Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



СУБОТА, 23 ВЕРЕСНЯ 2017 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

05.05.2017

ЗУСТРІЧІ З ГОДОВАНЦЕМ

Він появився на світ рівно сто років тому. Як день, так і рік його народження виявився вельми символічним: 9 травня 1917 року. Такий сюрприз доля піднесла гумористу Іванові Сочивцю. 26 років свого життя (якщо відкинути війну, то 22) віддав він нашим теренам: з 19 до 45 років.

Іван Сочивець

Отже, Іван Йосипович Сочивець народився 9 травня 1917 року в селі Гнилуші (тепер Лебедівка Козелецького району Чернігівської області) в селянській сім’ї. Про дитячі роки розповів у біографічній повісті («мемуаресці») «Вранішня роса, або Народження гумориста».
1936 року, закінчивши хіміко-біологічний факультет Чернігівського учительського інституту (нині Чернігівський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка), одержав направлення вчителя біології та хімії у село Вовчинці Волочиського району Вінницької області (Кам’янець-Подільська область з’явиться дещо пізніше - 22 вересня 1937 року). Та недовго тривала праця рядовим учителем: уже 1938 року він директор Красилівської семирічки. Через два роки новий поворот: Іван Йосипович уже член ВКП(б) і секретар Волочиського райкому ЛКСМУ (1940-1941).
Початок війни письменник змальовує у романі «Містечко над Збручем»:
«На вокзалі стовпотворіння. Довкола ешелону бігають матері, кричать і плачуть діти, на платформи закидаються вузли, речі. Хтось надривно подає команди, закликаючи до порядку. Але ніхто того не слухає. І над усім уже панує гуркіт розриву снарядів, що доноситься з-за Збруча, вселяючи в серця страх, сіючи паніку. Війна ще невидима. Вона ще за десятки кілометрів, десь між Тернополем і Підволочиськом, але вона вже й тут. Бо невідступно насувається на танках, на літаках, на багнетах окупантів. Сп’янілих на чужій крові, сльозах, на відчутті своєї переваги. Ні, вони, солдати Гітлера, не крокують парадним маршем. Радянські бійці, скільки мають сил, нищать ворога, всівають їх трупами нашу землю. Але й самі падають у нерівному поєдинку. І так буде ще довго».
А вже наступного дня, разом із групою активістів району, Сочивець вирушив із містечка в напрямку Проскурова. Під час війни був парторгом батальйону, полку. 1945 року демобілізувався. Спочатку був редактором Волочиської районної газети «Зоря» (1945-1950), далі працював в обласній газеті «Радянське Поділля» (нині «Подільські вісті») з 1950 до 1962 року, від 1958 року був завідувачем відділу літератури. З 1954 до 1958 року навчався на відділенні журналістики вищої партійної школи при ЦК Компартії України. Обирався депутатом Волочиської районної ради, членом Хмельницького міського комітету Компартії України.
Перша збірка прозових гуморесок «Охрімові резерви» побачила світ у Хмельницькому 1958 року. Далі були «Цілющі процедури» (Вінниця, 1959 рік) та «Авторитетна сваха» (Київ, «Радянський письменник», 1962 рік). 1964 року Іван Сочивець став членом Спілки письменників СРСР, а наступного року видав аж дві збірки гумору - «У трьох няньок» і «Орбіта дядька Тита».
1962 року почалась київська кар’єра Івана Сочивця: спочатку завідувачем відділу газети «Радянська освіта», далі у Міністерстві освіти Української РСР, а з 1963 року - завідувачем відділу фейлетонів журналу «Перець», із 1966 року – відповідальним секретарем того ж журналу.
Як гуморист, не міг Іван Сочивець обминути зустрічей із байкарем Микитою Годованцем, який якраз тоді вийшов після десятирічного ув’язнення і після митарств повернувся в Кам’янець-Подільський. Ось дещо зі спогадів Івана Йосиповича:
«З Микитою Павловичем я познайомився у п’ятдесяті роки, приїхавши з Києва до Хмельницького (навчався тоді у Вищій партшколі при ЦК Компартії України). В редакції обласної газети «Радянське Поділля» саме проходив семінар молодих письменників, що гуртувалися в літературному об’єднанні, очолюваному Миколою Скорським.
Високий, худорлявий, лисий чоловік, з добрим усміхненим обличчям, допитливими очима, коли мене відрекомендували, гаряче потиснув руку, взяв під лікоть, повів до вікна, де менше було людей, і все розпитував. Я дещо розгубився перед знаним, відомим байкарем, бо тільки-но починав свій літературний шлях і похвалитися міг хіба тим, що здав у місцеве видавництво свою першу збірочку гумору «Охрімові резерви». Ті кільканадцять хвилин перерви для учасників семінару, що ми провели в цікавій розмові, запали мені в душу назавжди. Вони, ті хвилини, й поклали початок нашій щирій дружбі на роки.
Невдовзі вийшла з друку ота моя збірочка, і Микита Павлович перший привітав цю важливу для мене подію. Жив він у Кам’янці-Подільському, а я, по закінченні навчання, повернувся до Хмельницького і був призначений завідувачем відділу літератури обласної газети. Тепер уже зустрічатися з Микитою Павловичем можна було частіше.
Пам’ятною не тільки для мене, а й для інших літераторів-початківців стала зустріч з Микитою Павловичем у серпні 1958 року. У Хмельницькому готувався великий літературний вечір, присвячений 40-річчю ВЛКСМ. Він і відбувся теплого серпневого вечора, в суботу, 9 числа, у Центральному парку імені Михайла Коцюбинського. Приїзд відомого байкаря зібрав багато і багато людей. Літературне об’єднання влаштувало виставку книг і публікацій місцевих письменників, підготувало виступи художньої самодіяльності. Після вступного слова Скорського свої твори читали поет Володимир Семеновський, Григорій Храпач, Михайло Головін, прозаїки - Василь Баженов, Іван Сосновський і я. Найбільша частка успіху, як і належить, припала Микиті Павловичу. Він не тільки мудро писав, а й майстерно читав свої байки. Тож не дивно, що слухачі просили автора читати ще і ще.
Наступного дня, в неділю, ми не розлучалися зі своїм славним гостем. Ночував він у нас вдома. Після прогулянки по місту в нас ми й зібралися пообідати та погомоніти про творчість кожного. Ми по черзі читали свої спроби, а Микита Павлович уважно слухав, робив зауваження, давав поради. Все це щиро, тактовно, з бажанням допомогти товаришеві. Цього дня ми вперше почули й спів нашого гостя. Затягнули «Туман яром, туман яром...» Спершу не дуже в лад, а там пішло й пішло. Голос у Микити Павловича рівний, дзвінкий і, як музиканти кажуть, добре поставлений. Довгенько ми співали, радіючи такій чудовій, сердечній зустрічі.
- Шкода, що нема скрипки, - сказав Микита Павлович. - Я й заграв би. Над усе люблю цей ніжний, співучий інструмент. Грав на ньому з юнацьких років.
Микита Годованець.  Художник Володимир СолонькоНа згадку про ті чудові осінні дні далекого уже 1958 року у мене зберігається фото. На ньому всі, хто виступав на літературному вечорі, та ще Юхим Кравець, який тоді спеціалізувався на критиці. А Микита Павлович, доки й жив, все згадував усно і в листах «варенички, що їх приготувала Катерина» та ще оту славну народну пісню «Туман яром».
На 1959 рік Вінницьке газетно-книжкове видавництво запланувало мою книжку гумору й сатири «Цілющі процедури». Редактор В.О.Колісниченко сказав, що було б добре, коли б збірка мала й передмову. З тією думкою він і звернувся до Годованця. Той охоче погодився. Він прочитав примірник рукопису і, не відкладаючи, вислав у Вінницю свою передмову з доброзичливим заголовком: «Щасливої дороги, молодий друже!».
«Пригадую, в нашому селі (а це було давненько, років більш п’ятдесяти тому) був селянин Кирило Байда, - пише Годованець. - Де в гурті він, ціпком підпираючись, появиться, там притихають розмови, гурт розступається і дає місце дядькові Кирилу. В очах людей, які щойно журилися засухою або низькими цінами на пшеницю, сяє веселий вогник: о, зараз щось смішне розкаже!».
Далі вже Микита Павлович «перескакує» й на автора збірки. «Коли я вперше познайомився з гуморесками Івана Сочивця, мені пригадався Байда: спокійно, поважно точиться розповідь, а гумор уїдливий, кусючий - немов роз’ятрена бджола - наскакує на осміюваного «героя», оповідач і не посміхнеться, а читач уже сміється. Без всяких слововикрутасів, без намагань розсмішити читача автор малює картину...» і т.д.
Микита Павлович, доки жив, уважно стежив за моєю творчістю, ніколи не залишався байдужим до моїх здобутків чи прорахунків. А я, щиро вдячний старшому другові, намагався і нині намагаюся не підвести його. Від книжки до книжки, від теми до теми звіряю себе по тих мудрих настановах, які давав мені Микита Павлович. Я й тепер, навіть після великої школи довгорічної праці в «Перці», все видане надсилаю у Кам’янець-Подільський, у хату Микити Павловича, де проживає його славна дружина Серафима Миколаївна, ніби сподіваючись отримати заслужену оцінку мудрого та безкомпромісного знавця гумору.
У травні 1960 року в справах редакції я поїхав у Кам’янець-Подільський. У вільну годину зайшов до Годованців. Відчинила мені Серафима Миколаївна, Микиту Павловича застав у ліжку. Він часто хворів. І все ж зустріч була радісною. Він повідав мені, що навіть у такому стані не залишається без роботи, а пише. Хоч строфу, хоч кілька рядків, хоч тему нову, а занотує. Поцікавився моїми планами. Я сказав, що подаю рукопис у видавництво «Радянський письменник».
- Все обміркуйте, зважте, ще і ще пересійте, - порадив мені Микита Павлович. - Нехай то буде книжка мала, не в тім річ, аби все в ній було ладне, гостре й майстерно написане. Бо читач не прощає браку, не терпить навіть нотки фальшивої.
То було 19 травня. А 21-го я знову був у Годованців. І вже не сам, а з Xаїмом Бейдером, кореспондентом нашої газети, здібним поетом, який пише єврейською мовою. Цього разу господар був на ногах. Привітний, турботливий, веселий. Показав нам і прочитав байки, написані давно. Навіть пов’язав червону краватку, вручену йому піонерами однієї з шкіл. Господиня обідом почастувала. Смачним, з чарчиною перцівки. Про те чудове побачення у мене зберігається кілька симпатичних фотографій.
Згодом сталося так, що мені запропонували роботу у Києві. Микита Павлович хоч і шкодував, що залишаю чарівний подільський край, але від переїзду не відмовляв. Навпаки, радів з того, казав, що Київ - не Хмельницький, що там багато періодичних видань, «цвіт літератури», що там для здібного чоловіка чимало принадного, справжня школа випробувань і гарту. Деякий час я працював в редакції газети «Радянська освіта», через півроку у Міністерстві освіти УРСР, а там настав час і в «Перець» переходити, куди запрошував мене Федір Маківчук, незмінний редактор цього популярного журналу.
Хочу навести приклад того, як Микита Павлович довірливо, по-дружньому міг пожартувати з тебе, підчепити під ребро, посміятися. Ось тільки дещо з його листа від 13 серпня 1962 року (це коли ще я працював помічником міністра).
«Дорогий друже Іване! Ви знаєте: свиня украла Вашого листа! Риюся, риюся - не можу знайти його (останнього, де Ви говорили про перехід на нову роботу). А це, спасибі, Красюк підказав - де Ви і що Ви. Адресу Вашу дав. А ви, сякий-такий, одержавши квартиру, не сповістили про це і не сказали, куди мені Вам гукати «Ура!». Передайте ж моє привітання і вітання Катерині з переходом на столичну даму. Мені аж жалко стало, що поблизу, хоч у Хмельницькому, Вас обох нема, моїх любих друзів і милих людей. Пишіть же, Іване, як Ви нині поживаєте, як пописуєте (не доповіді, а свої гуморески), як наводите зв’язки з «діловим світом» і т.д.».
Не можу ще не згадати про ту щиру радість, якою Микита Павлович зустрічав кожну публікацію, кожну книжку товаришів, яких він знав, за яких уболівав. Пам’ятаю, як після всесоюзної наради сатириків у Москві, учасником якої був і я, «Крокодил» видав збірку творів тих учасників «Оружием смеха». Вийшла вона в 1961 році. Моя гумореска називається «Дорогий заєць». Микита Павлович, будучи в Ірпіні, в Будинку творчості, купив ту збірку, прочитав і тут таки вислав мені на Чернігівщину, де я проводив відпочинок у матері. На книжці він написав: «Дорогому другові, славному гумористу на добру пам’ять від Микити і Серафими Годованців. Наша берьоть! Гур-р-ра! «Зайці» лізуть уверх! 23.VІ.61».
А коли у «Радянському письменникові» вийшла моя книжка «Орбіта дядька Тита», він геть почеркав її олівцем. І на полях, і між рядками, і в кінці. І скрізь свої оцінки виставив: «Вдало», «Чеховський малюнок», «Гарно змальовано», «Чудово», «Молодець, Іване! Уміння знаходить сюжет - золоте уміння». Але не тільки гарну оцінку викликали мої твори у знавця сатири. І невдоволення, зауваження, застереження висловив мій дорогий опонент, коли щось йому не сподобалось. Ось він пише: «Саму слабеньку гумореску поставили на першому місці», «Неправильно», «Теж сюжет, але...», «Не те! Проза, Зникла чудова сатира».
А як загальний висновок про книжку, звертаючись до мене, Микита Павлович пише таке: «Найбільш мене тішить те, що у Вас така постановка письма, що вам не треба бігати за темами, а вони самі підкочуються. На жаль, наші деякі гумористи не можуть знайти теми собі і повзають по п’яницях, попах, куркулях. І це тоді, коли багатство життя таке велике, лежить перед письменником, бери, будь ласка».
Життя в Кам’янці-Подільському, цьому красивому, але все ж провінційному місті, дещо сковувало Микиту Павловича. Йому бракувало особистих зустрічей із письменниками, частого спілкування з колегами по жанру. А здоров’я не дозволяло хоч рідко виїжджати до Києва. Може, тому, в одному з листів до мене за 1966 рік він з ноткою суму писав: «Дуже мені хочеться побувати на з’їзді (йдеться про V з’їзд письменників, на якому він таки побував, і ми мали з ним зустрічі). Хоч подивитися на людей. Думаю, що лікарка моя дозволить, а може, і сама поїде зі мною. Є така надія. Я підготував промову про байку, але... Хоч би подивитися. Хочеться людей побачити. Жити мені зосталося мало, то хоч би цей раз побачити своїх колег і друзів».
Та сум не був притаманний Микиті Павловичу. Він на все дивився оптимістично, по-філософському. Це виявлялося і в його творчості, і в підході й оцінці життєвих подій, і в ставленні до людей. Оптимістично, навіть піднесено зустрів Микита Павлович і своє 75-річчя від дня народження та 55-річчя літературної діяльності, які урочисто відзначала громадськість 28 вересня 1968 року. До столиці бай-ки, як дуже влучно найменував
Кам’янець-Подільський Сергій Воскрекасенко, з’їхалися численні гості, прийшли керівники місцевих партійних і радянських організацій, студенти й викладачі вишів, мешканці міста, посланці інших міст і сіл Поділля. У міському Будинку культури яблуку ніде було впасти, стільки люду зібралося, аби вшанувати улюбленого байкаря. Олександр Ковінька, Іван Дузь, Василь Юхимович, Грицько Бойко, я та інші письменники сердечно вітали того вечора свого славного товариша, бажали йому добра, щастя, нових байок і книжок. І Микита Павлович до останнього дня не випускав пера з рук, наперекір хворобам сіяв розумне, добре, вічне, радував читачів своїми творами».
23 вересня 1983 року відбулося в актовому залі педагогічного інституту зібрання, присвячене 90-річчю з дня народження Микити Годованця, на жаль, уже без ювіляра. Головою ювілейної комісії Спілки письменників України був саме Іван Сочивець. Він же 24 вересня перерізав червону стрічку, урочисто відкриваючи музей Годованця в середній школі №16.
Помер Іван Йосипович 16 листопада 2004 року на 88-му році життя.


Автор:  Олег БУДЗЕЙ

Повернення до списку