Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

04.11.2016

ВЕЛИКА СЛОБІДКА

У давнину люди часто селилися в гирлах річок - там, де зливаються води двох життєдайних артерій. Так, наприклад, при впадінні в Дністер Збруча розмістилися Ісаківці, Жванчика - Жванець, Смотрича - Устя, а Мукші - Велика Слобідка, яку спочатку називали так само, як і Дністрову притоку, - Мукшею. Взагалі-то, історія Великої Слобідки - це історія двох сусідніх поселень на березі невеликої подільської річки Мукші, з яких давніше, більше та сильніше село - Мукша - врешті поглинуло свого молодшого, меншого та слабкішого сусіда - Слобідку-Мукшанську.

ЧОТИРИ РАЗИ ЗГАДАНА

ВЕЛИКА СЛОБІДКАРічку Мукшу, яка дала назву селу, вперше згадано тоді ж і в тому ж документі, що й сивочолий Кам’янець. Це грамота литовських князів-братів Юрія й Олександра Коріатовичів від 7 січня 1374 року. Ось змістовний початок цього документа в перекладі українською мовою:
«Ми, князь Юрій Коріатович, Божою Ласкою Князь і Господар Подільської землі, з братом своїм князем Олександром, сповіщаємо своїм листом, і хай буде відомо кожному, хто цей лист побачить, що ми призвали до себе міщан до Кам’янецького міста й дали волю на двадцять літ і двісті ланів дали до міста, а між Мукшею й Баговицею, від Тарнавської дороги - ліс Откорів. Землі ті аж до Дністра дали ми місту, там ланів не міряючи, і дали ми берег ріки Дністра від гирла Мукші до гирла Баговиці. Ще, крім того, дали ми місту для пасовиська вигін від міської криниці до Мукші, а Мукшею низом до священицьких нив».
Коли 17 травня 2015 року в Кам’янці-Подільському на Польському ринку в скверику Магдебурзького права урочисто відкрили дошку Магдебурзькому праву з україномовним текстом грамоти князів Коріатовичів, то тим самим мимоволі увічнили й чотири рази згадану в цьому документі непримітну річечку Мукшу.

ДЕСЯТИНА ЯК ТОЧКА ВІДЛІКУ

Тут чотири рази згадано річечку Мукшу. Фото Ірини ПустинніковоїЦілком можливо, що 1374 року, коли литовські князі щедро дарували Кам’янцеві землі, вже було в гирлі Мукші село з тією ж назвою. Але документального підтвердження цього припущення ми не маємо.
Перша достовірно зафіксована згадка про село Мукшу з’явилася тільки через 86 років після князівської грамоти - 1460 року. Тоді землями на Поділлі розпоряджалися вже не литовські князі, а польські королі. Один із них, Казимир IV Ягеллончик, 1460 року дозволив кам’янецькому католицькому єпископові брати десятину з низки сіл, розташованих поблизу міста. Цей перелік із 34 сіл навів Юзеф Ролле в своєму знаменитому тритомнику про подільські замки на молдавському прикордонні. Для кількох сіл, серед них - Баговиця, Вітківці, Врублівці, Колубаївці, Нагоряни, Нефедівці, Пудлівці, Ходорівці, згадка в королівському документі 1460 року стала точкою відліку для їхньої історії. До цих сіл належить і Мукша, нині відома як Велика Слобідка.

ЧЕРЕЗ 270 РОКІВ

Польський король Казимир IV Ягеллончик1895 року Юхим Сіцінський у капітальній праці, в якій описано всі села Кам’янецького повіту Подільської губернії, зазначив, що «Мукшанська Слобідка розташована при річці Мукші; заснована близько 1730 року». На жаль, Юхим Йосипович, не маючи під рукою належних даних, не вказав обставин заснування Мукшанської Слобідки, не навів документів, якими обгрунтовується дата - близько 1730 року. Тож, формально кажучи - на основі наведених даних, Мукша, яку в XIX столітті вже іменували Великою Мукшею, десь так на 270 років старіша за Мукшанську Слобідку.
У згаданій праці Сіцінського зазначено й тодішні кількісні показники двох сусідніх сіл: для Великої Мукші - 211 дворів, 1031 мешканець, а для Мукшанської Слобідки - 97 дворів, 522 мешканці. Як бачимо, за даними 1895 року, старше поселення було приблизно вдвічі більшим за свого молодшого сусіда. Крім того, була й пряма підпорядкованість Мукшанської Слобідки Великій Мукші: в першому селі ніколи не було свого храму, тож російською мовою воно офіційно значилося як «деревня» й було приписане до парафії Великої Мукші, де діяла Успенська церква, відома з першої половини XVIII століття.

РАДЯНСЬКІ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Підпорядкованість сіл збереглася і при радянській владі, про що засвідчує виданий 1925 року у Вінниці довідник «Населені місця Поділля»: Велика Мукша була центром сільської ради, а Слобідка Мукшанська (як бачимо, в її назві помінялися місцями складові частини) цій сільраді підпорядковувалася. Якщо порівнювати з даними Сіцінського, то бачимо, що за тридцять років села кількісно виросли: Велика Мукша - 329 господарств, 1326 мешканців, Слобідка Мукшанська - 182 господарства, 684 мешканці. Крім того, Великомукшанській сільській раді підпорядковувався залізничний роз’їзд «Мукша» на лінії Кам’янець - Ларга (18-та верста), для якого вказано одне господарство та 6 мешканців.
Панський маєток, що став школою. Фото Ірини Пустиннікової7 березня 1946 року Президія Верховної Ради Української РСР Велику Мукшу перейменувала на Велику Слобідку. Тоді ж змінила назву і сусідня Слобідка-Мукшанська. В її назві при якомусь унормуванні імен населених пунктів з’явився дефіс, але 7 березня 1946 року він зник, бо село отримало простеньку й безбарвну назву - Слобідка. З такою назвою село проіснувало всього два десятиріччя, бо 12 січня 1967 року Хмельницький облвиконком ухвалив приєднати Слобідку до більшої та сильнішої Великої Слобідки. Утім і вона тоді не була у фаворі, бо за сім років до цього Велику Слобідку позбавили статусу центру сільської ради: 10 березня 1960 року ухвалою Хмельницького облвиконкому Великослобідську та Верхньопановецьку сільські ради об’єднали в одну сільську раду, але ні Велика Слобідка, ні Верхні Панівці не стали її центром. Цю роль відвели Устю, тож і сільську раду назвали Устянською.
Якщо Верхні Панівці, які об’єдналися 12 січня 1967 року з Нижніми Панівцями й стали просто Панівцями, зуміли добитися того, що 11 червня 1992 року, вже в незалежній Україні, було відновлено Пановецьку сільську раду, то Велика Слобідка так і залишається досі селом Устянської сільської ради. Цікаво, що серед семи сіл цієї сільради найбільше людей (за станом на 1 січня 2016 року) мешкає саме у Великій Слобідці - 766 осіб, на другому місці Баговиця - 669 осіб, а Устя тільки замикає трійку - 556 осіб, ненабагато від нього відстала Тарасівка - 507 осіб.

«ЧЕРВОНОЮ ДОРОГОЮ»

Мукша - Велика Мукша - Велика Слобідка. Така трансформація імені випала на долю села. Має воно і народний варіант назви: Велика Мікша або просто Мікша. До речі, цей варіант зафіксовано і в низці публікацій. Так, український письменник Олекса Кундзіч, який у 1924-1925 роках навчався в Кам’янець-Подільському інституті народної освіти, у спогадах про цей період, опублікованих 1956 року в літературно-художньому альманасі «Кам’янець-Подільський», писав: «Пригадується одна поїздка, коли я цілий день тарабанив возом у Велику Мікшу». Далі Олекса Леонардович зазначив: «Запам’яталися мені ці подільські шляхи, товтри, гаї і села. В цьому відрядженні я написав своє перше оповідання «Червоною дорогою» і послав його в харківський журнал «Молодий більшовик», де його та мій вірш «На район» було опубліковано в одному з номерів 1925 року. Це були мої перші друковані твори…».
Ще один приклад, коли вжито народну назву. 28 лютого 1967 року газета «Прапор Жовтня», нині відома як «Край Кам’янецький», опублікувала статтю «Оновлене село», яка відразу брала на гачок читача невідрадною замальовкою минулого:
«Низькі з призьбами, з маленькими заплаканими віконцями, під солом’яними стріхами хатки стоять і очікувально дивляться з картини. Сільською курною дорогою торохтить маленький візок, запряжений в єдину конячину селянина. Біля шляху у ворона граються обірвані, голодні дітлахи. Таким виглядало в дореволюційні часи село Велика Мікша».

155 РОКІВ ОСВІТИ

Статтю в «Прапорі Жовтня» побудовано, як тоді було заведено, на контрасті між безпросвітним минулим і радісним сучасним. Для прикладу: «Щоб навчитися грамоти, потрібно було ходити десятки кілометрів. Тепер, будь ласка, для послуг дітей колгоспників у селі побудовано восьмирічну школу, дитячі ясла». Щодо минулого, то це не зовсім так. З авторитетної книги «Парафії та церкви Подільської єпархії, виданої 1901 року під редакцією Юхима Сіцінського, дізнаємося, що з 1861 року у Великій Мукші була церковнопарафіяльна школа, яка розміщувалася в найманій хаті, а в сусідній Слобідці Мукшанській теж із 1861 року діяла школа грамоти, яка мала власний будинок. Тож маємо нині 155 років (понад півтора століття) з часу започаткування освіти у Великій Слобідці.
Сьогоднішній стан освіти у Великій Слобідці зафіксувало ви-їзне засідання робочої групи виконавчого апарату районної ради в Устянській територіальній громаді, проведене 16 липня 2015 року. У Великослобідській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів, що розташувалася в колишньому панському маєтку, у 2015/2016 навчальному році навчався 61 школяр, з них у першому класі - 7. Із 14 вчителів п’ятеро щодня добиралися на роботу з міста. Місцевий дитячий садочок «Сонечко» відвідували 22 вихованці.

