Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 20 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

26.08.2016

«АРИСТОКРАТИ» 47 РОКІВ ПОТОМУ

1969 року педагогічний інститут, а сьогодні університет, мав другий випуск філологічного факультету після розділення історико-філологічного на історичний та філологічний. Сталося так, що, на відміну від інших курсів, цей, який налічував 50 осіб, жодного разу не зміг зустрітися в стінах альма-матер. Така ситуація склалася не через те, що курс був недружній, а, мабуть, тому, що ніхто не брав на себе ініціативи організації такого заходу.

Знімок на пам’ять

Минуло з тієї пори немало років, без трьох півстоліття. За цей час багато змінилося в суспільстві, науці й техніці, у поглядах і душах людей. Народилися нові покоління, яким невідомо, чим жили їхні предки, що вони думали, з ким дружили, як ставилися до тих чи інших проблем, у що вірили, чому поклонялися, як себе вели в складних обставинах. За цей час відбулися глобальні перетворення у світі, з’явилися нові держави, у багатьох людей колишньої комуністичної імперії змінилося мислення й погляди. Тож у колишніх випускників теж очікувалося побачити певні зміни.
Із 50 колишніх випускників у Кам’янці-Подільському залишилося вісім, і четверо з них взяли на себе клопіт організації зустрічі. Розшукати ж близько чотирьох десятків своїх товаришів, з якими ділили і радість, і смуток, було не так просто. Декого вже немає серед живих, хтось опинився за кордоном, навіть аж на інших континентах, а ще хтось осів у країнах, які постали на теренах колишнього Союзу. А ще треба зауважити, що на курсі вчилося лише четверо хлопців, решта були дівчата. Закінчивши виш, вони вийшли заміж і, як правило, поміняли прізвища. Як же їх тепер знайти? Проблема аж дуже складна.
Та все ж таки 14 серпня, на дев’яту годину, погожим ранком 11 осіб колишнього випуску зійшлися. Довелося трохи напружувати пам’ять, щоб пригадати, хто є хто. Та всі знали, кого мають бачити та пізнавати. А якби при випадковій зустрічі на якійсь вулиці хтось пройшов би мимо, то не звернув би уваги на якусь особу, колись таку близьку, і пройшла би та особа непоміченою в числі багатьох перехожих. І нічого не вдієш. Час людей змінює.
Група, що зібралася, пройшлася поверхами головного корпусу, де в молоді роки слухали й конспектували лекції, готувалися до семінарів, брали участь у практичних заняттях, складали заліки й іспити. Колишніх студентів радо й прихильно зустрів декан факультету української філології та журналістики Борис Коваленко, із задоволенням провів екскурсію в лабораторії народознавства її завідувач Валерій Щегельський. Про її відвідини група залишила вдячний запис у книзі відгуків.
Після певних переживань і хвилювань, навіяних спогадами, всі попрямували до Новопланівського мосту, звідки оглянули східні береги Старого міста, які так змінилися з часу тодішнього їхнього інститутського життя. Картина для них була і знайомою і незнайомою.
За невеличким банкетом, без якого така зустріч обійтися не може, точилися розмови й спогади, спогади й розмови, яким кінця могло би й не бути, якби невблаганний час не змусив учасників піднятися з-за столів, попрощатися, розцілуватися і роз’їхатися. А за плечима в кожного, потрібно зауважити, була робота вчительська, наукова, екскурсійна, адміністративна. Хтось уже на пенсії, хтось ще продовжує працювати, а всі разом пройшли свій трудовий шлях чесно й гідно, нічим себе не зганьбивши. І це навіює радість і вдячність. А ще особливість зустрічі полягала в тому, що майже всі розмовляли українською, хоча колись із цих людей готували русифікаторів для наших українських шкіл. Якби в часи тодішніх навчань в інституті хтось заговорив не по-російськи, він вважався б диваком. Недарма ж студенти російського відділу величали себе «аристократами», а слухачів українського відділу зневажливо називали «кріпаками». Та той час минув, і більшість усвідомила, що російська мова - це їхній фах, а мова українська - це мова рідна, а якщо ні, то державна.
У зв’язку з цим мені пригадалася повість визначного польського письменника Стефана Жеромського «Сізіфова праця». До речі, свого часу він переклав польською мовою вірш Тараса Шевченка «Думи мої…». Сюжет цієї повісті розвивається наприкінці ХІХ століття, коли територія Польщі, розділена третім розбором, перебувала під владою трьох держав, на ній варварським способом здійснювалась або германізація, або русифікація поляків. Події твору розгортаються в російській частині поділеної території. Батько Мартіна Боровіча, головного героя твору, був учасником польського повстання проти царизму. Після поразки та розправи над повстанцями він не хотів піддавати сина випробуванням, тому розмовляти про ті події вдома заборонялося. Хлопчик вчився в сільській школі, де навчання велося російською мовою, потім вступив до російської гімназії в місті Клерикові. Туди Мартін прийшов із чистою душею, яка була як не замараний аркуш паперу, а тому він легко підпав під російський вплив, хитросплетену та наполегливу русифікацію. Але намагання російської адміністрації та зросійщених учителів-поляків нічого не в стані були зробити проти поступового усвідомлення Боровічем й іншими гімназистами того, що вони є поляками, що вони мають свою мову, свою культуру, свою релігію. Наприкінці повісті ми бачимо Боровіча свідомим поляком, який стоїть уже на порозі дорослого життя. Потуги русифікації виявилися марними.
Нова хвиля русифікації вже в радянській імперії була настільки потужною, що призвела до значних втрат у мовах, культурах, звичаях окремих народів, етнічних груп. А деякі етнічні групи назавжди зникли, «любовно» асимільовані старшим братом. Та попри все це імперське зросійщення врешті-решт виявилося теж сізіфовою працею. Відродження почалося і йде історичною закономірною дорогою.
У ситуації із зустріччю випускників російського відділу 1969 року вищевикладене авторське відхилення, яке торкнулося повісті Стефана Жеромського, було, на мій погляд, конче необхідне. А щодо учасників цієї зустрічі, то всі вони домовилися докласти зусиль до розшуку решти тих, які колись розлетілися зі свого юнацького, повного поривів і сподівань, прихильного до них гнізда.

Едуард КРИЛОВ.


Повернення до списку