Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СЕРЕДА, 20 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

10.02.2017

ДРАГОМАНИ В КАМ’ЯНЦІ-ПОДІЛЬСЬКОМУ

Слово «драгоман» походить від французького dragoman, а те в свою чергу від арабського «тарджуман» - перекладач. Так називали перекладачів при дипломатичних представництвах і консульствах переважно в країнах Сходу, особливо в Туреччині (Оттоманській Порті). Як правило, це були християни, дуже часто грецького походження, через яких здійснювалися дипломатичні стосунки європейських держав із Диваном (вищим органом влади в Османській імперії). Звичайно, це передбачало досконале знання мови, психології людей, які належали до іншої культури та релігії, обізнаність зі звичаями та правилами при дворі турецького султана. Драгоман і сам був свого роду дипломатом і разом із тим шпигуном. Перебуваючи при турецькому дворі, він мав інформаторів, які постачали йому таємні відомості, що дозволяло завжди бути в курсі справ.

Галина Осетрова

У результаті давніх стосунків населення Поділля з татарами тут на побутовому рівні розповсюджувалася татарська мова, сліди якої спостерігаються в українській мові досі. Мови добре знали вірменські купці, які торгували зі Сходом. Вірменам легко давалися східні мови, бо й самі вони говорили кипчацькою (половецькою) мовою.
Затребуваною була також турецька мова, особливо в часи турецької окупації Кам’янця і частини Поділля в 1672-1699 рр. Для здійснення стосунків між турецькою і польською сторонами потрібні були знавці турецької мови.
Не всі драгомани мали спеціальну освіту. Як же без неї можна було стати драгоманом? Прикладом може слугувати історія турецького драгомана Стефана Агопсо (Агопсовича), який став перекладачем, не маючи відповідної освіти.
Вірменський хлопчик із Кам’янця рано втратив матір, а під час бомбардування Кам’янця турками 1672 р. загинув його батько. Стефан був серед 600 вірмен, які залишили Кам’янець після здобуття його турками. Коли табір вірмен прибув до Хотина, потрібно було звернутися до місцевої влади. Керівник вірменського табору Бутагович узяв із собою на переговори Стефана, якому тоді було тільки 12 років, але він трохи знав татарську і турецьку мови. Так Стефан ще в юному віці став виконувати функції драгомана. Під час подорожі та після прибуття до турецької провінції Македонії, де він прожив деякий час, Стефан вдосконалював знання мов. Пізніше він перебрався до Львова.
Коли 1688 р. монахи-тринітари організували експедицію до Кам’янця для викупу полонених, Стефан попросив узяти його як перекладача. Серед монахів були освічені люди, наприклад, один із них знав шість східних мов. Спілкування з цими людьми було, без сумніву, надзвичайно корисним для Стефана. Викупивши вісім невільників, тринітари тимчасово виїхали з Кам’янця, але Стефан залишився. Він сподобався кам’янецькому паші та його двору, тож паша запропонував Стефану посаду драгомана. Показавши себе з вигідного боку, Стефан, за словами паші, міг потім претендувати на високе звання драгомана Оттоманської Порти. Так Стефан Агопсо став турецьким драгоманом. Він завжди був присутній на прийомах іноземців поряд із пашею, вищими сановниками й писарем.
Стефан був свідком переходу Кам’янця до рук поляків, був присутній при перемовинах із польськими комісарами. Залишаючи Кам’янець, паша звільнив Стефана з посади драгомана й дозволив залишитися в місті. Від польської влади Стефан отримав нове призначення на посаду державного драгомана, місцем перебування якого був прикордонний Кам’янець. Стефан Алопсо одружився з Маргаритою Хоцимирською, дочкою Домініка Хоцимирського, вірменина, який заповів свою садибу тринітарам.
Ймовірно, історія Стефана Агопсо не була винятком. Можна припустити, що в XVII ст. драгоманів із відповідною освітою на території Поділля майже не було.
У XVIII ст. прикордонне розташування Кам’янця і потреба у забезпеченні постійних контактів із комендантом Хотинської фортеці створило необхідність мати у своєму розпорядженні фахових перекладачів. До обов’язків кам’янецького драгомана входило підтримування контактів із хотинським пашею та молдавським господарем у Яссах, а також збір інформації. Окрім того, драгоман мав допомагати особам, які цього потребували, у розв’язанні проблем, що виникали у них на території Молдавії, підлеглій Туреччині. Але часто таких постійних драгоманів не було, і кам’янецький комендант змушений був висилати кореспонденцію до Варшави, прохаючи про допомогу королівського перекладача. Вважалося, що найвідоміші кам’янецькі драгомани вийшли з вірменського середовища.
Значну увагу діяльності кам’янецьких драгоманів приділяє сучасний польський історик Рената Круль-Мазур у книзі «Місто трьох націй». Вона зазначає, що тільки Станіслав Піхельстейн, син австрійського офіцера й відомої лікарки-окулістки Регіни Саломеї з Русецьких, який був кам’янецьким драгоманом у 1786-1793 рр., у повній мірі відповідав цій посаді. Він був найкраще за інших освічений, обізнаний зі звичаями та культурою Сходу. А ось відомий драгоман Миколай Черкес не вмів читати тексти турецькою мовою, тобто володів тільки усною мовою.
Тих знань, які демонстрували місцеві перекладачі, не було достатньо для виконання дипломатичної служби. Володіючи тільки усною мовою, вони не могли вести дипломатичне листування. Тому наприкінці XVIII ст. виник проект запровадити турецьку мову як одну з іноземних у вигляді факультативу при одній зі шкіл у Кам’янці-Подільському. В місті, яке було центром турецько-польських відносин, проживало багато людей зі Сходу, через нього проїжджало багато людей із Туреччини, тому потреба у знанні східних та інших мов була нагальною. Проект передбачав створення публічних курсів із викладанням турецької, грецької та молдавської (румунської) мов, для чого мали запросити двох викладачів. За навчання не потрібно було платити, вчителів забезпечувала би держава. Король Станіслав Август Понятовський схвалив проект, але його не вдалося втілити в життя.
Круль-Мазур підкреслює, що й самі мешканці Кам’янця висловлювали свою зацікавленість у вивченні в їхньому місті східних мов. Єзуїт-ксьондз Ян Врещ, ректор кам’янецької школи, подав до Едукаційної комісії, яка тоді виконувала роль Міністерства освіти, прохання про запровадження навчання турецької мови в Кам’янці при єзуїтському колегіумі. Комісія схвалила ідею та запропонувала Врещу шукати вчителів у Яссах. Він запропонував на цю посаду місцевого драгомана Петра Джуліані, який здобув освіту в стамбульській школі східних мов. Також і цей проект не був реалізований, головним чином через брак учителів. Крім того, ймовірно, бажанням польської влади було сконцентрувати навчання східних мов для поляків саме в Стамбулі. Врешті-решт, для практичних, тобто торговельних цілей, кам’янецьким вірменам вистачало їхнього знання турецької мови, а для дипломатичних стосунків потрібні були добре підготовлені вихованці стамбульської школи східних мов.
Кам’янецьких драгоманів завжди поважали в місті. Про них згадують у своїх творах історики Поділля Юзеф Ролле, Олександр Прусевич та інші. Відомо, що драгоман Речі Посполитої, вірменин за походженням, Миколай Черкес жив у вірменських кварталах міста. В Описі Кам’янця 1789 р. у переліку садиб, розташованих на «Вулиці від ронделя за Тринітарами», під номером 139 записано «кам’яницю спадкоємців славетного Миколая Черкеса». Володіння кам’яницею свідчить про високий матеріальний рівень Черкеса.
У літературі, присвяченій тогочасній Польщі, є також відомості про те, що у будинку вдови Черкеса Єлизавети Черкесової певний час мешкала Софія Глявоне, майбутня Софія Потоцька. На цій же вулиці мешкав Юзеф де Вітте. Можливо, саме тут він міг побачити Софію під час прогулянки й закохатися в неї.
У книзі Прусевича «Кам’янець-Подільський» є згадка про драгомана Оттоманської Порти молдавсько-волоського князя Костянтина Іпсиланті, який на початку XIX ст. жив у будинку на Польському ринку, відомому як резиденція президента міста Чайковського (тепер Польський ринок, 10). Можна припустити, що люди, які на досить високому рівні володіли східними мовами, становили коло осіб, об’єднаних спільними інтересами. Можливо, вони зустрічалися, обговорювали відомості, які приходили до них, завдяки їхнім різноманітним зв’язкам із Туреччиною та її провінціями, і, звичайно, спілкувалися між собою східними мовами. Якщо згадати, що й звичайні мешканці Кам’янця більш-менш володіли розмовними татарською й турецькою мовами, передусім, звичайно, вірменські купці, можна уявити собі надзвичайно цікавий схід-
ний колорит життя міста в XVII-XVIII ст.
У XIX ст. цей колорит майже повністю зник, адже через зміну історичних обставин Кам’янець втратив своє значення прикордонного міста. Контакти зі східним світом припинилися. Вірмени втратили провідну роль у торгівлі зі Сходом, а разом із цим і знання східних мов.

Галина ОСЕТРОВА, член Національної спілки краєзнавців України.


Повернення до списку