ДЕЩО ПРО ВЛАСНИКІВ

Раз згадано колишній панський маєток, то варто згадати і його власників. Тут нам на допомогу прийде досвідчений статистик Віктор Гульдман, який 1898 року видав книжку «Помісне землеволодіння в Подільській губернії». У Великій Мукші тоді було два великі землевласники. Це Сигізмунд Вікентійович і Пелагея Вікентіївна Лісневичі - дворяни Подільської губернії, римо-католицького віросповідання. Брату належала 401 десятина, сестрі - 259. Брат мешкав у маєтку й сам вів господарство, а сестра перебувала в Одесі, а свій маєток здавала в оренду, її представником у Великій Мукші був рідний брат. За три роки до цього трохи інші цифри щодо десятин навів Юхим Сіцінський: Сигізмунд Лісневич - 430, Пелагея Лісневич - 269, селяни - 499, церква - 22 десятини. Очевидно, за три роки брат і сестра невелику частину своїх земель продали.
У Мукшанській Слобідці 507 десятин землі належало Евеліні Олександрівні Мнішек. Як і Лісневичі, вона була дворянкою Подільської губернії, римо-католицького віросповідання. Власниця мешкала в селі Курівка Проскурівського повіту (нині Городоцького району Хмельницької області), а її маєток у Мукшанській Слобідці орендував дворянин Станіслав Ігнатович Крижанівський.

ЕСКАДРОН ДРАГУНІВ

Ще дещо з історії Великої Мукші. У ній, виявляється, свого часу квартирував російський ескадрон драгунів. Про це ми довідуємося з «Історії 12-го драгунського Стародубівського полку», виданої 1908 року в Санкт-Петербурзі. Її уклав ротмістр Олексій Мартинов - колишній офіцер цього полку.
Полковий знак стародубівців12-й драгунський Стародубівський полк брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 років, а в 1879-1789 роках його місцем дислокації був Кам’янець-Подільський. Штаб полку розмістився в самому місті, а ескадрони - неподалік від губернського центру. Для них відвели такі села (всі на березі Дністра): для першого ескадрону - Брагу, третього - Устя, четвертого - Велику Мукшу, шостого - Сокіл. Ще два ескадрони розмістилися поза Дністром: п’ятому дісталося містечко Оринин, а другому - містечко Шатава й село Маків.
На жаль, крім розміщення четвертого ескадрону у Великій Мукші, Олексій Мартинов більше нічого не повідомляє про життя-буття драгунів у цьому селі. Зате він подає загальну картину перебування полку в наших краях. Тож для повноти викладу звернемося до неї.
Отже, коли полк увійшов до Кам’янця-Подільського, то назустріч йому висипало все місто. Офіцерів обдарували букетами троянд, а солдатам роздавали тютюн та інші речі.
Негайно ж після приходу на Губернаторській площі (нині Вірменський ринок) відслужили подячний молебень про благополучне повернення полку. Потім усіх офіцерів запросили до міського клубу на обід, влаштований від імені міста. Нижнім чинам теж влаштували обід, але в передмісті Кам’янця-Подільського - на Новому плані. Усього п’ять років тому, в січні 1874 року, відкрили новий міст через Смотрич, тому Новий план ще тільки обживався і трактувався як передмістя.
Олексій Мартинов зазначив: «Упродовж майже десяти років стародубівці дуже зблизилися з мешканцями Кам’янця, які вельми радо й гостинно ставилися до полку. Крім клубів, у приватних будинках часто влаштовувалися танцювальні, карткові, музичні вечори, де офіцери завжди були бажаними гостями. Любителі полювання влаштовували облаву у величезних Шатавських лісах на диких кабанів і кіз. Від жовтня до квітня полк був розкиданий по селах, хоча і не далеко від штабу, найдальший ескадрон був за 15 верст. Офіцери майже щодня не забували про місто. Найвеселіший час починався з 15 квітня, коли всі ескадрони збиралися на літні квартири й виступали в табір у містечко Меджибіж до 1 серпня».
Незабаром до Кам’янця-Подільського вслід за Стародубівським перевели ще один драгунський полк - Бєлгородський, який до того квартирував у Ярмолинцях - тодішньому містечку, що нині має статус селища міського типу. «Ми дуже дружно жили з однобригадниками й улаштували спільний клуб, - писав Мартинов. - У ескадронах завжди всі офіцери утворювали, з ескадронним командиром на чолі, одну сім’ю. Зранку, звичайно на заняттях, обідали в ескадронного командира, а ввечері влаштовувалася якась поїздка. Взагалі, говорячи про стоянку та життя в Кам’янці-Подільському, можна сказати, що кращого не треба було й бажати».
Може, колись відшукаються спогади якогось драгуна про його побут у Великій Мукші.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку