Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ВІВТОРОК, 21 ЛИСТОПАДА 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

09.09.2016

ІСТОРІЯ БЕЗ ІСТОРІЇ

Загадка заснування Кам’янця-Подільського була та досі залишається серйозним подразником як для професійних істориків, так і для любителів минувшини. Нещодавно поділився роздумами на цю тему і Володимир Білінський - автор тритомної «Країни Моксель» (2008-2010), двотомної «Москви Ординської» (2011-2012) та найсвіжішого тритомного історичного дослідження «Україна-Русь» (2013-2016).

ПОДАРУНОК ДО ЮВІЛЕЮ

Володимир Білінський (у центрі) на презентації в рамках «Книжкового Арсеналу»«Україна-Русь» Володимира Білінського, названа ним історичним дослідженням, складається з трьох книг: «Споконвічна земля» (2013), «Князі Галицько-Острозькі» (2015) та «Українська звитяга» (2016). Першу з них автор презентував у Кам’янці-Подільському 9 жовтня 2013 року. Тоді зустрічі з викладачами і студентами відбулися як на історичному факультеті національного університету імені Івана Огієнка, так і в Подільській державній аграрно-технічній академії. Можливо, ці відвідини подільської перлини посприяли тому, що в третій книзі Володимира Броніславовича з’явився окремий розділ «Роздуми щодо заснування міста Кам’янець-Подільський», якому відведено майже 17 сторінок. Крім того, автор, як відомо, має подільські корені: він народився 18 травня 1936 року неподалік від Кам’янця-Подільського - в селищі Дунаївці (не плутати з однойменним містом і районним центром). Тож потреба людини, яка пише на історичну тематику, сказати вагоме слово про близькі з дитинства місця виглядає цілком органічною.
408-сторінкова «Українська звитяга», що побачила світ у тернопільському видавництві «Навчальна книга - Богдан», була підписана до друку 12 квітня 2016 року. Вона стала своєрідним подарунком авторові до його 80-річного ювілею. Перша презентація «Української звитяги» за участю Володимира Білінського та художника Олега Кіналя, який проілюстрував усі три книги, відбулася вже 22 квітня у Києві в рамках VI Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Ще одну презентацію проведено 5 червня у храмі Покрови Пресвятої Богородиці міста Боярки Київської області.
Оскільки третя книга не має вступу, а відразу «бере бика за роги» розповіддю про те, як 512 року до нашої ери скіфи здобули перемогу над персами, то звернемося до анотації. В ній ми читаємо:
«У пропонованій книзі (останній із трилогії) автор акцентує увагу читачів на наших славних перемогах, яких в українській історії було чимало. На сторінках видання проступають незатерті часом постаті легендарних звитяжців, котрі ще за життя посіли чільне місце в пантеоні талановитих воєначальників-полководців як України, так і світу. Дослідження буде корисне для тих, хто цікавиться правдивим, не сфальшованим описом подій минувшини».

ТАК, СКІФИ МИ!

Книга «Українська звитяга» складається з дев’яти частин, кожна з яких має, як правило, три або чотири розділи. Виняток становить тільки перша частина «Звитяга Скіфо-Сарматської доби», представлена єдиним розділом «Перемога над персами (512-й рік до н.е.)». Розповідь про цю перемогу автор починає із цитати з третього видання Великої радянської енциклопедії. Там у статті про перського царя Дарія I сказано, що 512 року до н.е. він (згідно з даними Геродота) «здійснив невдалий похід проти скіфів Причорномор’я».
Володимир Білінський (ліворуч) під час презентації в БоярціЯкий висновок можна зробити з наведеної цитати? Думаю, якщо ви ніколи не читали книг Володимира Білінського, то вам важко буде вгадати, що далі написав автор. А читаємо ми таку думку Володимира Броніславовича:
«Нам має бути зрозуміло, чому так скупо до цієї події поставилася російська історична наука радянських часів. Ту перемогу ніяк не можна було прилучити до «славних» московитів. А отже, й говорити про неї не слід».
Такий безапеляційний висновок автора буквально на голому місці просто шокує. Адже всім добре відомо, що енциклопедії не є монографіями та всі відомості подають надто стисло. Крім того, Білінський не звернув уваги, що в тому ж третьому виданні Великої радянської енциклопедії є окрема стаття, присвячена скіфам. У ній ми читаємо, що політичному згуртуванню скіфів сприяла їхня війна з перським царем Дарієм I, що відбулася 512 року до н.е. Як бачимо, радянські історики підкреслили-таки важливість цієї війни в історії скіфів. Крім того, стаття «Скіфи» містить наприкінці список літератури, з якої читач може почерпнути детальніші відомості. Зокрема, там вказано дві монографії - Олексія Смирнова та Бориса Гракова - з однаковою назвою «Скіфи», видані 1966 і 1971 року в Москві. Спеціально переглянув обидві книги: і Смирнов, і Граков детально висвітлюють похід Дарія I.
Отже, з перших сторінок вимальовується «науковий» метод Володимира Білінського: не аналізувати уважно і досить повно наукового доробоку з якогось питання, а вихопити навмання цитату і зробити глибокодумний і нічим і не обгрунтований висновок.
Тепер допитливий читач може запитати: «А який стосунок має перемога скіфів, здобута за півстоліття до нашої ери, до української звитяги, якій присвячено третю книгу Володимира Білінського?» Є у Володимира Броніславовича відповідь і на це запитання: «У першому томі нашої книги «Україна-Русь. Споконвічна земля» автор уже зазначав, що Скіфська доба є незаперечним фактом розвитку і становлення українського народу, отже - немає потреби цю історію доводити знову». І далі: «Спираючись на праці українських професорів В.П.Петрова, І.І.Зайця, В.М.Даниленка та інших, ми маємо цілковите право Скіфську добу та скіфів зарахувати до нашої минувшини. Що й робимо. Подобається це комусь чи ні».
Натомість найновіша академічна 10-томна «Енциклопедія історії України» зазначає, що скіфи - це кочовий іраномовний народ, указує, що визначною пам’яткою ранньої скіфської культури, яка підтверджує східне походження та зв’язок її із сибірськими культурами, є курган Аржан VIII століття до н.е. на Алтаї.
Російський поет Олександр Блок у січні 1918 року написав вірш «Скіфи», де є такі рядки: «Так, скіфи - ми! Так, азіати - ми, - з розкосими й захланними очима!» (переклад Дмитра Павличка). Тепер українці, які довіряють Білінському, можуть сміливо проголошувати: «Так, скіфи - ми!».

ПОГЛИБИМО ПЛАМЕНИЦЬКУ!

Важко читачеві буде вгадати, до якої саме частини книги відніс автор розповідь про Кам’янець-Подільський. Ця частина називається… «Звитяга гунської доби». Такий підхід пояснюється дуже просто. По-перше, доктор фізико-математичних наук
Обкладинка третьої книги тритомника «Україна-Русь»із Харкова Анатолій Кіндратенко, котрий народився 1935 року, 2007-го видав книгу «Європейські гуни - предки українців», в якій, звісно, винесену в заголовок тезу обгрунтував. По-друге, в Кам’янці-Подільському на Новому плані є Гунські криниці. Логічний висновок, як кажуть, напрошується сам.
Роздуми про заснування Кам’янця-Подільського автор відкриває твердженням про те, що «уся вкраїнська історична наука починає розповідати про місто Кам’янець-Подільський із часів братів Коріатовичів - Юрія та Олександра». Базується це твердження на цитаті з праці Юхима Сіцінського «Нариси з історичної топографії міста Кам’янця-Подільського та його околиць», написаної 1930 року й виданої через 64 роки «Подільським братством».
Якби автор уважно заглянув до українських енциклопедій, то зміг би прослідкувати, як українські історики уточнювали дату виникнення міста в петлі Смотрича. Також є грунтовна стаття в українській «Вікіпедії» «Гіпотези про заснування Кам’янця-Подільського», де сказано:
«У науковій і науково-популярній літературі зафіксовано чотири гіпотези щодо заснування Кам’янця-Подільського, які умовно можна назвати: литовською - про 1360-ті роки, вірменською - про 1062 рік, дако-римською - про 2-3 століття, давньоруською (домонгольською) - про другу половину 12 століття (або кінець 12 - початок 13 століття)... Більшість сучасних істориків притримуються четвертої гіпотези - про формування Кам’янця-Подільського як ранньофеодального міста у другій половині 12 століття».
Отже, безапеляційне твердження автора, що «уся вкраїнська історична наука починає розповідати про місто Кам’янець-Подільський із часів братів Коріатовичів», є, як полюбляє казати сам Володимир Броніславович, звичайнісіньким «доважком брехні» до історії міста.
Крім названої вже праці Сіцінського, яку автор відніс до святих національних шедеврів, та статті про Кам’янець-Подільський із третього видання Великої радянської енциклопедії, автор чільну увагу приділив єдиній праці - капітальній монографії Ольги Пламеницької «Фортеця Кам’янець». Цікаво, що Білінський переплутав прізвища видавців: Мирослав Мошак став Мошиком, а видавець і керівник проекту Ярослав Сисин трансформувався в латинізованого «Cucuna».
Білінський тричі цитує працю Сіцінського та 15 разів «академічну працю професора Ольги Пламеницької» та робить по ходу свої зауваження. Зокрема він зазначає, що монографія Пламеницької «узгоджувалася» з науковими колами старої «промосковської історичної школи» і тому багато в чому «знівельована» та «прилизана». Тому «автор до чудового аналізу пані професорки додасть не менш чудові дослідження інших сучасних українських (і не тільки) істориків. У результаті ми матимемо більш обширну історичну картину розвитку давнього і славного місця Кам’янець».
Далі Володимир Білінський зазначає: «Як дослідив професор А.М.Кіндратенко і його колега І.І.Заєць, черняхівська археологічна культура, яка дуже поширена у Кам’янець-Подільському регіоні, є суто українською (І.І.Заєць) та гунською (А.М.Кіндратенко)».
Звісно, особливу увагу Володимир Білінський звертає на кам’янецький топонім «Гунські криниці» і робить висновок: «Тому про «Гунські криниці» слід завжди пам’ятати. Цікава річ: як би польські магнати та католицька церква не намагалися «витравити» з пам’яті українського народу згадку про ті криниці, подаючи їх як «міська криниця», «Ганська криниця» (Ю.-А.Ролле), та народ чомусь завжди величав їх - Гунськими криницями. Досі так називає! Мені про «Гунські криниці» прості кам’янчани говорили ще 1947 року, під час чергового голоду».
Остаточний висновок автора такий: «Кам’янець, як людське поселення, виник на рубежі епох - старої і нової ери: населений був людьми, які трималися своєї землі і залишили по собі видимі сліди. То наші сусіди, ближні та дальні, впродовж тисячоліття величали нас: скіфами, сарматами, гетами, тиверцями, уличами, сколотами, склавами тощо. Проте віками це був один народ - українці (русичі)! Автор розуміє, що відбувалися якісь постійні рухи населення - війни, міграції, затоплення, землетруси тощо, але змушений констатувати: усі так звані носії теорії міграційного походження України - є зацікавленими людьми».
Якщо дако-римська гіпотеза Євгенії та Ольги Пламеницьких починає історію Кам’янця з II століття н.е., то Володимир
Білінський поглиблює вік міста до рубежів старої та нової ери. Коли він дізнається, що нещодавно археологи виявили в Старому місті трипільську ливарню, що датується 3800-3600 роками до нашої ери, то, думаю, ще поглибить, попри всі застереження фахівців, історію Кам’янця-Подільського. Адже в передмові «Від автора» в першій книзі «України-Русі» читаємо:
«Кожен українець завжди знав, що всі давні так звані археологічні культури, які існували на теренах України, так чи інакше були пов’язані з українським етносом. Тому немає нічого дивного, що кращі сучасні історики (фахівці і нефахівці), які звільнились від імперських шовіністичних догматів, вивчають розвиток української нації, починаючи з періоду Трипільської цивілізації, і залучають до єдиного ряду: Скіфо-Сарматську добу, час антів, Велике Київське князівство (Русь), Велике Галицько-Волинське князівство, Велике Литовсько-Руське князівство та Українську Козацьку державу».
Хоч усі свої книги («Країну Моксель», «Москву Ординську» та «Україну-Русь») автор характеризує на титульній сторінці як «історичне дослідження», проте жодний історик так і не став рецензентом жодної з книг Володимира Білінського. Очевидно, всі вони погоджуються з висновком дійсного члена Національної академії наук України Петра Толочка: «Аналізувати положення книги В.Білінського немає жодного сенсу, оскільки наука в ній, як кажуть, і не ночувала… Не будучи істориком, автор не володіє ні відповідними знаннями, ні умінням системного аналізу. Він не розуміє, що таке джерела, а що - дослідницька точка зору. Метод його роботи те саме, що карткове шулерство, коли висмикуються з контексту окремі фрази і видаються за спільну позицію того або іншого історика».
Ось, для прикладу, Білінський цитує працю Віктора Петрова «Походження українського народу»: «Ми підійшли таким чином до основного питання: в якому генетичному зв’язку стоїть етнічно українська людність до трипільської, яка заселювала лісостеп правобережної України 5 тисяч років тому? Проф. Щербаківський відповідає на це питання позитивно. Англійський вчений Геддон справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від
VI віку по Різдві Христовім, тільки ж від неоліту, тобто не менше 5000 літ».
На цьому Білінський цитату обриває, тож у читача склалося чітке враження про позицію Віктора Петрова, хоча насправді той не такий категоричний і далі підкреслює: «Уже за неоліту сформувалася на Україні сума певних елементів матеріальної культури, що входить і досі як складова частина до змісту етнографічної культури українського народу, але все ж таки за своїм антропологічним типом українці не є трипільці, і тут не може бути поставлений знак рівності».

НІ - БУДЗЕЙЩИНІ!

Свого часу я критикував Володимира Білінського за те, що, очищаючи історію від «доважків брехні», він, не будучи професіоналом, нашпиговує її вже не доважками, а добрячими «порціями брехні». У відповідь автор гостро проїхався по мені наприкінці другої книги. У третій же книзі він навіть запровадив термін «будзейщина»: «Треба сьогодні в Україні відкинути оцю «будзейщину»: фахівець - не фахівець. Це теорія нашого ворога».
Цікаво, що сказав би мостобудівник за фахом Володимир Білінський, якби мости в Україні взялися будувати патріоти-історики, які передусім би дбали, щоб їхні об’єкти були пофарбовані в жовто-блакитні кольори та прикрашені тризубами. Такими мостами я радив би їздити тільки нашим ворогам. 


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку