Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



НЕДІЛЯ, 24 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

18.11.2016

ОРЕНБУРЗЬКИЙ СИН ВЕЛИКОЇ МУКШІ

У Російській Федерації на її кордоні з Казахстаном розташувалося невеличке село Каменецьк. Всеросійський перепис населення 2010 року зафіксував тут 192 мешканці. Адміністративно Каменецьк підпорядковано Брацлавській сільській раді Адамовського району Оренбурзької області. Назва села не випадкова, адже 1908 року його заснували вихідці з Кам’янецького повіту Подільської губернії, а саме із села Велика Мукша, яке нині відоме як Велика Слобідка.

ТРИ ТОПОЛІ

Петро ДреєвІсторію Каменецька досить детально дослідив заслужений учитель Російської Федерації, дійсний член Російського географічного товариства Петро Дреєв, який довгий час працював спочатку вчителем, а потім директором школи в Каменецьку. Тож скористуємося публікаціями Петра Лук’яновича й розповімо про долю села, заснованого нашими земляками.
Каменецьк виник унаслідок проведення в Російській імперії Столипінської аграрної реформи. Таку узагальнену назву отримав широкий комплекс заходів у галузі сільського господарства, що проводилися з 1906 року урядом Росії під керівництвом Петра Столипіна. Основними напрямами реформи були передача надільних земель у власність селян, поступове скасування сільської громади як колективного власника земель, широке кредитування селян, скупка поміщицьких земель для перепродажу селянам на пільгових умовах, землеустрій, що дозволяв оптимізувати селянське господарство за рахунок ліквідації черезсмужжя.
Петро Дреєв у статті, присвяченій столітньому ювілеєві Каменецька, зазначив: «У перші роки XX століття в Росії активно почалося освоєння нових необжитих земель. На Урал, в степи потягнулися обози селян у пошуках зручних для проживання місць. Столипінська земельна реформа, основу для якої заклав попередній очільник російського уряду Сергій Вітте, передбачала звільнення таких переселенців від сплати земельного податку на п’ять років, отримання на пільгових умовах позики в Селянському поземельному банку на придбання насіння, тяглової худоби та матеріалів для будівництва. Зацікавлених умовами знайшлося чимало, але не всі наважувалися покинути рідні місця».
А ось частина мешканців Великої Мукші зважилася пошукати щастя в необжитих Оренбурзьких степах. До речі, в Кам’янці-Подільському діяло відділення Селянського поземельного банку. Його приміщення на нинішній вулиці Шевченка відоме як «стара пошта». Очевидно, саме тут селяни Великої Мукші як переселенці отримали позику на пільгових умовах.
Петрові Дреєву вдалося встановити прізвища перших поселенців Каменецька. Серед них Гумінюк, Філінчук, Шевчук, Ковальчук, Черватюк, Гунько, Шевченко, Мущенко. Як бачимо, чисто українські прізвища. Всього було на початку десь близько двадцяти сімей.
Місце для розташування майбутнього Каменецька вибрав Петро Васильович Іванов - теж один із перших поселенців. Селище тоді розташовувалося приблизно за півтора кілометра від нинішнього Каменецька. Серед степу ще залишилися горбки, які нагадують про те, що колись тут були землянки перших поселенців.
Як установив Петро Дреєв, усе розпочалося влітку 1908 року: перші поселенці «зліпили собі будиночки-напівземлянки, розділені на дві половини: для себе і для домашньої худоби. Назву селу дали на згадку про ті місця, звідки були родом... А через рік приїхав землемір-оцінювач і нарізав землю під земельні наділи на душу чоловічої статі. Відтоді і йде рахунок років поселення».
Найперші поселенці вибрали для селища місце біля витоку річки Жарли. Василь Іванов посадив тоді біля своєї землянки кілька тополиних насінин. Три тополі потім довгий час були орієнтирами села. Петро Дреєв зауважив: «Тут хороші родючі луки, які навесні лише трохи підтоплюються талими водами Жарли. Так що місце під поселення наші предки вибрали дуже вдало».
Спочатку село витягнулося в одну вулицю. Трохи пізніше, буквально через рік, вже інші поселенці стали селитися, займаючи кут балки Телеспай і річки Жарли, а сім’я Володимира Онука влаштувалася вже за балкою. Причина такого розселення одна і та ж: пошук родючих грунтів.

ЦЕНТР ВОЛОСТІ

1910 року в Каменецьку вже було 510 мешканців. Як бачимо, це набагато більше (в два з половиною рази), ніж 192 мешканці, яких зафіксовано рівно через сто років переписом 2010 року.
1915 року Каменецьк став центром Каменецької волості Кустанайського повіту. До волості входили тоді Шевченовка, Тасибай, Джарабутак, Нестерівка, Подольск і сам Каменецьк. У центрі волості щорічно проводилися ярмарки-базари.
За даними перепису населення 1916 року, в Каменецьку мешкало 766 осіб, в Подольську (ще одному поселенню, заснованому вихідцями з наших країв) - 438. Тоді Каменецьк був значно більшим, ніж Брацлавськ - нинішній центр сільської ради. Назва останнього поселення засвідчує, що його заснували вихідці з Брацлавського повіту Подільської губернії. Як бачимо, внесок подоляків в освоєння цього куточка Оренбуржжя був значним.

ПРИ РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ

1919 року в Адамовському районі встановилася радянська влада. Було проведено вибори до сільських й аульних рад. Головою Каменецького волосного виконкому тоді став Петро Довбиш. Органи місцевої радянської влади займалися всіма життєвими питаннями: «нарізували» землю для сімей, допомагали бідним, боролися із саботажниками...
Каменецьк і сусідні з ним села не особливо зачепила громадянська війна, оскільки тут не проходило формування білих частин, хоча, як і скрізь на Південному Уралі, одні подалися до «червоних», а інші, трохи заможніші, воювали на боці «білих».
Найстрашнішим і найважчим для мешканців сіл Каменецької волості був 1921 рік: на початку червня Тасибай, Подольск і Каменецьк зазнали нальоту «зеленої банди» Охранюка, а потім селян спіткав найжорстокіший голод 1921-1922 років.
Ймовірно, восени 1922 або 1923 року в Каменецьку відкрилася школа. Багато років спливло, поки вона з маленької земляночки поетапно переселилася в двоповерхову добротну будівлю.
Каменецьк, червень 2011 рокуКінець 1920-х, початок 1930-х років відомий в історії як період колективізації. Приватні розрізнені господарства об’єднувалися в одне колективне - колгосп. Для становлення села партія послала своїх представників - працівників заводів, підприємств. У числі «35-тисячників» був і Бідоненко - голова колгоспу, організованого на землях Каменецька та Подольська. Спочатку він так і називався - Каменецьк-Подольський колгосп. Пізніше його перейменували на колгосп імені Димитрова. У селищі аж до 1990 року збереглася будівля колгоспної контори. В останні роки в ній розміщувався медпункт, а потім і квартира для молодих учителів та інших фахівців.
За роки німецько-радянської війни з Каменецька та Подольська пішло на фронт понад 140 осіб, а не повернулося 113. До 2000 року в Каменецьку проживав лише один ветеран війни - Марія Микитівна Крилова (Лисенко).
У передвоєнні та воєнні роки головою колгоспу був Йосип Вітвицький. Усю фактичну управлінську владу було зосереджено на голові колгоспу та секретареві партійного осередку.
У роки освоєння цілинних і перелогових земель головою колгоспу імені Димитрова був Петро Тимофійович Сухінін. Спочатку приїжджі цілинники мешкали, за їхніми спогадами, в покинутих будинках геологів Мечетинської геологорозвідувальної партії в Подольську, а ще в наметах на польовому бригадному стані.

ЗОЛОТО З-ПІД КАМЕНЕЦЬКА

Петро Дреєв навів цікавий факт з історії села: десь у 1932-1942 роках на околицях Каменецька (гора Домбар, балка Аксай, урочище Котлован) добували золото. Донині збереглися шурфи золотодобувачів. Так, на горі Домбар 1968 року виявлено шурф завглибшки до 6 метрів (тепер його засипано). У Котловані було невеличке селище золотодобувачів. Як стверджує мешканець цього селища Садін Жаботаєв, порода, яка містила золотий пісок, подавалася на-гора з глибини 20-40 метрів. Селище перестало існувати 1940 року.
Золотовмісна порода промивалася на невеликій спеціальній фабриці на околиці Каменецька (її руїни збереглися). Намитий золотий пісок і невеликі самородки відправляли в Копальню-Кумак (нині Ясненського району). Каменецька фабрика з промивання золота перестала діяти 1942 року.

ВІВЦІ, МОЇ ВІВЦІ…

До освоєння цілини за колгоспом імені Димитрова було закріплено десь 2000 гектарів ріллі. Тепер на відділення №4 радгоспу «Брацлавський» (1993 року він став акціонерним товариством) припадає понад 4000 гектарів ріллі.
Аж до реорганізації колгоспів у радгосп (1957 рік) колгосп імені Димитрова очолював Петро Леонідович Сухінін. За роки існування господарства його трудівники неодноразово домагалися високих показників. Десятки мешканців Подольська та Каменецька нагороджено орденами та медалями. Серед них Федір Кухтицький - кавалер орденів «Знак Пошани», Трудового Червоного Прапора та Жовтневої революції.
Наприкінці 1970-х років селище Подольськ перестало існувати. Частина сімей покинула межі району. Інші переїхали в сусідні села Каменецьк і Брацлавку. До 2000 року в Каменецьку налічувалося трохи більше як 95 подвір’їв і мешкало 350 осіб.
Частину людей зайнято в тваринництві. Протягом десятків років ця галузь існує поряд із рослинництвом. Так, у Каменецькому відділенні радгоспу кількість овець доходила до 12 тисяч голів, проте останніми роками поголів’я їх різко знизили і до початку 2000-х років вівчарство в Каменецьку повністю ліквідували.

ПОХОДИ, МУЗЕЙ…

Розповімо тепер про дослідника історії Каменецька Петра Дреєва. Він народився 28 червня 1949 року в селі Перевальне, в центрі Воронезької землі, в сім’ї колгоспників. Там же закінчив восьмирічку. «Вчився добре, навіть дуже добре, був живим, рухливим і трохи хуліганським підлітком. Як і багато моїх однолітків, любив навесні поганяти м’яч на луках, де щойно розтанув сніг; улітку - облазити всі навколишні яри, зображуючи із себе геолога; восени на велосипеді з’їздити в дикий яблуневий гай по яблука та груші, а взимку кататися на лижах із крутих пагорбів», - так повідав Петро Лук’янович про свої дитячі роки.
Петро Лук’янович - класний керівник 5-го класу Каменецької восьмирічки.   Вересень 1972 рокуЗакінчивши восьмирічку, Петро Дреєв, за порадою директора школи Олександра Віткалова, вступив до Россошанського педучилища. Там він захопився легкою атлетикою та пішим туризмом. 1968 року Петро Лук’янович закінчив училище та вступив на заочне відділення географічного факультету Воронезького університету, а за так званим «союзним» розподілом його направили на роботу в далеку Оренбурзьку область. 15 серпня 1968 року він почав працювати вчителем географії, біології, хімії та фізкультури в невеликій Каменецькій восьмирічній школі Адамовського району.
Восени 1969 року молодого вчителя призвали до армії. Служив він у Красноярську локаторником авіачастини. У спогадах Петро Лук’янович написав: «Адамовський район залишив слід у моїй душі, тож після демобілізації я повернувся сюди. Тим паче, що серце своє я втратив тут ще раніше, коли закохався в каменецьку дівчину Тетяну Крилову (вона і стала моєю дружиною)».
Від 1972 року каменецькі школярі стали здійснювати під час літніх канікул піші краєзнавчі туристичні походи - спочатку триденні по рідному Адамовському районі, а потім і багатоденні вже не тільки по Адамовському, а й по сусідніх районах. Найяскравішою подією в житті каменецьких школярів-туристів була двотижнева експедиція по Башкирії. У Каменецькій школі Петро Дреєв відкрив шкільний краєзнавчий музей. Спочатку це був краєзнавчий куточок, потім - музейна кімната.
Туристичні походи, відкриття музею в школі нагадали знайомий приклад діяльності вчителя історії Жванецької середньої школи Бориса Кушніра. Очевидно, що Борис Михайлович і Петро Лук’янович мають споріднені душі.
1977 року Петро Дреєв закінчив Воронезький університет. Він, зокрема, вчився у маститого вченого-географа - професора Федора Мілька, одного з дослідників Оренбурзького краю. Дреєва направили працювати директором Совхозної середньої школи, але через три роки він повернувся в Каменецьку восьмирічку. Знову взявся за своє дітище - музей. Його експозиції (понад 2500 експонатів) відображають природу Адамовського району, а також історію та культуру села Каменецьк від дня його заснування й донині.
1984 року Дреєва призначили директором Каменецької школи, тепер уже основної. Він і далі захоплювався краєзнавством, водив своїх «каментурів» (каменецьких туристів) у багатоденні туристичні походи. Створив авторську програму з краєзнавства «Наш край рідний» і захистив на неї авторські права в Оренбурзі. Написав навчальний посібник «Природа Адамовського району» й опублікував його як географічний нарис у районній газеті «Ленінський прапор». Написав низку статей з історії та екології краю для цієї газети.
1989 року зведено нову будівлю Каменецької основної школи: типову, зі спортзалом, їдальнею та комбінованою майстернею. При школі побудовано типову теплицю й обладнано стадіон. Шкільний музей розмістився в просторому приміщенні, відкрито зал Героя Радянського Союзу Істала Іщанова. Петрові Лук’яновичу як директорові школи довелося вести її будівництво, що називається з першої цеглинки аж до пуску в експлуатацію, наповнити її сучасним оснащенням. При школі закладено пришкільну ділянку (яка потім стала однією з найкращих в області), шкільну зелену зону, невеликий сосновий бір і шкільний дендрарій. До шкільного музею приїжджають на екскурсії школярі практично з усіх шкіл району, із сусідніх шкіл Джетигаринського району Казахстану. 1996 року школі надали ім’я Істала Іщанова, а 1997 року Петрові Дреєву - звання заслуженого вчителя Російської Федерації.
2000 року Петра Лук’яновича призначили директором Брацлавської середньої школи. 2011 року він вийшов на пенсію й повністю віддався улюбленому краєзнавству. Зокрема, Петро Лук’янович узявся за укладання топонімічного словника Східного Оренбуржжя та як співавтор підключився до роботи над енциклопедією Адамовського району.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку