Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ПОНЕДІЛОК, 25 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

23.12.2016

ШІСТЬ ДЕСЯТИЛІТЬ БЕЗ КУПЮР

Режисер театру й кіно, народний депутат України п’яти скликань Лесь Танюк (1938-2016) усе доросле життя вів щоденник. Перший запис зробив 17-річним юнаком - 16 січня 1956 року. Обірвала цю титанічну працю важка хвороба і смерть 77-річного Леся Степановича 18 березня 2016 року. Залишилося 217 машинописних і рукописних томів на полицях у квартирі Танюка. Частину щоденників він устиг видати за життя власним коштом.

БЕЗКОМПРОМІСНА НЕЛЛІ

На ошатних томах, що побачили світ у київському видавництві «Альтерпрес», зазначено: «Присвячую своїй родині - Неллі Корнієнко й Оксані Танюк». Дружина Леся Степановича - Неллі Миколаївна Корнієнко - закінчила 1961 року історичний факультет Київського університету, працювала в міськкомі комсомолу інструктором. Як розповів в одному з інтерв’ю Лесь Танюк, комсомольський діяч Іван Солдатенко, закоханий у Неллі, саме їй доручив виключити Танюка з комсомолу за «націоналістичну» діяльність:
«А замість цього вона вийшла за мене заміж. Вона підкорила мене не лише красою, а й характером - сильним і безкомпромісним. Неллі прикидатися не вміла і не вміє. Я можу змовчати, з дипломатичних міркувань, а вона - ні. Що думає, те й каже».
Шлюб виявився міцним - на все життя. Сьогодні Неллі Миколаївна - доктор мистецтвознавства, дійсний член Національної академії мистецтв України. Шляхом батьків пішла їхня єдина донька Оксана, яка пише п’єси, досліджує театральне життя.

«ТОМУ Й ПИШУ»

Спочатку на томах просто зазначалося: «Щоденники». Згодом з’явилося суттєве уточнення: «Щоденники без купюр». Лесь Танюк у друкованому вигляді повністю відтворював те, що представлено в машинописних і рукописних томах. Це не тільки Лесь Танюк і його томи «Спогадів без купюр»нотатки про побачене, прочитане, пережите, але доволі часто різні документи, листи, тексти, що вразили Леся Степановича. Наприклад, 1961 року його окрилила феєрична трагедія у двох частинах «Ніж у Сонці» молодого Івана Драча, опублікована в «Літературній Україні». Тож у записі від 19 липня 17 сторінок відведено під передрук твору (включаючи й передмову Івана Дзюби). У записі від 21 липня передано розмову про поему Івана Драча з молодим поетом Миколою Вінграновським.
Тексти, що публікуються, не змінюються, тільки при потребі додаються примітки-уточнення. Для прикладу, 17 вересня 1974 року Лесь Танюк занотував такий роздум про щоденники:
«Чому не пишуть щоденники такі люди, як Бажан чи, скажімо, Іван Драч? Адже те, що вони проживають, - глибинна «драма Шекспіра»! Чи їм здається, що довірся вони щоденникові, в їхні вірші пішло б значно менше - саме того, потаємного? Я ж, театральний режисер, не можу через театр висловитись особисто, будь-яка вистава - таки фабрика, голос багатьох… та й приречена на успіх, бо вистава, яку глядачі не захочуть дивитись, має відразу ж зійти. Книжка - інша річ; її можна буде прочитати й за багато років, як-от Булгакова, якого сьогодні відкрили, чи того ж Миколу Куліша. Театр - ні, він поза сьогодні не існує, - хіба що в легендах.
Тому й пишу: надто багато не вміщається в театральні рамки, у рамки тих публікацій, які мають право на друк.
Все інше - потім. Я ніби розмовляю - через ту ж Оксану - із завтрашнім днем. Переконаний, ніщо не пропадає, ми до нього раз у раз повертаємося.
Повернемося й до Курбаса. Хоч він не лишив щоденників».
До останнього речення Танюк додав примітку: «Крім 2-3 років». Згадана ж у цьому тексті Оксана - це донька Леся Степановича.

СКАРБ ДЛЯ УНІВЕРСИТЕТУ

Торік побачив світ 36-й том, який охоплює записи від 1 вересня до кінця грудня 1974 року. Його наклад - 500 примірників. Приємно, що всі 36 томів нині має Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Цьому посприяла друг університету - доктор філологічних наук Елеонора Соловей. Елеонора Степанівна у свою чергу з молодих років дружить із Танюками. Її лист до Танюка від 29 серпня 1974 року Лесь Степанович умістив у щоденниковому записі від 25 вересня з таким вступом: «Лист від Елеонори з Києва довгенько залежався, а я її дуже люблю, отож не лінуйся, Танюче, й передруковуй». Наприкінці авторка звертається до Танюків: «Цілуємо вас, мої хороші, і любимо ще вдвоє більше, ніж раніше я одна», маючи на увазі свого чоловіка - мистецтвознавця Василя Гончарика.
Отож, при сприянні Елеонори Соловей Неллі Корнієнко поступово передала університетові всі 36 видрукуваних томів свого чоловіка. Тепер студенти факультету української філології та журналістики мають безцінний матеріал для написання курсових і дипломних робіт про українських шістдесятників, до яких належав і сам Лесь Танюк, і згадані вище Іван Драч, Микола Вінграновський, і десятки не згаданих нами славних імен, але потужно представлених на сторінках щоденників Леся Танюка. Відрадно, що томи завершуються іменним покажчиком, тож усі згадки про особу, яка цікавить дослідника, легко можна відшукати.

ВІРНІСТЬ МАШИНЦІ

В одному з інтерв’ю Танюка запитали: «Лесю Степановичу, кажуть, ви не використовуєте комп’ютер, і свої щоденники, які ведете років п’ятдесят, як і колись, друкуєте на машинці?». У відповідь пролунало:
«Правду кажуть. Не склалися в мене відносини із сучасною технікою. Дружина працює за комп’ютером, намагалася й мене привчити, навіть подарувала на день народження ноутбук, але ми з ним так і не подружилися. Одного разу тексти двох днів роботи, набрані в електронному вигляді, комп’ютер «проковтнув», і я на нього образився. Вирішив більше не зраджувати вірному другові - друкарській машинці. А за старих часів у мене було їх кілька: одна - для самвидаву, друга - для листів на захист товаришів, яких у ті роки назвали «дисидентами», на третій я друкував щоденник. На четвертій - те, що передавалося до закордонних видань, на п’ятій - п’єси й театральні матеріали. Була ще окрема друкарська машинка для листівок...».
У радянську добу кожна друкарська машинка була на обліку, щоб «спостережні органи» тих часів могли відстежити за шрифтом творчість дисидентів, до яких належав і Лесь Танюк. Друкарські машинки тоді прирівнювали до бойової зброї, тож Лесь Степанович викручувався, як тільки міг, щоб не вирахували одну з його друкарських машинок.

ЗАДОВГО ДО ПЕРЕБУДОВИ

Цього року побачив світ 37-й том «Щоденників без купюр», який має понад 700 сторінок і охоплює записи за січень - березень 1975 року. Як бачимо, один том містить записи за 3-4 місяці, тобто для видання матеріалів усього року потрібно 3-4 томи. Тож попереду ще грандіозна епопея з оприлюднення щоденникового багатства Леся Танюка. Бажано би, щоб ця конче потрібна робота не лягла повністю на жіночі плечі вдови й доньки. Може, хтось із можновладців і частку задекларованого «кешу» виділить на цю шляхетну справу.
У 36-му томі привертає увагу невелике есе автора «Комунізм як минуле», написане в грудні 1974 року. Лесь Танюк зазначив:
«Чи взагалі можлива модернізація комунізму? Теоретично - так. Практично - ні. Так само як неможливою була модернізація фашизму - обидві системи ще так-сяк стоять на ногах на грунті тоталітаризму, а модернізація - вибиття з-під їхніх ніг цього грунту; звідси й така лють на кожного, хто мислить хоч на мікрон інакше».
Як бачимо, неспроможність перебудови, затіяної Горбачовим, порятувати комунізм Лесь Танюк передбачив ще
1974 року.
Процитую також запис від 14 грудня 1974 року: «Українець в масі своїй істота розгублена, історію в нього систематично крадуть і підмінюють, він знає (якщо знає?) лише найближче своє минуле - отож не усвідомлює свого місця в світі. Не відчуваючи себе пагоном чи плодом древа життя, позбавлений національної ієрархії, українець ще так-сяк може шукати себе в релігії, шукати себе через віру, але без усього іншого (особистого!) цей пошук дає або рабство, або розчарування, без власного вчора й особливо позавчора (навіть якщо це вчора сяк-так живиться ностальгійними піснями і крашанками), без глибокої предківщини в ньому нема твердості, він не впевнений у собі, дійово розмитий. Тому такий українець почувається заблукалим у лісі людей, живе тимчасово й випадково».

НА ВАГУ ЗОЛОТА

Є низка захоплених відгуків про «Щоденники без купюр». Мирослав Маринович написав: «Для мене, колишнього дисидента й політв’язня, важливо наголосити, що в «Щоденниках» автора - безцінні свідчення про переслідування громадських і культурних діячів, навіть ретельні списки репресованих осіб, матеріали судилищ тощо. А ще через гостинне помешкання Леся Танюка та його дружини Неллі Корнієнко (особливо в час їхнього вимушеного проживання в Москві) пройшли цілі тлуми дисидентських страждальців, що прямували до своїх рідних у численні точки каторжанського архіпелагу. Отож про болі українського (і не тільки) суспільства Лесь Танюк знав чи не з перших рук».
Цей відгук Мирослав Маринович завершив так: «У нинішній інформаційній лавині якомусь авторові завоювати увагу читача надзвичайно важко. Важко є й Лесеві Танюкові з його «Щоденниками». Цілком очевидно, що люди не читатимуть їх на сон грядущий замість оповідань Агати Крісті. Проте для дослідників, які вивчатимуть величну історію борюкання української культури з мертвотним зашморгом комуністичної диктатури, оті вже удоступнені і ще не опубліковані щоденники будуть на вагу золота. І за це їхньому автору й упоряднику - доземний уклін і велика шана».

ОБРАЗ ЧАСУ

Подамо ще думку літературознавця, дійсного члена Національної академії наук України Миколи Жулинського:
«Щоденники без купюр» Леся Танюка - це щось особливе. Не стільки особистісне, не кажу вже - інтимне, як суспільне, але виявлене через особистісне прозріння часу, епохи, суспільної й культурної атмосфери. Унікальний документ ледве не всієї другої половини ХХ століття. Здається, Лесь Танюк почав творити (не можу написати «вести») на самому початку хрущовської відлиги і відтоді наполегливо формує цей образ часу - з усіма його драматичними коливаннями й змінами режимів - із власних рефлексій, коментарів, документів, матеріалів Розстріляного Відродження, листів діячів культури, архівних знахідок, самвидаву і «тамвидаву» та газетно-журнальних витинок, включно з найризикованішими для компартійного істеблішменту публікаціями в українських емігрантських журналах «Сучасність», «Шлях перемоги» тощо.
Чого там, у цій щоденниковій епопеї на 150 величезних переплетених фоліантів (які автор переховував ціле життя на різних адресах, а тепер нарешті вишикував усі підряд на стелажах у своєму кабінеті!), тільки немає! Найголовніше, що цей документальний калейдоскоп із розлогими щоденниковими коментарями, здається, не має в світі аналогів, а головне - є надзвичайно об’ємним вираженням настроїв, переживань, мрій молодого митця, який готує себе до високої творчої місії на ниві національної культури, який думає критично, вчиться, фіксує всі, здається, знакові, значущі події в СРСР і світі».

«ВІДДРЕСИРОВАНИЙ ГЕНІЙ»

Насамкінець наведемо фрагмент щоденникового запису від 5 березня 1975 року, присвяченого Павлові Тичині:
«Лише одного разу Тичина не стримався. Андрій Данилович Скаба (секретар ЦК Компартії України - О.Б.) запросив його, Олеся Гончара, Ужвій, Касіяна і Данькевича - допомогти ЦК зустріти делегацію «прогресивних українських канадців», яким партія хоче показати все «в кращому вигляді». Негайно було замінено російські вивіски на київських крамницях, у газетах пішли статті про небувалий розквіт української культури, десь дозволили виставу про запорожців, - все, як у людей. Одну публікацію мав підписати академік Тичина - похвалитися, які гарні в Україні освітянські справи. І Тичина зірвався: закричав Скабі, що нічого не підписуватиме, бо це ви довели Україну до того, що в Києві нема жодної української школи, що діти не знають материнської мови і лише матюкаються по кутках по-московськи, українських поетів не друкують і не читають, - все, годі, - з нього, Тичини, вистачить! Віднині він їм прислужувати не буде!
Нараду у Скаби зім’яли, Павла Григоровича почали заспокоювати. Він вирвався й побіг з кабінету. А внизу, як на гріх, вартовий його не випускає - без підписаної Скабою перепустки, бюрократія в партії завжди була на висоті. Тичина зопалу вирішив, що його затримали, й заволав: «Тичину - арештували!» Й почав битися в істериці в обіймах міліціонера, аж доки згори не прибігли високі чини й не випустили старого надвір…
Про той бунт Тичини я чув від багатьох, в тому числі й від пані Орисі, яка передала мені Тичинине запрошення на банкет - у нього був ювілей. Озеров (російський поет і літературознавець Лев Озеров - О.Б.) розповів, що на банкеті в ресторані «Динамо», дізнавшись, що його не прийшли вітати від ЦК (був хтось не вище обкому), Павло Григорович не на жарт перелякався, зазирав всім у вічі й проголосив вірнопідданий тост про те, що в нього дві матері: одна та, що народила, друга - та, яка виховала: КПРС. Пастернак назвав його після того «віддресированим генієм».
Тут Озеров переплутав. Може, й зумисне, для красного слівця. Нічого подібного на банкеті Тичина не говорив, і жодні «обкомівці» його не вітали. Я там був. Ми сиділи самотні за величезними столами літерою «п», розрахованими на багатьох, які не відважилися прийти до «невгодного Тичини». Були - Антоненко-Давидович, Кочур, пані Орися Стешенко, Ільченко, Тельнюк, був Іван Драч, який може підтвердити все, що я тут пишу. Тичина ні перед ким не загравав, поводився гордо й відчужено. Тост «про двох матерів» Лев Адольфович «присочинив» (може, за мотивами чогось такого з попереднього репертуару Тичини)».
Ось таких живих епізодів чимало маємо в Танюкових «Щоденниках без купюр».


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку