Логін:
Пароль:
Реєстрація
Забули свій пароль?
Увійти як користувач:
Увійти як користувач
Ви можете увійти на сайт, якщо ви зареєстровані на одному з цих сервісів:



ЧЕТВЕР, 20 ВЕРЕСНЯ 2018 р.
ПРИВАТНА ГАЗЕТА ЗАСНОВАНА 26 ГРУДНЯ 1992 р.

09.02.2018

ІВАХ ОЧИМА СТУДЕНТА, АСПІРАНТА, КОЛЕГИ І КЕРІВНИКА

30 січня в національному університеті ім.Івана Огієнка відбувся круглий стіл, присвячений 100-річчю від дня народження колишнього ректора вишу, вченого, великого патріота педагогічної справи Івана Іваха (1918-1989). Пропонуємо одну з доповідей цього заходу.

Іван ІвахДля молодих людей, які готуються до самостійного трудового життя, велике значення мають наставники, визнані професіонали, патріоти своєї справи. Таких самовідданих, незабутніх працівників мені пощастило зустріти у Кам’янець-Подільському педінституті, де здобував історичну освіту.
Закладом тоді керував Іван Вікторович Івах. 1968 року, коли мене зарахували на перший курс історичного факультету, йому виповнилося лише 50 років. То ж був у розквіті фізичних і духовних сил, уміло виконував управлінські функції, постійно дбав про колектив, розвиток матеріально-технічної бази тощо. Апріорі вчорашній десятикласник ставився до керівництва вишу з великою повагою, адже добре знав ціну праці на постійному прикладі свого батька - директора сільської восьмирічки. Уперше почув ректора 1 вересня 1968 року на урочистому мітингу, присвяченому початку навчального року. Звернув увагу на ідейно-патріотичний зміст його промови, неквапливу манеру виступу, заклик до першокурсників активно влитися у багатоголосий студентський колектив і гідно продовжувати найкращі традиції радянського студентства.
Удруге побачити ректора довелося менш ніж за місяць. Наш курс брав участь у комуністичному суботнику, присвяченому 50-річчю комсомолу (прибирали навколишню площу, висаджували декоративні кущі та дерева). Раптом під’їхав легковик, з якого вийшов Іван Вікторович. Його упізнав відразу. Неквапливо підійшов до студентів, поцікавився, як працюється, ідуть навчальні справи, чи ніхто не ображає, чи є якісь труднощі з житловими умовами. Мене з товаришем він запримітив недалеко від входу в будинок, де ми збирали інвентар. По-дружньому запитав: чи не важко навчатися, як до нас ставляться старшокурсники, чи відвідуємо батьків тощо. Почуте, мабуть, задовольнило керівника, який, ус­міхнувшись, побажав нам успіхів у нашій щоденній праці.
Працюючи в другу половину дня у майже постійно заповненому студентством невеликому читальному залі в головному корпусі, не раз помічав, що сюди заходив ректор. Не порушуючи тиші, непомітно проходив до місця роботи біб­ліотечних працівників, звідти спостерігав за процесом нашої роботи з літературою. Так само непомітно зникав, роблячи для себе якісь помітки.
Доводилося бачити нашого керівника і на стадіоні, де йшли репетиції масового виступу студентів-фізкультурників до травневих свят, і на зібраннях змішаного студентського хору, який готував насичену концертну програму до відзначення на міському рівні таких щорічних важливих політичних подій, як річниця Жовт­невої революції і день народження Леніна. Побачення з хористами було не випадковим, адже ректор ніс персональну відповідальність перед міським партійним керівництвом і за ідейний репертуар концерту, і за якість його виконання. Візит ректора завершувався з’ясуванням відвідування репетицій студентами-хористами. А вже наступного дня у деканат викликали вимушених чи свідомих прогульників. Після цього хористи з’являлися на зібрання краще. Ректор завжди відвідував наші концерти. Радів успіхам. Нам же було приємно чути слова вдячності, адресовані творчому колективу і його диригенту. Не раз бачили Іваха у першому ряду актового залу, де відбувалися творчі звіти художньої самодіяльності факультетів, концерти до Міжнародного жіночого дня. Було відчуття, що наш керівник, хоч і мав високий управлінський статус, не цурається нас, студентів, цінує молодіжну художню творчість, демонструє близькість до пересічних народних цінностей, не відривається (поширене тоді твердження) від колективу. А ще ректор очолював інститутську колону на двох щорічних обо­в’язкових міських демонстраціях (1 трав­ня і 7 листопада). Його груди прикрашали бойові та мирні ордени і медалі, які викликали у нас особливий інтерес.
Оскільки частина аудиторій у навчальному корпусі №2 була закріплена за фізико-математичним факультетом, то час від часу ми спілкувалися з його студентами. Від них почули, що Іван Вік­торович - один із найкращих доцентів - грунтовно володіє навчальним предметом, вміє роз’яснити складні питання, пов’язані з методикою викладання фізики у школі, що було його професійною фіш­кою, надзвичайно порядний, людяний, із повагою ставиться до майбутніх учителів фізики і математики, не терпить неробства, завжди сприяє, особливо тоді, коли у студентів складалася складна особиста чи родинна ситуація. Наголошували, що наш керівник воював у 1941-1945 роках. Ми, не фізматівці, буваючи у головному корпусі, особливо після відкриття за ректорування Іваха просторої й досить дешевої студент­ської їдальні, не раз переконувались у високій культурності керівника вишу (на наші голосні вітання він завжди чемно відповідав, демонструючи повагу до нашого племені).
У вересні 1970 року кілька третьокурс­ників історичного факультету письмово звернулися до Івана Вікторовича з проханням офіційно дозволити пропустити упродовж 10 днів навчальний процес, щоб відбути до Києва для роботи у біб­ліотеці Академії наук. Був сумнів, чи наважиться інститутський посадовець най­вищого рангу, який строго стежив за трудовою дисципліною і безумовним виконанням навчального плану (в минулому працював проректором із навчально-виховної роботи), піти на порушення писаних правил. На наше щастя, ректор виявився зовсім не зашореним чиновником, який завжди строго дотримувався різного роду міністерських циркулярів, і підписав чотири заяви. Радості не було меж - негайно поїхали до столиці по матеріали до дипломних робіт! Після повернення з цього наукового «відрядження» ректор подарував нам ще одну велику приємність - щоб якось компенсувати витрати на дорогу та проживання у Києві, він звернувся до профкому інституту з пропозицією надати нам на 10 днів талони на безкоштовні обіди в інститутській їдальні. Завдяки цьому наші гаманці відчули певне полегшення.
У квітні 1971 року, як доповідач від студентського наукового товариства на пленарному засіданні звітної наукової конференції, потрапив до складу поважної президії на чолі з ректором. Серед вишівської еліти почувався не дуже впев­нено: з другого ряду подіуму вдивлявся у спини керівників, у переповнений зал і дуже хотів, щоб це дійство якомога швид­ше закінчилося. Виступивши третім за рахунком, після двох відомих промовців-викладачів, вичерпав програму зібрання, отримавши велике полегшення. Голова президії аплодував разом з усім залом, що подарувало студенту-дебю­танту приємну хвилину.
Навесні 1972 року ректор прибув на історичний факультет для розподілу випускників на роботу. Очолювана ним комісія працювала злагоджено - ми заходили по одному в аудиторію, відповідали на запитання ректора про те, чи погоджуємося працювати у заздалегідь погодженому місці, і, в разі публічної згоди, розписувалися у загальній відомості та виходили з почуттям виконаного обов’язку. Хто хотів отримати право на вільне працевлаштування, приносив із собою низку документів про сімейний стан, стан здоров’я і листи, як правило, від міських відділів освіти про готовність надати випускнику роботу за місцем проживання. З ними розмова тривала довше.
А вже у червні у переповненому залі міського Будинку культури ректор і голови державних екзаменаційних комісій вручили випускникам 1972 року дипломи і направлення на роботу, причому керівник персонально спілкувався з тими, хто спромігся на так звані «червоні дипломи», тобто з відзнакою. Отримуючи з рук ректора документи, почув від нього настанову: «Будьте героєм!». Не знаю, що малось на увазі, але ці слова запа­м’ятав на все життя і розтлумачив їх як побажання, щоб з мене щось якісне вийшло у майбутньому. У відповідь подякував за належні умови для нормального навчання упродовж чотирьох років, здобуту якісну освіту і матеріальну допо­могу на друк дипломної роботи та конкурсної праці, яка, як стало відомо трохи пізніше, виборола на республіканському етапі перше місце і була рекомендована від України на студентську конференцію у Московський університет.
У квітні 1977 року доля привела мене як аспіранта-першокурсника Київського педінституту на урочисте зібрання, яке відбулося у alma mater з нагоди 70-річчя від дня народження доктора історичних наук, улюбленця студентів Леоніда Коваленка. І цього разу довелося бути в президії, де, крім ректора, було чимало знаних науковців вишу, гостей із різних закладів. Після виступу від імені професорсько-викладацького складу київського вишу і завершення урочистої частини, з Іваном Вікторовичем відбулася коротка розмова, під час якої він поцікавився ходом виконання моєї кандидатської дисертації, і, після отриманого бліц-звіту, побажав, щоб справи йшли якомога краще. Ніхто тоді не знав, що через кілька місяців ректорська кар’єра Івана Вікторовича закінчиться.
По завершенні цільової аспірантури прибув 1979 року на роботу до Кам’янець-Подільського педінституту. Зі своїм колишнім ректором, який свого часу підписав основоположні документи для мого навчання в столиці, зустрічалися не раз: на відкритих засіданнях вченої ради, партійних зборах, під час різних звітів у парткомі тощо. Його виступи були нетривалими, але цілком раціональними, конструктивними, спрямованими на вирішення різних практичних питань життя вишу, в чому проявлявся його великий попередній управлінський досвід і проректора, і ректора. Працюючи завідувачем кафедри, а після 1983 року ря­довим доцентом на фізматі, він уже не був такий заклопотаний, як то було раніше. При зустрічах упізнавав, протягував руку, не поспішаючи, ініціював різноманітні розмови, не раз переказував почутий від когось дотепний жарт. Було враження, що людина, покинувши складну і дуже відповідальну управлінську роботу, величезний вантаж адміністративної і людської відповідальності за справи колективу, вже по-іншому дивилася на світ, стала відносно вільною, неквапливою, перейшла, можна сказати, на іншу, менш високу, орбіту. Радів за Івана Вік­торовича, який, віддавши керівництву вишу найкращі роки свого життя, почав отри­мувати від нього більше задоволення. Так би і тривати довго-довго, якби не 11 жовтня 1989 року…
Його образ - теплий образ мудрої, порядної, відповідальної і професійної людини - виринає знову і знову, коли мова заходить про відповідний період історії нашого вишу. Готуючи стисле науково-­інформаційне видання до 80-річчя нашого вишу, разом із ректором Анатолієм Копиловим проробляли основні складові історичного шляху, який необхідно було висвітлити, різні персоналії. Звісно ж, ми не обійшли й імені Іваха. При цьому використали доповідь ректора, зроблену ще 1993 року на конференції, присвяченій 75-річному ювілею інституту. У ній ішлося, зокрема, і про таку важливу подію у житті Івана Вікторовича, як захист ним 1961 року кандидатської ди­сертації.
1969 рік. Михайло Люба - секретар парторганізації інституту, Віктор Тищенко - проректор інституту, Іван Івах - ректор …Очоливши університет, мені довелося зіткнутися з масою різної ваги питань, що потребували оперативного адміністрування. У спілкуванні з Анатолієм Копиловим не раз згадували Івана Вікторовича. Іноді чув від мого радника: «Роби, як вважаєш за потрібне… Я у свій час вважав, що це питання можна розв’язати таким чином… А ось Івах, у якого я був проректором з наукової роботи, до цього ставився по-іншому…» (і далі йшла конкретика). Тож із різних причин звертався до досвіду моїх попередників, яких щиро шанував, роблячи певну кореляцію їхнього досвіду відповідно до початку ХХІ століття. Власне, про Івана Вікторовича вмістив мате­ріал у десяти історичних на­ри­сах про наш виш, які започаткував 2003 ро­ку зі своїм помічником. У цих та інших виданнях ми наводили статистичний матеріал, який свідчив, що за ректора Іваха у виші відбулися помітні зміни: за 10 років про­фе­сорсь­ко-викладацький склад збіль­шився зі 140 осіб до 175, з’явилося двоє докторів наук, а кількість кандидатів зро­сла з 29 до 54, кількість факультетів збіль­шилася з 4 до 5, а кафедр - з 14 до 20, студентський контингент двох форм навчання зріс із 3691 особи до 4009, а наукова продукція вчених вишу у 1967-1976 роках сумарно становила 626 праць, зокрема 10 монографій і 59 підручників та навчальних посібників; тоді ж побільшало студентських наукових гуртків. Бібліотечний фонд інституту зріс із 362064 примірників до 538155. 1974 року заклад уперше відрядив за кордон по двоє викладачів і студентів. Розпочалася підготовка учителів для далекого Узбекистану. Завершено прибудову до головного корпусу, в якій розмістилися бібліотека, читальний зал і студентська їдальня. Прийняв студентів фізико-математичного факультету щойно зведений гуртожиток на 340 місць. У 1970-1977 роках інс­титут випустив 6649 висококваліфікованих спеціалістів для тодішніх шкіл України й інших рес­публік. В умовах компартійної системи ректор знаходив можливість успішно співпрацювати з владою і отримувати від неї необхідне фінансування для розвитку матеріально-технічної, інформаційної бази, а також у міру можливостей ефективно роз­в’язувати непросте кад­рове питання, поліпшувати підготовку педагогів. Ці та інші уроки Івана Іваха, а ще більше - його наступника Анатолія Копилова, засвоював по ходу опанування ректорської посади і вироб­лення розуміння необхідності прискореного розвитку колективу, бо в країні формувався курс на євроінтеграцію, посилювалися державні вимоги щодо підготовки фахівців із вищою освітою і зростала конкуренція між українськими вишами.
Цінуючи Іваха, ми дбали про ширше висвітлення його управлінської праці, професійних та людських якостей. Підготовлено і опубліковано у тритомному виданні «Кам’янець-Подільський державний університет в особах» розлогий біографічний нарис про нього. 2010 року один із нарисів, що увійшли до книжки «Кам’янець-Подільський державний учи­тельський інститут у роки Великої Віт­чизняної війни», був присвячений Івану Вікторовичу. Матеріал про нього розміщено в «Енциклопедії сучасної України» та у праці «Навіки в пам’яті народній». На жаль, розпочату 2007 року роботу з підготовки монографії про Іваха завершити не вдалося через непередбачені причини. Про цей нереалізований проект нам постійно нагадує великий, чудово виготовлений портрет, розміщений у галереї образів керівників закладу. Хочеться думати, що в іншому світі він і сьогодні вболіває за всіх нас, за подолання надскладних викликів, яких не було за його ректорування, за нові здобутки і рух уперед, до нових обріїв.

Олександр ЗАВАЛЬНЮК, доктор історичних наук. 

Повернення до списку