Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

14.10.2016

ЗАБУТИЙ КРАЄЗНАВЕЦЬ, ЯКОГО НЕ ЗАБУЛИ

«Про цих людей не писали газети, лише час від часу публікувалися, найбільше у місцевих виданнях, їхні короткі, часто дуже цензуровані статті. Загалом для багатьох подолян і навіть кам’янчан (бо всі вони мешкали свого часу в Кам’янці-Подільському) ці справжні патріоти краю залишилися непоміченими. Їхні краєзнавчі здобутки не афішувались у радянські часи, а самі вони часто мали проблеми з тодішніми правоохоронними органами через власні переконання. Їхні праці не публікувались, а залягали у безмовних теках, кіпами у різних архівах, бібліотеках чи приватних колекціях. На жаль, їхні імена не зазвучали на повний голос і в часи незалежності».
Так два роки тому, 3 липня 2014 року, писав краєзнавець і видавець із Кам’янця-Подільського Мирослав Мошак у статті «Невідомі» краєзнавці-шістдесятники Поділля», опублікованій у газеті «Проскурів», що виходить в обласному центрі. «Невідомими» було названо чотирьох дослідників. Це Тамара Сис, Андрій Паравійчук, Людвіг Лясота й Сергій Шкурко. До речі, «Подолянин» до столітніх ювілеїв Сергія Шкурка (1907-1980) та Тамари Сис-Бистрицької (1913-2009) подав окремі статті про них. Сьогодні ж, коли виповнюється 115 років від дня народження Андрія Паравійчука (1901-1986), детальніше розповімо про цього краєзнавця.

РОВЕСНИК XX СТОЛІТТЯ

Андрій Паравійчук«Коротко про себе. Народився 1901 року, селянин. За освітою і фахом агроном і рибовод. Останні 20 років присвятив пошукам з історії Поділля та Кам’янця-Подільського», - так лаконічно окреслив 14 червня 1983 року, за три роки до смерті, свій життєвий шлях Андрій Паравійчук у листі до письменника, джерелознавця, автора «Словника співаків України» Івана Лисенка. Деталізувати розповідь про Андрія Григоровича допомогла його внучка Ірина Паравійчук, яка береже в серці світлу пам’ять про дідуся й надала авторові цієї статті низку безцінних матеріалів і фотографій, серед них і копію листа, процитованого вище.
Андрій Паравійчук був ровесником XX століття, адже народився 1901 року, коли це століття почалося. Сталося це 1 жовтня за тодішнім старим, або 14 жовтня за нинішнім новим стилем у селі Бережанка. Тоді це село входило до складу Кам’янецького повіту Подільської губернії, а нині адміністративно належить до Чемеровецького району Хмельницької області.
Сім’я була багатодітною - п’ятеро дітей. «Дуже рано залишився без батьків, маленьким його опікували старші сестри Катерина та Гафія. Далі сам здобував знання й освіту. Ріс здібним і трудолюбивим хлопчиком», - повідомила про дитячі роки свого дідуся Ірина Паравійчук.
Спрага пізнання привела допитливого хлопця до Кам’янця. Тут він, зокрема, навчався в гімназії для дорослих, відкритій при університеті його ректором Іваном Огієнком. Про це згадують гімназичні товариші Андрія - скульптор-керамік Юхим Гаврилюк і літературознавець із діаспори Григорій Костюк. У мемуарній книзі останнього «Зустрічі і прощання» читаємо, що Андрій Паравійчук «був активним учасником нашого шкільного літературно-історичного дискусійного гуртка й був провідною особою серед національно-свідомої групи гімназистів».

ЗУСТРІЧ У ПОВІТКОМІ

Далі Паравійчук навчався на кооперативних курсах. Про один епізод із цього періоду Андрій Григорович повідав у невеличкій статті, опублікованій 1971 року журналістом Юхимом Бейдером у книзі спогадів про українського поета Івана Кулика. Той, як відомо, рівно рік, від травня 1921 до травня 1922 року, працював у Кам’янці-Подільському секретарем повітового комітету Комуністичної партії (більшовиків) України.
Отже, на початку березня 1922 року учнівський комітет кооперативних курсів надумав улаштувати вечір пам’яті Тараса Шевченка. Андрієві Паравійчуку доручили підготувати доповідь про Кобзаря та порадили показати її в повітовому комітеті партії. У повіткомі на вулиці Шевченка (тепер у цьому будинку працює міська дитяча музична школа) Паравійчуку сказали, що перегляд матеріалів до шевченківських днів робить особисто секретар повіткому Іван Юліанович Кулик.
«Перед кабінетом Кулика не було приймальні, і ніхто не регулював прийом. Просто заходили до кабінету і там чекали своєї черги. Зайшов і я. Там уже було з десяток відвідувачів, які підходили по черзі до столу секретаря. Пам’ятаю обстановку цього кабінету: простора кімната, дуже скромно обладнана, - двотумбовий канцелярський стіл і кілька звичайних крісел - більше нічого не було», - читаємо в спогадах Паравійчука.
Секретар повіткому взяв доповідь, написану Андрієм, і попросив: «Зайдіть завтра із самого ранку, до початку роботи в повіткомі, тоді й поговоримо». Наступного дня Паравійчук прийшов ще перед восьмою годиною ранку, але Кулик уже був у кабінеті. «Я переглянув вашу доповідь, - сказав він Паравійчуку, - і маю деякі зауваження. Перш за все - в ній не розкрито революційної суті поезії Шевченка, треба обов’язково доповнити. А взагалі схвалюю її». Секретар повіткому дав ще кілька порад, цитуючи напам’ять Шевченка.
Далі в спогадах Паравійчука читаємо: «Я, звичайно, прийняв поради Івана Юліановича. Вийшов з кабінету секретаря повіткому партії вражений його глибокими знаннями творчості улюбленого Кобзаря. І особливо здивувало його вміння читати напам’ять. Я знав Кулика як авторитетного партійного керівника, але не знав, що він і сам талановитий поет. І ще мені сподобалась його простота і скромність. В його присутності я почував себе легко без будь-якої скутості, що буває в таких випадках. Пізніше мені не раз доводилось читати його вірші, оповідання, промови, і щоразу я згадував ту зустріч в березневі дні 1922 року, голос секретаря повітового комітету партії, який читав напам’ять поезії Тараса Григоровича Шевченка».
Звісно, треба зважати, що ці рядки писалися в радянський час, тож без певних перебільшень не обійшлося. Але, з другого боку, Іван Кулик не був типовим партійним функціонером. Теплі спогади про його друге перебування в Кам’янці-Подільському на партійній роботі в 1930-1932 роках залишила Тамара Сис-Бистрицька, причому ці спогади було написано 1997 року - вже в часи незалежної
України.

У ЗЛАГОДІ

1927 року Андрій Паравійчук закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут імені Карла Маркса й був кваліфікований як агроном-організатор. Навчаючись, Андрій Григорович одночасно й працював: від 1926 року він завідував будинками житлового кооперативу в житловій конторі. Того ж 1926 року Паравійчуку доручили провести перепис населення в межах другої інструкторської дільниці Лянцкорунського району Кам’янецької округи (нині Лянцкорунь - це село Зарічанка Чемеровецького району).
Закінчивши інститут, Андрій Григорович працював за спеціальністю: агрономом радгоспу Машбудтресту, головним агрономом Вінницького цукротресту.
Дружиною Андрія Паравійчука стала Людмила Пилипівна Колосовська, молодша від нього на дев’ять років (народилася 1910 року). Вона в 1925-1929 роках навчалася в Кам’янець-Подільській художньо-промисловій профшколі, очолюваній Володимиром Гагенмейстером, де здобула кваліфікації ткачихи та вишивальниці. 1930 року в щасливого подружжя народився син Леонід, а через дев’ять років ще один син - Валентин. Обоє вивчилися на інженерів.
Внучка Ірина, донька Леоніда, у спогадах про дідуся відзначила його велику повагу, теплоту й любов у ставленні до жінок і підкреслила: «З бабусею жив у злагоді, я ніколи не чула, щоби між ними була сварка або неприязні стосунки. Це досить дивно, але насправді так було».

КИЇВСЬКИЙ ПЕРІОД

В одному з листів (від 18 листопада 1983 року) Андрій Паравійчук писав: «У Києві я жив 11 років (1932-1943), найдовше на Печерську на вулиці Лібкнехта, 26 та 14, деякий час на Хрещатицькому заулку проти будинку Шевченка та на Володимирській. Останній раз у Києві був у 1963 р. Кілька разів збирався до Києва, там у мене ще хороші друзі є, але не рішаюсь пускатися в таку дорогу». В іншому листі Андрій Григорович підкреслив: «До речі, я до певної міри киянин. Працював там і жив 11 років. Добре знав (знав, бо зараз уже не знаю) Київ».
Робота Паравійчука в Києві була пов’язана з обласним рибним трестом, де він працював на посадах старшого агронома-інспектора, завідувача виробництва, заступника директора. У 1939-1940 роках Андрій Григорович за відрядженням рибного тресту трудився в Галичині: виконував обов’язки керівника Тарнопільського рибного тресту (Тернопіль тоді офіційно іменувався Тарнополем). У 1940-1941 роках Паравійчук працював начальником Державної інспекції Рибпромнагляду Наркомату рибної промисловості Української РСР.
1943 року в Києві Андрій Паравійчук випадково зустрівся зі своїм давнім товаришем пори кам’янецької юності - Григорієм Костюком. Той у спогадах писав про цю зустріч із Паравійчуком: «Він був у курсі ОУНівського антинімецького підпілля. Читав усю нелегальну літературу, злобно кпив над ренегатом К.Штепою - редактором тодішнього «Нового українського слова» - глибоко антиукраїнського й антисемітського органу». Справді, згаданий тут український історик Кость Штепа (1896-1958) у своїх публікаціях часто дотримувався російсько-імперських поглядів.

УВ’ЯЗНЕННЯ

У 1944–1945 роках Андрій Григорович працював у Проскурові начальником відділу Кам’янець-Подільського облплану (Хмельницька область до 1954 року називалася Кам’янець-Подільською, хоча місто над Смотричем не було її центром).
5 червня 1945 року Андрія Паравійчука заарештували. Його переслали й утримували в тюрмі №1 Кам’янця-Подільського. Слідство вів Кам’янець-Подільський міський відділ Народного комісаріату державної безпеки. У заяві дружини до обласного прокурора від 13 липня 1945 року мова йшла про те, що наклеп на Андрія Григоровича зробили її родичі (зовиця та тітка), які ведуть багатолітню боротьбу з її матір’ю за свою частку в успадкованому будинку.
Заява не допомогла: Андрієві Паравійчуку «впаяли» десять років. До речі, справа розглядалася в закритому судовому засіданні. Андрія Григоровича звільнили достроково на десятому (останньому) році ув’язнення.
У спогадах внучка написала: «За наклепом дідусь ні за що, ні про що відсидів у таборах, залишивши родину у важкій скруті. Дарма бабуся ходила по судах, намагалася, шукаючи правду, виправдати свого чоловіка. Збереглися документи її поневірянь. Проте сім’я не зламалась. Сини повиростали, здобули гарну освіту, одружилися. Час загоїв душевні рани. Дідусь повернувся з табору дуже виснажений, з низкою хвороб. Потрапив до лікарні, де його було двічі прооперовано. Організм відновлювався повільно, але довгоочікувана воля зробила свою добру справу. Родина раділа поверненню. Почалося щасливе життя в злагоді й любові».

ЗАТРЕБУВАНА СПАДЩИНА

1956 року Андрій Паравійчук вийшов на пенсію у зв’язку з хворобою. Правда, в 1960-1961 роках він недовго попрацював інспектором бюджету фінвідділу. Він також був відповідальним секретарем правління Кам’янець-Подільської міської організації Товариства охорони пам’яток історії та культури (очолював тоді міську організацію відомий археолог Іон Винокур).
Випуск художньо-промислової школи 1929 року. В другому ряду п’ята як праворуч, так і ліворуч - Людмила Колосовська,  яка стала дружиною Андрія Паравійчука. У верхньому п’ятому ряду третій ліворуч - Володимир ГагенмейстерНа пенсії почалася плідна краєзнавча робота Андрія Паравійчука. Його статті друкує не тільки місцева газета «Прапор Жовтня», але й у Києві - журнал «Народна творчість і етнографія» та «Український історичний журнал», у Львові - журнал «Жовтень». Він учасник Подільських історико-краєзнавчих конференцій. Він у перших рядах тих, хто активно посприяв створенню в Кам’янці-Подільському державного історико-архітектурного заповідника (нині НІАЗ «Кам’янець») та відкриттю першої в області Картинної галереї.
У спогадах внучки читаємо: «Дідусь був трудоголіком. Зав-жди пам’ятаю його за письмовим столом, схиленим над рукописами та книжками. Отак він працював днями, тижнями, місяцями безперервно. Якось-то запропонував мені писати вірші, ми разом склали вірша на честь якогось свята. На цьому мої віршові кроки були вичерпані (хіба що у старшому віці писала гумористичні частушки до новорічних вогників). Ще одна дідусева онучка Вікторія, яка дуже рано пішла з життя, залишила гарну збірку віршів, на жаль, неопублікованих. Дідусь якось по-особливому любив і цінував творчість Тараса Шевченка. Цю любов передав мені. Коли читаю вірші геніального поета, відчуваю дивний родинний зв’язок».
Андрій Паравійчук уклав «Бібліографічний покажчик літератури і публікацій з історії Подільського краю (з найдавніших часів до 1964 року)» (на жаль, не зміг опублікувати цю капітальну працю), довідник «Кам’янець-Подільський в минулому і сучасному. Хронологія основних історичних подій у місті» (опубліковано частково вже після смерті автора «Подільським братством»).
Чільне місце в краєзнавчому доробку Паравійчука належить дослідженням про художньо-промислову школу, яку закінчила його дружина. Недарма в монографії Людмили Овчаренко «Кам’янець-Подільський осередок гончарної освіти в України (1905-1933)», що побачила світ торік, не раз згадано Андрія Паравійчука, а в списку використаних джерел указано шість його праць і дев’ять його листів до Ольги Ерн-Гагенмейстер - доньки репресованого директора художньо-промислової школи.
Приємно, що спадщина славного краєзнавця-шістдесятника активно використовується сучасними дослідниками. Так, Наталія Урсу й Іван Гуцул у виданій торік монографії про життя та творчість Володимира Гагенмейстера відзначили, що Паравійчук був одним із провідних дослідників культури та освіти на Поділлі, приділив значну увагу не тільки діяльності художньо-промислової школи, але й висвітлив особистість Гагенмейстера як митця та людини, що ніс народові просвітницькі й культурні ідеї.
Отже, як засвідчують свіжі монографії, згадані вище, Андрія Паравійчука аж ніяк не забуто.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку