ізраїль Хейфец і кореспондент газети «Русское слово» Ілля Горелик, після півторагодинного кружляння над Одесою успішно приземлився за межею міста. 17 і 18 вересня побачив світ великий газетний нарис Купріна «Над землею». У ньому письменник назвав Уточкіна найбільш своєрідною людиною серед тих, кого він зустрічав у своєму житті. «Якщо є в Одесі два популярні імені, то це імена Бронзового Дюка, який стоїть над бульварними сходами, й Сергія Ісайовича Уточкіна», - писав Купрін у нарисі. Далі читаємо про Уточкіна:
«Він найпристрасніший спортсмен у світі, якого тільки можна собі уявити. Він перепробував майже всі види спорту, але, досягнувши в кожному з них вершини, негайно ж переходив до іншого спорту. Так, він став першокласним циклістом (так тоді називали велосипедистів - О.Б.) і здобув собі популярність на всіх циклодромах Європи; потім його захопили автомобільні змагання, під час яких він розвивав страшенну швидкість - по півтори сотні кілометрів на годину; потім вітрильні перегони, потім найлютіший і кривавий бокс, потім уже польоти на аеростатах. І всюди він досягав щонайможливішої досконалості. Тепер він марить аеропланами. Але спортсмен зовсім не вбив у ньому надзвичайно цікавої індивідуальності: він дотепний, витончений у розмові, уважно стежить за літературою, і улюблений його письменник - Кнут Гамсун, особливо його «Пан», в якому розлито так багато того прекрасного звіриного, що, на жаль, майже зникло вже у сучасної людини».

ВІЧНИЙ ШУКАЧ

Помер Уточкін 31 грудня 1915 року (за старим стилем) від крововиливу в мозок у петроградській лікарні святого Миколая-чудотворця. 2 січня 1916 року газета «Биржевые ведомости» опублікувала некролог «Уточкін» із підзаголовком «Спогади», написаний Купріним. Подамо його повністю в нашому перекладі українською мовою:
Пам’ятник Уточкіну в Одесі«Я познайомився з ним в Одесі, на Великому Фонтані, влітку 1904 року, і відтоді ніколи не міг собі уявити Уточкіна без Одеси й Одесу без Уточкіна. І справді, покійний Сергій Ісайович був у цьому місті так само відомий усім від малого до великого, як знаменитий покійний адмірал Зеленой (Павло Олексійович Зеленой, який помер 10 січня 1909 року в Одесі, був її градоначальником - О.Б.) або як бронзова статуя Дюка Ришельє на Миколаївському бульварі (сучасна адреса пам’ятника - Приморський бульвар, 9, - О. Б.). Він сам нерідко, заїкаючись і нервово гримасуючи, зазвичай казав зовсім серйозним тоном: «Я с-страшно п-п-популярний в-в Одесі», - і, витримавши паузу, додавав: «К-коли я їду на м-машині, то всі х-хлопчаки кричать: «Ут-точкін, рудий п-пес!». Але ті ж хлопчаки обожнювали його за безтурботну веселість, щедрість, завзятість, пустотливість і широту натури. І взагалі довго був він кумиром, улюбленцем і місцевою гордістю живої, палкої південної міської юрби, яка, однак, байдуже відвернулася від нього під час смуги невдач і хвороб. Що поробиш: це доля улюбленців і звичай публіки!
Усе життя його було строкате, рухливе, тривожне та по-своєму блискуче; все на краю ризику, часто віч-на-віч зі смертю! У дуже ранньому дитинстві зазнав він приголомшливого переляку під час нічної пожежі, що й відбилося на все його життя важким заїканням. Навчався погано, і не так через лінощі, як унаслідок надзвичайно палкого темпераменту. Перебував у багатьох на-вчальних закладах і, здається, жодного не закінчив.
Могутньою, невідпорною чарівністю приваблював його до себе спорт усіх видів, і в кожній галузі він домагався досконалості. У школі: городки, лапта, турнік, пера, гудзички, голуби, стрибання, теніс, футбол. Згодом - спортивний біг, плавання, веслувальні та вітрильні перегони. У період змужніння послідовно - фехтування, боротьба, бокс, велосипед, мотоциклетка, автомобіль, повітряна куля та, нарешті, фатальний для нього аероплан. У велосипедних змаганнях він виступав як професіонал, зробив собі гучне ім’я на російських і закордонних іподромах, установив свого часу кілька помітних рекордів і заробляв великі гроші. Тримав спочатку велосипедну, а потім автомобільну крамницю та ще щось; але тримав теж через своєрідне змагання, тому що неминуче прогорав.
Часом грав нестримно в карти, завжди бував закоханий до нестями, випробовував на собі дію різних наркотиків - і все це заради живої, ненаситної спраги сильних вражень. І в усі свої захоплення він умів вносити той невловимий відбиток оригінальності, вишуканості, простодушного лукавства й дотепності, який робив його настільки привабливим. Він, як ніхто, вмів поетизувати спорт і робити шляхетним навіть ремесло.
Незвичними були самі прийоми його тренінгу. Так, тренуючись до великих велосипедних перегонів, він щоранку, вдосвіта, приходив до пам’ятника Ришельє, від підніжжя якого йдуть донизу, в порт, сходи - одні з найдовших у світі, які перемежовуються через певне число сходинок широкими майданчиками на три сажні. Там на нього вже чекали приятелі, вуличні чистильники чобіт, відчайдушні хлопці. Вся ця компанія, разом з Уточкіним, вишиковувалася на верхньому майданчику й після сигналу кидалася донизу. Добігши до кінця, до залізної церкви, треба було без зупинки повернути назад і летіти щодуху вгору, до Дюка. Тут Сергій Ісайович роздавав призи - перший, другий, третій, а тим, хто не виграв, - утішні гривеники. Так він «відкривав собі дихання». Тими ж сходами він спускався до портової естакади на своєму гоночному, маленькому сірому автомобілі, затримуючись якимось дивом на майданчиках.
А готуючись до бігових змагань, він одного разу на парі (про це чув кожен бігун-одесит) пробіг від Куликового поля до Великого Фонтана - щось близько вісімнадцяти станцій і дванадцяти верст, - поруч із паровим трамваєм, обігнавши його на кілька сажнів.
Звичайно, всі ці витівки разом із професійними забоями й падіннями не проходили йому намарне. Мені не раз доводилося купатися разом із ним у морі, я міг переконатися, як знівечено було шрамами й синцями його мускулисте, міцно збите, дуже біле тіло. Історія широкого рубця, що зміївся на чверть аршина нижче від правої лопатки, здалася мені досить значною. Під час одного з одеських погромів Уточкін побачив на вулиці стару єврейку, переслідувану розлюченою купкою п’яних негідників. Миттєво, підкоряючись, як завжди, першому велінню інстинкту, він кинувся між жінкою та натовпом із розчепіреними руками.
«Я ч-чую ззаду: не ч-чіпай... це с-свій... Ут-то-чкін! І раптом відчуваю в с-спині пр-р-р-отяг. І з-знепритомнів». Понад місяць пролежав Сергій Ісайович у лікарні внаслідок свого, може бути, несвідомого, але прекрасного людського пориву. Хтось ззаду встромив йому в спину кухонного ножа, який пройшов між ребрами.
Так само і під час останнього нещасливого перельоту (Петербург - Москва) показав Уточкін якнайкраще своє відкрите, правдиве й добре серце. Тоді - пам’ятаєте? - один з авіаторів, який щасливо впав, але зламав апарат, відмовив товаришеві, що сів із ним поруч, у бензинові й маслу: «Не мені - так нікому». Уточкін же, перебуваючи в аналогічному становищі, не тільки віддав Васильєву свій запас, але сам, ледь пересуваючись від наслідків жорстокого падіння, знайшов у собі достатньо мужності й терпіння, щоб пустити в хід пропелер Васильєвського аероплана.
Уточкін на велотрекуВостаннє бачив я Уточкіна в лікарні «Всіх скорботних», куди відвозив йому невелику, зібрану через газету «Речь», суму. Фізично він майже не змінився відтоді, коли як пілот плавав зі мною на повітряній кулі. Але духовно він був уже майже спустошеною людиною. Він упродовж години, не випустивши з рота міцної сигари, дуже багато, не замовкаючи, говорив, перескакуючи з предмета на предмет, і весь час нервово розгойдувався разом зі стільцем. Але щось згасло, омертвіло в його погляді, раніше такому ясному. І я не міг не звернути уваги на те, що через кожних десять хвилин до його кімнати через напіввідчинені двері заглядав черговий лікар-психіатр.
Він мав вищий за середній зріст, був сутулуватий, довгорукий, рудоволосий, із блакитними очима й білими віями, весь у ластовинні. Одягався завжди вишукано, але, як це часто буває з дуже м’язистими людьми, - одяг на ньому сидів дещо мішкувато. Вуса й бороду голив і носив прямий ретельний проділ, що надавало його обличчю схожості з особою англійського боксера, циркового артиста або жокея. Був дуже негарний, але у хвилини пожвавлення - в усмішці - чарівний. З багатьох бачених мною людей він - найяскравіша, за оригінальністю та за душевним розмахом, фігура.
Зауважу ще одне. Спортивне життя не заважало йому дуже багато читати і, завдяки винятковій пам’яті, - багато пам’ятати. У нього був безсумнівний смак. Він перший звернув мою увагу на Гамсуна і Бласко Ібаньєса.У проміжках між польотами він говорив: «Літати - одна насолода. Якщо там, нагорі, чого-небудь і боїшся, то тільки землі».
Спи ж у ній, спокійне, бунтівне серце, вічний шукачу, який нікому не заподіяв зла та багатьох обдарував радощами».

УТОЧКІН І КАМ’ЯНЕЦЬ

Про перебування Уточкіна в Кам’янці-Подільському довідуємося з книги кінознавця Веніаміна Вишневського про документальні фільми дореволюційної Росії. З’ясовується, що місцевий оператор-фотограф С.Гіллер 25-26 жовтня 1911 року знімав у Кам’янці-Подільському польоти авіатора Уточкіна з пасажирами. 28 листопада цю хронікальну стрічку могли побачити кам’янчани в місцевому кінотеатрі «Ілюзіон». На жаль, фільм не зберігся, а відомості про нього дослідник почерпнув з оголошень у газеті «Подолянин» за 1911 рік.
Ще один цікавий факт. Історик Сергій Єсюнін із Хмельницького в статті «Найвидатніший авіатор Польщі - подолянин», присвяченій польському льотчику Болеславу Орлінському - уродженцеві села Ніверка нинішнього Кам’янець-Подільського району, розповів таке: «Сімейний статок дозволив батькам відправити одинадцятирічного Болеслава на навчання у Кам’янець-Подільське семикласне комерційне училище. Перше враження від прибуття до губернського міста було незабутнє - хлопець на другий день по приїзді випадково потрапив на авіаційне шоу. Сталося це влітку 1910 року. Авіація тоді робила лише перші кроки, й у Кам’янці-Подільському з демонстраційними польотами виступав легендарний пілот Сергій Уточкін. Болеслав, побачивши віражі аероплана, на все життя закохався в авіацію й став мріяти про небо».
Якщо Болеслав Орлінський, згадуючи навчання в місті над Смотричем, не сплутав дати, то можемо говорити, що Сергій Уточкін щонайменше двічі відвідував Кам’янець: улітку 1910 та восени 1911 року. Як би там не було, його кам’янецькі польоти дали міцний заряд майбутньому польському асу. Цей епізод став відправною точкою для трихвилинного фільму «Вище неба» із циклу «Таємниці мого міста», створеного Андрієм Раднюком і Дмитром Кубряком за участю автора цих рядків.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку