Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



П'ЯТНИЦЯ, 24 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

15.07.2016

КАМ’ЯНЕЦЬ ЧАСІВ ПЕТЛЮРИ ОЧИМА ЄВРЕЯ

«Перша людина, яку я побачив у Кам’янці-Подільському того вечора, коли я туди приїхав, був Корчинський», - так починає детальну розповідь про своє триденне перебування в службових справах у тимчасовій столиці Української Народної Республіки восени 1919 року юрист Арнольд Марголін. Цілий розділ, який так і називається - «Поїздка до Кам’янця-Подільського», присвятив Арнольд Давидович відвідинам міста над Смотричем у праці «Україна та політика Антанти». Ця 398-сторінкова книжка, що має підзаголовок «Нотатки єврея й громадянина», побачила світ російською мовою в Берліні. Року виходу не вказано, але передмову автор датував липнем 1921 року, тобто розповідає про ще доволі свіжі події. Цікаво, що у 15-сторінковому п’ятнадцятому розділі, присвяченому поїздці до Кам’янця, немає навіть півсловечка про саме місто, практично всю увагу автора зосереджено на важливих зустрічах і на аналізі тодішньої непростої (відверто кажучи, плачевної) ситуації. Недарма доктор історичних наук Данило Яневський зазначив, що «одним із найкращих прикладів еміграційної аналітичної літератури залишаються спомини Арнольда Марголіна».

ДВІ ЗНАКОВІ ОБСТАВИНИ

Арнольд МарголінПеред тим, як перейти до нотаток, розповімо коротко про автора. Арнольд Марголін народився в листопаді 1877 року в Києві. «Його батькові Давиду майбутня столиця України зобов’язана появою фунікулера, трамвайного сполучення й артезіанських свердловин. За словами Київського міського голови Іполита Дьякова, в Києві не було жодного комерційного підприємства або доброчинної установи, якій не надав би цінної допомоги рублем або інтелектом Давид Марголін», - читаємо в сучасній статті народного депутата України трьох скликань Олександра Фельдмана.
Арнольд 1900 року закінчив юридичний факультет Київського університету, навчався за кордоном, у Німеччині та Франції, став членом Колегії адвокатів Росії. «Грав на скрипці, творив музику, писав есе й повісті, які друкував під псевдонімами, адже мав надто відоме прізвище, брав участь у роботі Київського літературного товариства. Загалом, був творчою людиною в повному розумінні цього слова. І все-таки Арнольд Марголін міг би залишитися відомим тільки вузькому колу істориків, якби не дві обставини в його біографії, які привертають нашу увагу й сьогодні», - читаємо про героя нашої розповіді в статті Олени Чучулашвілі, присвяченій документальному фільмові Олександра Муратова «Арнольд Марголін - видатний українець і єврей».
Перша зі згаданих обставин - це участь Арнольда Марголіна у справі Бейліса восени 1913 року. Молодий юрист був адвокатом і, виступаючи на процесі як свідок, зробив великий внесок у те, що єврея Менделя Бейліса, безпідставно звинуваченого в убивстві з ритуальною метою християнського хлопчика Андрія Ющинського, виправдали. Різких висловлювань на суді Арнольдові Давидовичу не пробачили, тож незабаром його позбавили адвокатського звання нібито «за порушення професійних обов’язків». Тільки після Лютневої революції Марголіна поновили у правах.
Тепер про другу обставину. Зоряний час Арнольда Давидовича настав після проголошення в листопаді 1917 року Української Народної Республіки. Будучи євреєм за національністю, Марголін став українським патріотом. Він вступив до Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Від березня 1918 року Арнольд Давидович був членом Генерального суду УНР та Української Держави, обіймав посаду заступника міністра закордонних справ у кабінетах Володимира Чехівського та Сергія Остапенка. Він репрезентував УНР під час переговорів із представниками Антанти в Одесі та на Паризькій мирній конференції.

З ПАРИЖА ДО КАМ’ЯНЦЯ

Коли у столиці Франції серед української делегації почалися чвари, Марголін подав у відставку. Повертаючись із Парижа, Арнольд Давидович у Бухаресті мав розмову з головою дипломатичної місії УНР у Румунії Костянтином Мацієвичем. Той наполягав, аби Марголін поїхав до Кам’янця, де виклав би урядові все, що знав про становище в Парижі. Але в Марголіна була запланована поїздка до Константинополя, тож він домовився з Мацієвичем, що після неї знову заїде в Бухарест і звідти вони разом поїдуть до Кам’янця. Цього вимагав, на думку Мацієвича, партійний обов’язок Марголіна (обоє були членами УПСФ).
«26 жовтня, після 16-денного плавання по Чорному морю, я розпрощався з капітаном і з усіма тими, з ким довелося разом стільки пережити, висадився в Констанці, а наступного дня був знову в Бухаресті», - читаємо в книжці Марголіна. В останню хвилину, напередодні від’їзду до Кам’янця, надійшли звістки вельми важливого політичного характеру, які затримали Мацієвича в румунській столиці, тож Марголіну довелося їхати одному. Знову надамо йому слово:
«До Чернівців сполучення було дуже зручне, ходили безпересадочні швидкі поїзди. Від Чернівців дорога йшла на Новоселицю й Хотин, а далі від Дністра вже залишалося менше ніж 20 верст до Кам’янця-Подільського. Залізниця закінчувалася в Новоселиці, звідси треба було вже їхати кіньми до самого Кам’янця.
У Новоселиці та Хотині я розпитував місцевих євреїв про те, як їм живеться при новому румунському режимі. Відповіді вийшли досить сприятливі, румунський уряд поводився цілком розсудливо і в Буковині, і в Бессарабії. У цих місцевостях він відмовився від своєї старої традиційної політики утисків щодо євреїв... Проти того, що переживало єврейство там, по той бік Дністра, спочатку від банд і частин української армії, що розклалися, потім від більшовиків і денікінської армії, тут, у Бессарабії, життя єврея представлялося, звичайно, раєм».

НІ ВЗУТТЯ, НІ ОДЯГУ, НІ ЛІКІВ

Обкладинка книжки спогадів МарголінаПрибувши до Кам’янця, Марголін першим зустрів Михайла Корчинського, який теж, як і Арнольд Давидович, був соціалістом-федералістом і до квітня 1919 року обіймав високу посаду держсекретаря Ради народних міністрів УНР (нині ця посада відома як міністр Кабінету Міністрів України). Ось що Арнольд Давидович занотував про Михайла Агафоновича:
«Він тільки що відійшов від важкого тифу, яким перехворіла тоді мало не половина української армії та населення Подільської губернії. Від нього я дізнався, що становище армії катастрофічне, немає ні взуття, ні теплого одягу, ні ліків. Зі складу так званої наддніпрянської армії надійних військ у Петлюри тоді було не більше ніж 15 тисяч, все інше розбіглося або розклалося, заповнюючи собою голодні банди та добуваючи собі їжу грабунком і здирництвом. Але зате галицька армія, що перебувала також під загальним українським командуванням, ще збереглася після відступу з Києва. У ній налічувалося ледве не до 50 тисяч осіб. Але половина цієї ще дисциплінованої тоді сили не мала зброї, крім того, дуже значна частина перехворіла нещодавно на тиф».
Далі в спогадах читаємо: «Корчинський був тоді головою комітету для боротьби з погромами та надання допомоги потерпілим. Від нього я дізнався, що в цей так званий кам’янецький період Петлюрі й уряду вдалося нарешті оздоровити армію, що залишилася в їхньому розпорядженні. Не тільки не було більше спроб погромів, але, взагалі, встановилися дуже дружні взаємини між українським і єврейським населенням. Правда, мова йшла тільки про той незначний регіон (Подільську губернію), який залишався тоді в розпорядженні українського уряду».
Притулок Марголіну в місті над Смотричем надав присяжний повірений Михайло Альтер, який працював юрисконсультом Міністерства народної освіти. В Михайла Олександровича гість «знайшов хоча би на три дні давно загублений затишок домашнього вогнища».

БЕЗ ЖОДНОГО ХИЗУВАННЯ

У Кам’янці в Марголіна відбулися побачення із головою Директорії Симоном Петлюрою, диктатором української частини Галичини Євгеном Петрушевичем, прем’єр-міністром Ісаком Мазепою. Це був дуже непростий час: як зазначив Марголін, «йшли якраз тоді гарячкові наради про те, що робити внаслідок натиску з двох боків - і більшовиків, і денікінців».
Далі читаємо в спогадах Арнольда Давидовича: «Нарешті, я вперше говорив особисто з Петлюрою. Доля весь час якось так влаштовувала, що раніше ми ніяк не могли зустрітися. А тим часом ця людина так довго стояла на чолі українського руху, з яким і я був пов’язаний уже з весни 1918 року. Про нього стільки говорили й писали. Його, нарешті, звинувачували в потуранні під час погромів. Для мене, єврея, це було найстрашніше звинувачення. Думаю, однак, що і для таких людей, як В’ячеслав Прокопович, Олександр Шульгин, Борис Матюшенко і їм подібних, співпраця з урядом або Директорією, хоча би побічно винних у погромах, уявлялася б явно неприпустимою. Від цих же шанованих діячів, які давно й близько знали Петлюру, я мав про нього такі відгуки, які абсолютно виключали саму думку про можливість прояву з його боку не тільки погромного, але навіть і, взагалі, антисемітського настрою.
…Петлюра відверто розповів мені про безвихідне становище, в якому тоді перебувала армія. Він щиро таврував і себе, й інших за цілу низку помилок у минулому. Жодної демагогії, жодного хизування, а один тільки здоровий глузд і безмежна любов до свого народу проглядали у всьому, що він мені говорив. Потім він став розпитувати мене про мої закордонні враження. Вже із постановки питань я бачив, що ця людина чудово орієнтується в західноєвропейській політиці й сильно відійшла від утопізму російської соціалістичної думки, на якій була, по суті, вихована.
Якраз тоді до нього прибула з Варшави спеціальна військово-дипломатична місія. Він говорив, що угода з Денікіним не може відбутися так само, як не може бути й мови про угоду з більшовиками. Проскакувало в його словах, що він сподівається на допомогу Пілсудського та Польщі в боротьбі з більшовиками. У цьому разі великий вплив міг мати на нього факт його давнього знайомства та дружби з Пілсудським. Крім того, в Петлюри була ще якась тінь надії, що здорове ядро української армії «голими руками», як він висловився, відстоїть себе від подвійного тиску з боку більшовиків та армії Денікіна.
Я виклав йому мою думку про те, як він повинен діяти в разі повної катастрофи. Я радив йому їхати тоді до Відня або Праги, створити там або в Парижі український національний комітет, як це вже свого часу зробили серби, поляки, вірмени та інші народи під час окупації їхніх земель ворожими силами.
Дуже скоро після цієї бесіди виявилося, що він не послухав тої ради і поїхав до Варшави».

ДИВОВИЖНЕ ВМІННЯ СЛУХАТИ

Арнольд Марголін мав розмови з іншими чільними українськими діячами. Читаємо в його нотатках:
«Петрушевич справив на мене найкраще враження. Шляхетний, лицарський тон, пристрасна любов до рідної Галичини та галицько-української армії, яку він повів сюди, за Дністер, від розгрому, що загрожував їй за допомогою французьких гармат армії Галлера... Пізніше ми зустрічалися з ним у Відні й Лондоні.
Нарешті, Ісак Прохорович Мазепа. Серйозний, вдумливий вираз обличчя цього відомого працівника Катеринославського земства відразу налаштовував на його користь. Я виявив у ньому дивовижне вміння слухати співрозмовника й сприймати його думки - таку вже рідкісну в людях якість. Він жадібно втягував у себе все, що я йому розповідав про закордонні орієнтації... І я відчув, що, незважаючи на нашу приналежність до різних партій (Мазепа є одним із лідерів Української соціал-демократичної партії), він сходиться зі мною в оцінці становища України за кордоном й у виборі тих заходів, які треба вжити в Західній Європі й Америці для належної постановки українського питання».

ЗАМАНЛИВІ ПРОПОЗИЦІЇ

В українському уряді був міністр з єврейських справ Пінхас Красний. Звісно, Арнольд Марголін мав розмову і з ним:
«Мазепа та Красний наполягали на моєму поверненні до активної політичної роботи. Красний, за дорученням Мазепи та деяких інших українських діячів, довго й переконано умовляв мене або увійти до кабінету й взяти на себе міністерство закордонних справ (Андрій Лівицький тоді хотів залишити цей пост, який він займав тимчасово, поєднуючи його з посадою міністра юстиції), або поїхати в Англію як глава тамтешньої української місії. Красний вважав, що остаточний відхід євреїв від активної участі в українському русі вкрай небажаний, посилався на приклад своєї роботи, на цілу низку випадків, коли завдяки існуванню міністерства єврейських справ удавалося рятувати євреїв і від погромів, і від інших лих».
Марголін навідріз відмовився від самої думки про можливість його роботи в уряді при такому невизначеному становищі. Він пояснив Красному, що не може й не хоче, вже як єврей, брати участі у переговорах, які можуть призвести до відмови уряду хоча би від однієї п’яді української землі. Як і раніше, він готовий усіма силами служити справі пропаганди справедливих гасел (серед них - право українського народу на повне самовизначення), справі боротьби з анархією, залученню допомоги з боку Західної Європи.
«Щодо Лондона, де пост глави української місії був після відходу Стаховського не заміщеним, то становище було дещо інше, - читаємо в нотатках Марголіна. - Там не треба було розв’язувати питання про межі України».
Спочатку Марголін відмовився очолити українську місію в Лондоні, але згодом дав на це згоду й обіймав цю посаду до листопада 1920 року. Від 1922-го Арнольд Давидович перебував в еміграції в США. Він працював юристом, перекладачем, читав лекції в університетах. Марголін виступив на захист Петлюри, показав безпідставність звинувачень Симона Васильовича в антисемітизмі, сприяв українсько-єврейському порозумінню.
Марголіна поважали в різних емігрантських колах. Його смерть 29 жовтня 1956 року (Арнольда Давидовича збила вантажівка, коли він переходив вулицю) болем відгукнулася в серцях сотень людей. На похоронах зібралися всі, кому він був дорогий, - представники як єврейської, так і української громад.

УРОК ГУМАНІЗМУ

Із майже 79 років, які прожив Арнольд Марголін, усього три дні припадають на Кам’янець-Подільський. Але це були дні, насичені важливими зустрічами, а ще відзначилися одним врятованим життям. У нотатках читаємо:
«Мені вдалося під час цього приїзду до Кам’янця відстояти перед Директорією одного молодого єврея, якого звинувачували в явній приналежності до більшовизму та в сприянні більшовикам в їхній війні з українською армією. Йому загрожував розстріл. Я знав близько сім’ю цієї молодої людини й міг тільки допустити, що він здатний був ідейно співчувати більшовизму. Але його активна участь у рядах войовничих більшовиків видавалася малоймовірною. Я представив усі ці мої міркування членам Директорії Макаренку та Швецю. Життя молодої людини було врятовано.
І якщо в цьому була частка моєї участі, то я не каюся в моєму заступництві, бо переконаний, що серед юних більшовиків є гарячі голови, в яких ще багато перебродить, і що з лав цієї молоді вийде ще багато корисних працівників при настанні нормальних умов життя».
Ось такий повчальний кам’янецький епізод залишив нам у спадок Арнольд Давидович. Але чи здатні ми в нинішні непрості для України дні зрозуміти та засвоїти цей урок високого гуманізму?

Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку