Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 21 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

10.03.2017

НАРОДНИЙ МЕСНИК - УСТИМ КАРМАЛЮК

Публікуючи статтю греко-католицького священика - отця Ігоря Царя, давнього друга «Подолянина» - ще з часів його перших років існування, ми залишаємо у ній характерні для автора варіанти написання, для прикладу: Камінець замість нормативного Кам’янець.


Ймовірний портрет Кармалюка (належить пензлю Василя Тропінінa)

На початку цієї статті хочу подати деякі рідкісні факти з історії нашого народу. За часів Богдана Хмельницького в Україні проживало 3 мільйони людей, а через 100 років уже було 6 мільйонів. 1800 року було 9 мільйонів, а після цього стався великий демографічний приріст, бо 1900 року було 32 мільйони українців. 1927 року з тисячі чоловіків 967 одружилися на українках, а з тисячі шлюбів було тільки два розлучення. У містах жило 13% населення, а решта працювали на землі. Тільки 6% мали понад 60 років, а решта була молодшою. Великий приріст населення тривав до тридцятих років ХХ століття.
Історія України - це постійна боротьба проти окупантів. У березні минає 230 років з дня народження славного лицаря України - Устима Кармалюка. Упродовж 1787-1835 років, тобто від його народження до смерті, на Поділлі побувало до 30 мандрівників із різних країн Європи, які у своїх спогадах відзначили тяжке й підневільне життя українського народу.
Ось що писав про це польський письменник і політичний діяч Юліан Урсин Нємцевич: «Бідний сільський люд, що від сходу до заходу сонця знає лише кривавий піт на чолі, злиденні харчі, часто суворе ставлення, що не знає на цій землі ні щастя, ні веселощів. Давня жадоба волі не погасла серед українського люду - і не без тривог, не без хвилювання проводять пани свої дні. Досить іскри, щоб спалахнули давні пожежі - до них не допускає, мабуть, лише присутність великих військ». Інші мандрівники наводять факти вбивств і жахливих знущань над бідними людьми.
Катерина II знищила 1775 року Запорізьку Січ та відібрала від Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) на Східній Україні 9 тисяч парохій, 145 монастирів і насильно приєднала до московського православ’я. Ті, що не перейшли на московську віру, мусили прийняти латинський обряд і ополячитись.
Отож, Устим Кармалюк жив у часі нищення УГКЦ, яке почалося 1795 року й тривало до 1840 року. Назву УГКЦ дали австрійці нашій Церкві у Галичині, а перед тим це все була єдина Київська Митрополія - Українська Православна Церква, яка була в єдності з Апостольським Престолом в Римі.
Ще в школі я з великим захопленням читав дві художні книги про Кармалюка. Але коли я опинився 1991 року в Камінці-Подільському, то пішов до архіву шукати історичні документи про життя Устима. Я розумів, що здебільшого про Україну писали окупанти, а в їхніх очах кожний українець, який хоче правди і волі, є злочинцем.
У ті часи, коли жив Кармалюк, Польща й Росія роздирали Україну на шматки, а тому архівні документи дають тільки однобічний погляд окупанта на життя людини, яка не хотіла схилити своєї голови перед безбожниками. Та шила в мішку не сховаєш: і навіть у тих документах знаходимо причину боротьби Устима Кармалюка. Це, передусім, страшні знущання над українським народом.
Через добрих людей до мене потрапили матеріали збірника документів 1948 року, доповіді наукової конференції 1987 року та інші. Півроку я перечитував усі допити Устима Кармалюка, які писали окупанти, і там знайшов те, що шукав - правду про Кармалюка…
У записах метричної книги знаходимо, що Кармалюк народився 1787 року в селі Головчинці Літинського повіту Вінницької області в родині Якима й Олени. Охрестив його священик УГКЦ о.Іван Палій у храмі Святої Покрови. Були в Устима ще дві сестри: Марія (1781 року народження) і Оксана (1793 року народження). Одружився Кармалюк 1806 року з місцевою дівчиною Євдокією, яка померла через три роки й залишила дочку Настю (1806 року народження) та сина Івана (1807 року народження). Напівсиріт забрали на виховання батьки покійної. Через рік Устим одружився з Марією Щербою (1789-1834), від якої мав трьох синів: Остапа (1811 року народження), Івана (1815 року народження) і Тараса (1820 року народження).
Устим Кармалюк був кремезною людиною вище від середнього росту, волосся мав світло-русяве, вуса, лице округле, очі голубі. Розмовляв чисто українською мовою, але також вільно володів російською, польською і єврейською мовами. Та гірка доля спіткала його ще в молодих роках. Поміщик Пігловський не міг пережити того, що його власний раб не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися Устима й віддати його на 25 років до царської армії. Це сталося 1812 року, коли Устим на свої молоді роки пережив смерть першої дружини, яка залишила йому двійко сиріток, а друга дружина щойно народила дитину.
І ось, у розквіті літ волелюбного українця Кармалюка з наказу польського поміщика насильно забирають до російської армії. Яка дружня співпраця окупантів! Для Устима це був смертний вирок, тому що за життя він мусів назавжди розпрощатися з молодою дружиною й малесенькими діточками; забути про те, що він має право від Бога жити на своїй землі та бути вільним.
Пам’ятник Кармалюку в ЛетичевіКрім того, служба в царській армії була страшним знущанням над людською гідністю. Тарас Шевченко порівнював її з чистилищем і писав, що російська армія - це набрід озвірілих варварів, п’яниць і розпусників, між якими нормальній людині неможливо жити. А я від себе скажу, що повністю з цим згідний, бо сам пережив російсько-більшовицьку червону армію в Забайкаллі у 1977-1979 роках. Пригадую, як зранку нас виганяли на плац і пускали здоровенну вівчарку. Хто мав сили - втікав, а хто був слабший - попадався в зуби псові. Часто п’яні офіцери били солдатів до півсмерті і навіть застосовували тортури: розігрівали на вогні залізний гак і ним пекли людей. Тому я чудово розумію, що прийшлося пережити Кармалюкові. Хіба нормальна людина могла з цим миритися? «За правду борись аж до смерти, то ж за тебе й Господь Бог змагатиметься» (Сирах 4:28).
При першій нагоді Устим утікає з Камінець-Подільського гарнізону й організовує боротьбу проти тих, хто знущався над бідним народом. Прості люди щиро любили Кармалюка і завжди давали йому пристановище, харчі та іншу поміч. Дуже цікавим є той факт, що у боротьбі проти тиранів тьми цього світу брали участь не тільки українці, а й поляки та євреї. Вихрест з євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима, як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр та багато інших. Всі ці люди на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені в Сибір.
За час визвольної боротьби Устима Кармалюка у 1812-1835 роках не раз засуджували й били 928 разів батогами. 1814 року Устим втік з-під варти по дорозі до Криму в селі Панівці біля Камінця-Подільського; тричі з Тобольська в Сибірі у 1818, 25, 29 роках; з Архангельська у 1830 і з літинської тюрми у 1832 році. В тюрмах його заковували в кайдани і на ланцюг, давали мало їсти, бо великий страх наганяв він на тих, хто не хотів чесно жити.
Одного разу після втечі з Сибіру зробили йому очну ставку з жінкою Марією і трьома синами. Найменший п’ятилітній Іванко цілував батькові руки й лице. Устим від того сильно змінився на лиці й тремтячим голосом сказав, що не знає їх. Ось такі муки пережив цей чоловік. До кінця життя діти дуже любили свого батька і завжди при зустрічі цілували його в руки, у всьому були йому послушні й ніколи його не зрадили.
Кармалюк був добрим шевцем, шив дітям і жінці чобітки, дбав про сім’ю. Просив Марію переїхати з дітьми на південь України, де в степу знайшов житло і познайомився з місцевими жителями. Бував у них за кума, купив корову для сім’ї і намірився засіяти поле. Під осінь 1822 року хотів туди переїхати, але Марія на те не погодилась, хоч, згідно християнської моралі, жінка зобов’язана йти за чоловіком на місце проживання. Це був удар для Устима, який вщент розбив мрії про спокійне життя на степах.
Кармалюк був грозою для здирців, а милосердним для бідних. Одного разу він хотів з помсти спалити 35 вуликів поміщиці Пігловської. Сторожі почали його просити не робити цього, бо їх покарають. Тоді Устим каже: «Щоб не робити вас нещасними, я не спалю їх». Ось таке добре серце було в нього. По всьому Поділлі бідні й чесні люди спомагали Кармалюка. Відмовлялися йти його ловити, хоч за те їх карали батогами і вивозили в Сибір.
Загинув Устим Кармалюк 23 жовтня 1835 року в селі Карачинці-Шляхові. Поховали його в місті Летичеві нинішньої Хмельницької області. За підступне вбивство польський поміщик Федір Рудковський був викликаний до російського царя Миколи I й одержав нагороду Юди - золотий перстень з діамантом. Не вкладається в розум, щоб століттями іти на чужу землю і винищувати мечем та вогнем український народ. А що буде після смерті? - На тамтому світі всім, хто грабував і катував Україну і кому було всього мало - добавлять...
Кармалюка зрадила Олена - жінка Прокопа Процьківа, в хаті яких Устим мав зустрітися зі своїм побратимом Юрком Самківим. Отже, великою брехнею є те, що Кармалюк загинув через коханку, бо Прокіп Процьків був сподвижником Устима, за що його вислали в Сибір, а продажну жінку Олену в нагороду помилували. Під час обшуку в покійного знайшли маленьку салатяну торбинку з цвяшками до чобіт. Це свідчить про те, що Кармалюк до останніх днів свого життя чесною працею заробляв собі на прожиток. Також знаємо, що Устим завжди носив на грудях хрестик і щорічно сповідався.
Героїчною постаттю Устима Кармалюка цікавилися Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Степан Руданський, Марко Вовчок і священик УГКЦ Яків Головацький. Усі вони називали його славним лицарем, борцем за справедливість, захисником покривджених. Історичні джерела свідчать про те, що Кармалюк нападав на багатих тоді, коли до нього доносився стогін скривджених бідняків, які вимагали відплати. Він не проливав людську кров, був чесним і справедливим навіть тоді, коли його цькували, як вовка.
В селі Слобідка Іванковецька жила вдова Марусина Оліневич, яка вела на продаж корову, бо не мала в що одягнути дітей. Перестрів її на дорозі Кармалюк і дав гроші, щоб купила все необхідне. Також в цьому селі дав гроші на корову бідному чоловікові Тарнавському. Гаврило Риндик з-під Камінця згадує, що мав 15 років, коли бачив Кармалюка: розбійники ті, що з розпусти та з розкоші, а Устим за народ. Дуже добрий був, що пішов би, здається, за ним у світ.
1878 року помер Леонтій Джуринський з Тинної Ушицького повіту. Це був чоловік з золотими руками - вмів усе робити. Держався великим вільнолюбцем. Кармалюк був у нього чотири рази. Ось що згадує Джуринський про нього: Устим був не дуже високий, але плечистий, надзвичайно сильний, дуже розумний лицар. Не любив розбійників, сильно карав даремних злодіїв. У нього було після другої втечі з каторги сто чоловік повстанців. Як окупанти збиткувалися над людьми, то люди зверталися до Леонтія, щоб переказав Кармалюкові, а той завжди захистить скривджених. По нім і чужі плакали, коли його було вбито.
Житель села Гуменці Мислицький згадує, що одного разу Кармалюк відібрав багато золота в місцевого здирці-окупанта й роздав бідним, обірваним жінкам, що йшли по дорозі. На прощання сказав: «Беріть золото, хай діти ваші вдома не плачуть... Як мене десь вб’ють, споминайте Кармалюка...»
«Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів 15:13).

о. Ігор ЦАР.


ВІД РЕДАКЦІЇ. Низка українських істориків молодшого покоління притримуються інших поглядів на Устима Кармалюка. Так, кандидати історичних наук Ростислав Майор, Ігор Старенький, Андрій Хоптяр у туристичному путівнику «Кам’янець-Подільський замок», виданому торік, зазначили, що справжнє прізвище 
Устима не Кармалюк, а Карманюк. Читаємо в цих авторів у розповіді про Папську башту:
«Вважається, що в першій чверті ХІХ століття в Папській вежі був ув’язнений Устим Карманюк. Сьогодні у вежі навіть облаштовано експозицію з гіпсовою фігурою цього вельми одіозного персонажа. Однак Устим насправді не сидів у Папській вежі. До 1858 року вона взагалі не призначалася для утримання арештантів. У цю башту Карманюка «ув’язнили» вже після його смерті, через сто років. Зробив це письменник Володимир Бєляєв у трилогії «Стара Фортеця» (1935 рік) та повісті «Підлітки» (1936 рік), де було введено сюжет про ув’язнення Карманюка в Папській башті. Цю легенду згодом підтримав Андрій Хвиля, який 1936 року написав біографічний нарис, присвячений Устиму.
Арештантські камери в замковій в’язниці розташовувалися в одноповерхових будівлях справа від центральної арки замку. Устим Карманюк утримувався тут двічі: з травня до листопада 1818 року та з грудня 1822 до 14 червня 1823 року. Навіть у статусі арештанта він славився своїми походеньками: скажімо, перебував у любовному зв’язку з дружиною солдата-чоботаря тюремного замку на прізвище Шевченко. У той час подружжя Шевченків проживало в гарнізоні неподалік від в’язниці й за романтичні стосунки з Карманюком чоловік часто бив свою дружину. Окрім того, Устим, як і інші в’язні, щодня отримував «харчові гроші», на які він як староста камери в супроводі охоронців вирушав за межі в’язниці до найближчої корчми й купляв продукти харчування для себе й співкамерників. При цьому Карманюк за невелику винагороду конвоїрам домагався, аби вони заплющували очі на його романтичні побачення та непоодинокі випадки пронесення до в’язниці горілки та карт».


Повернення до списку