Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 18 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

12.08.2016

НЕ ЖОВТНЕВЕ. АЛЕ ЧОМУ НЕ ТАРНАВСЬКЕ?

Коротка назва завжди зручніша, ніж довга. Чи не тому ми досить часто рідне місто іменуємо не Кам’янцем-Подільським, а просто Кам’янцем? Та й у часи Російської імперії два адміністративні утворення з центром у місті над Смотричем офіційно мали підкорочені назви: повіт - Кам’янецький, губернія - Подільська. От і сьогодні мешканці одного приміського села, якому повернули довгу історичну назву, незадоволено крутять носом: їм не хочеться знову бути Мукшею Китайгородською, якщо цілих 70 років вони були Жовтневим, хоча, звісно, всі чудово розуміють ідеологічну заангажованість недавнього наймення свого села.

ОПАЛЬНА РІЧКА

Достеменно знаємо, коли Мукша Китайгородська стала Жовтневим. Таке «щастя» спіткало її 7 березня 1946 року - якраз напередодні Міжнародного жіночого дня. Тоді 8 березня ще не було червоним днем календаря, тож Президія Верховної Ради Української РСР 7 березня не готувалася до свята, а трудилася в поті чола: масово перейменовувала села.

Невідомо, чим завинила перед могутньою радянською владою невеличка подільська річка Мукша, але 7 березня 1946 року її ім’я немилосердно вишкребли з назв усіх сіл, розташованих на берегах цієї річечки. Так, того дня Велика Мукша стала Великою Слобідкою, Мукша-Пановецька - Малою Слобідкою, Мукша-Китайгородська - Жовтневим, Мукша-Боришковецька - Кам’янкою, Мукша-Колубаєвецька - Лисогіркою, Слобідка-Мукшанська - Слобідкою (згодом її поглинула Велика Слобідка).

Як бачимо, за іронією долі напередодні Міжнародного жіночого дня гонінь зазнала саме «жіноча» подільська річка - Мукша. Натомість її «чоловічі» колеги - Дністер, Збруч, Смотрич - засяяли в нових іменах сіл: Дурняківці стали Наддністрянкою (нині - у складі Гораївки), Ляшковиця - Збручем, Татариски - Смотричем.

Усі наведені вище назви не мали жодного ідеологічного забарвлення, крім однієї - села Жовтневого. Хоча в тексті Указу не було зазначено, що це село тепер названо на честь Великої Жовтневої соціалістичної революції, але і без прямої вказівки всі добре розуміли підтекст нового імені. Тож Жовтневе єдине з наведеного списку потрапило під невмолимий прес нинішньої декомунізації: 19 травня 2016 року Верховна Рада України повернула селу попередню назву, але вже без дефіса - Мукша Китайгородська. Постанову про це 2 червня опублікував «Голос України», а наступного дня вона набула чинності.

ВІД ХУТОРА ДО СЕЛА

Якщо ми з точністю до дня знаємо, коли селу змінювали та відновлювали ім’я, то щодо дати його народження важко сказати щось конкретне. Так, в інформаційному довіднику, виданому 1998 року до 75-річчя утворення Кам’янець-Подільського району, для Жовтневого в графі «Дата заснування (перша згадка в історичних джерелах)» печально зазначено: «невідома».

Офіційний веб-портал Верховної Ради України в обліковій картці Мукші Китайгородської історичною датою утворення села вказує 1923 рік. Однак Віктор Гульдман у праці «Населені місця Подільської губернії», виданій ще 1893 року в Кам’янці-Подільському, подає відомості про Мукшу Китайгородську (інак-ше - Кульчієвецьку) Баговицької волості Кам’янецького повіту, розташовану за шість верст від повітового міста (відстань, очевидно вимірювалася від Ратуші в Старому місті чи навіть від Старої фортеці). Це селище (в оригіналі «посёлок») тоді мало 62 двори, тут мешкали 336 осіб обох статей.

Виданий ще раніше шостий том польськомовного «Геогра-фічного словника Королівства Польського та інших слов’янсь-ких країв» (цензурний дозвіл на його друк отримано 19 листопада 1885 року) в статті про річку Мукшу перелічує розташовані на ній поселення. Завершають цей список такі села: Гуменці, Мала та Середня Мукші, Тарасівка й Велика Мукша при впадінні Мукші в Дністер. У наступній статті, окремо присвяченій трьом Мукшам - Великій, Малій і Середній, зазначено, що Мукша Мала має 16 дворів, а середня - 18, що обидві є приміськими хуторами під Кам’янцем. Які саме села, відомі нам сьогодні, мав на увазі автор статті (він себе означив як Dr.M.), пишучи під Малу та Середню Мукші, важко сказати з достатньою точністю. Але напрошується висновок, що сучасні Кам’янка та Мукша Китайгородська (Жовтневе) сформувалися як хутори десь у середині XIX століття, а до його кінця вже набрали достатнього обрису сіл.

СУХІ ЗГАДКИ

Невелика згадка про Мукшу Китайгородську міститься в класичній праці Юхима Сіцінського «Історичні відомості про парафії та церкви Подільської єпархії. Кам’янецький повіт», що побачила світ 1895 року. Пишучи про Мукшу Велику, розташовану на пологому березі Дністра, при впадінні в нього річки Мукші, дослідник зауважує, що описувана ним Мукша «називається Великою на відміну від малих - Боришковецької, Міської - інакше Китайгородської, Кульчієвецької, Колубаївської, Пановецької та інших, розташованих на річці Мукші навпроти села Боришківці, міста Кам’янця-Подільського (по дорозі в Китайгород), села Панівці та інших». Алфавітний покажчик наприкінці праці містить такий запис про село: «Мукша Міська (Китайгородська, Мала)». Як бачимо, 1895 року село мало три варіанти назви: Мукша Міська, Мукша Китайгородська, Мукша Мала.

Мукша-Китайгородська (вже з дефісом) фігурує в алфавітному покажчику до ще однієї класичної праці - «Парафії та церкви Подільської єпархії», що побачила світ 1901 року під редакцією того ж невтомного Юхима Сіцінського. В самому ж тексті в розповіді про Олександро-Невську церкву Кам’янця-Подільського зазначено, що «парафія цієї церкви займає східну частину Кам’янця під назвою Новий-План або Нове-Місто, а також поселення, розташовані на схід від Кам’янця, Боришковецьку та Китайгородську Мукші й хутори». Вказано також, що в Китайгородській Мукші тоді мешкав 181 парафіянин Олександро-Невської церкви. А ще читаємо: «У парафії є дві церковні школи грамоти - одна в Боришковецькій Мукші, інша - в Китайгородській Мукші; обидві школи відкрито причтом кафедрального собору в жовтні 1897 року».

Виданий 1905 року довідник «Населені місця Подільської губернії», який уклав Олександр Крилов, зазначає, що в Мукші Китайгородській Баговицької волості, розташованій за три версти від губернського центру, було 100 дворів, мешкало 416 осіб обох статей, діяли церковнопарафіяльна школа та урядницький пункт.

Тепер звернемося до праці «Населені місця Поділля», виданої 1925 року у Вінниці. Тут фігурують Мукша Боришковецька та Мукша Китайгородська - передмістя, підпорядковані Кам’янцю-Подільському. Про Мукшу Китайгородську вказано таке: вона розташована за п’ять верст від районного центру, яким тоді було село Довжок, за три версти від окружного центру Кам’янця-Подільського, за дві версти від залізничної станції Кам’янець. У селі було 92 господарства, мешкало 578 осіб, діяли школа й хата-читальня.

«ІДІТЬ, ЗВІДКИ ПРИЙШЛИ»

На щастя, поданими вище сухими згадками в довідкових виданнях відомості про Мукшу Китайгородську не обмежуються. Вдалося віднайти і яскравий спогад про це село. Його автор Володимир Котович (1877-1948) був отаманом (майором) в Українській галицькій армії (УГА) і 17 липня 1919 року в складі УГА перейшов Збруч й опинився на Поділлі. Спогад Котовича «Два перші дні на Великій Україні» було опубліковано 15 березня 1921 року в газеті «Український стрілець» - органі українського стрілецтва на чужині. Його видавала пресова квартира при українській бригаді в німецькому Яблонному (нині місто Яблонне-в-Под’єштеді в Чехії).

Володимир Котович

Першу ніч на Поділлі Володимир Котович провів у Кам’янці-Подільському, а другу - в приміській Мукші Китайгородській. У його розповіді вона фігурує як Мукша Мала. Процитуємо повністю завершальний розділ «Нічліг у селі» зі спогадів отамана УГА:

«У Мукші Малій за три версти від Кам’янця я рішився заночувати зі своєю частиною. Галицьким звичаєм пішов я зараз до громадянського комісара попрохати, щоб визначив квартири для стрільців і підвід і дозволив скосити для коней трохи конюшини на двірськім лані, який став тепер громадським добром. Отримавши дозвіл, пішли ми від хати до хати шукати квартир і умістилися спершу на невеликій, покритій будяками площаді біля школи. Тут зараз і виявилася вся безсилість комісарської власті. З нею ніхто в селі не рахувався. Кожний господар був сам собі паном, а його обійстя було окремою республікою, яку сторожив пес на довгім ланцюгу. Він не давав нікому з чужих приступу. На його гавкання виходив із хати господар, а за ним іще декілька псів вибігало з хати, й кількома словами відповідав відмовою. Так зустрінули нас майже в кожній хаті. Аж потім ми довідалися, що була це оселя поляків, які польською мовою не володіли, але вважалися за поляків. Ми зрозуміли зараз цю їхню холодну гостинність і пояснювали їм, що ми проти їх тут не прийшли воювати. В душі ми думали собі, що якби такими патріотами були скрізь усі українці, то нам би легко прийшлось здобути власну державу. Домашній ворог - це найлютіший ворог. Немало було клопоту і з пашею для коней. Маючи від комісара письмовий дозвіл, пішли стрільці на панський лан косити конюшину. Та ще не вспіли першу косу в конюшину запустити, як виступило проти них кілька селян, озброєних рушницями, й стали кричати: «Ідіть, звідки прийшли, а ні - то лишаться тут лише кості з вас». Нічого було робити. Годі було задля конюшини йти в розстрільну.

На площі горів огонь. Вечеря доварювалася, і всі зібралися в коло. Оповідали собі про тяжкі хвилі, пережиті протягом двох днів на Великій Україні. Кожний відчував, як тяжко будувати державу посеред таких відносин. Повечерявши, примостилися ми на землі під чудовим зоряним українським небом. На близькій дорозі гамір не вгавав. Обози не зупинялись, а їхали далі. На нашій площі все стомлене відразу заснуло. Чути було лиш кроки вартових. Час до часу переривав темряву, догасаючи, вогонь. Мене не брався сон. Пережиті дні пересувалися в уяві. Перед очима стояв наш галицький селянин, який нас так щиро гостив і над котрим тепер знущається так люто лях. Пригадуються маленькі діти, яких живцем кидав у вогонь ворог. І думалося: тут темний мужик, що називає себе поляком, приймає нас із крісом у руках, а там знову поляк-наїзник вітає господаря землі також із крісом у руках. І пригадувалася мені далі рідня - жінка й діти, які з плачем провели тата, не знаючи, чи побачать його ще. І насувалося питання, чи вернемося коли в свою рідну землю як побідники, чи згинемо, може, тут.

Коли ж ранком повіяв холодний вітрець, гамір підвід не уставав. На диво, вони верталися. Показалося, що штаб Дієвої армії, не знаючи докладно розташування більшовицького фронту, вислав підводи поза його лінію. Прийшло було навіть до першої перестрілки між галичанами й більшовиками».

РЕВОЛЮЦІЙНА РОМАНТИКА

Цікавий документ, виданий у Кам’янці-Подільському, в якому фігурує громадянка Мукші Китайгородської, подає письменник Володимир Бєляєв наприкінці третьої книги своєї знаменитої трилогії «Стара фортеця»:

«Акт Першого громадянського шлюбу, що відбувся в Міській Управі за розпорядженням Радянської влади 25 січня 1918 року на загальних зборах Ради робітничих та селянських депутатів о восьмій годині вечора. Ми, що нижче підписалися, громадянин 25-го Новобіжицького полку Никодим Олександрович Зубров і громадянка села Мукша Китайгородська, Марія-Агнеса Войцехівна Савицька, дали свою урочисту клятву Раді Народних Комісарів, що ми вступаємо в цей громадянський шлюб не ради вигоди, не ради брудних егоїстичних намірів, а ради задоволення поривань високих душевних почуттів та ідеалів святої любові. Ми клянемося, що, вступаючи на нову дорогу соціалізму, свято і суворо будемо виконувати свої товариські відносини, і якщо життя вимагатиме віддати молодість в жертву Революції, то без усякого вагання покладемо на олтар свободи всю нашу юність, причому, якщо життя стане для нас тягарем, якщо в своїх поглядах на речі ми не зійдемося або якщо політичні переконання будуть заважати нашому родинному щастю, ми повинні будемо розлучитися, лишаючись друзями і добрими знайомими, в чому й розписуємося.

 Никодим Олександрович Зубров.

 Марія-Агнеса Войцехівна Савицька».

ГЕНІАЛЬНИЙ ГЕНЕТИК

Микола Тарнавський у робочому кабінеті, 1953 рік

110 років тому, 6 серпня 1906 року, в Мукші Китайгородській народився Микола Дмитрович Тарнавський - видатний український учений-генетик, який пішов із життя у розквіті творчих сил (помер 13 липня 1953 року на 47-му році життя) й ім’я якого до останнього часу було майже приречене на забуття, незважаючи на зроблене ним відкриття світового значення. Процитуємо фрагмент зі статті кандидата біологічних наук Івана Рося «Видатний український генетик Микола Дмитрович Тарнавський - першовідкривач мутагенної дії ДНК», опублікованої 2009 року в «Збірнику наукових праць» Подільського державного аграрно-технічного університету:

«Доля багатьох наукових досліджень була загадковою. До таких наукових досліджень належить наукове відкриття українського генетика Тарнавського, що набагато випередило свій час: хімічна природа генів у той час була ще не встановлена, багато вчених схилялося до думки, що носієм спадковості є білки, а не ДНК… Відкриття мутагенної дії ДНК як здатності спричинювати спрямовані мутації відкривало перспективи її практичного використання. Але історично склалося так, що ця властивість була відкрита значно раніше, ніж встановлена біологічна роль ДНК як носія спадковості. Це відкриття було зроблено українським генетиком Тарнавським на п’ять років раніше, ніж зарубіжними вченими».

Свідоцтво про закінчення Тарнавським Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту

На жаль, Тарнавський жив у часи, коли в Радянському Союзі генетику було оголошено лженаукою. «Творча спадщина, яка залишена Тарнавським, потребує подальшого осмислення сучасниками. Це перш за все стосується його докторської дисертації та наукових праць, виконаних в Білоцерківському аграрному університеті. Тільки тоді постане перед нами на повний зріст дуже скромна і добра людина, самобутній вчений, геніальний український генетик і мислитель Тарнавський», - читаємо в статті «Листи у вічність українського генетика Миколи Тарнавського», опублікованій 2008 року в науковому міждисциплінарному журналі «Фізика живого».

Логічно було би Мукшу Китайгородську назвати іменем ученого - село Тарнавське. Агов, земляки геніального генетика!


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку